Що ж відкривають археологічні знахідки? Насамперед засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з кам’яної доби. Кам’яні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано крем’яний ніж; у Микуличині — кам’яне ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне число пам’яток римських часів видала прикарпатська земля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах були римські копальні.

Сама назва “гуцул” також невияснена за походженням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку — гуцули-кучули. Це від “кучуватися” — переходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обов’язковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів — перемандрівників... Ще кажуть, ніби кінь гуцул турецького походження, що, може, назва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва “гуцул”. Не здибав її професор Гакет, що об’їздив за дорученням австрійського уряду наші гори; їх мешканців учений називає “правдивими покутянами”, “гірськими русинами”. А “гуцула” не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крип’якевич подає здогадку, що назва гуцул швидше всього є “румунська”, постала із гоц — розбишака і скінчення — - ул; так, певно, волохи звали карпатських опришків, з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами. Расово гуцули, як виказали поміри покійного професора Вовка, се чистий етнічний тип, — чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішучо належать не до чужих східних народів (узи, печеніги), як думали давні дослідники, але до українського племени” (др. Іван Крип’якевич. З історії Гуцульщини. Львів, 1929 г.).

Симпатична думка. Але згадую собі ще й те, що розумний, смисловий, кмітливий по-гуцульськи здавен “укий”; отже, “розумні”, відповідно — “укі”, а чому б, скажімо, тим же повільним, флегматичним волохам, що посіли гори, не назвати смислових автохтонів на свій манер із волоським закінченням “ул” та деякими змінами вимови на волоський манер; перед “у” гортанний придих “г”, замість нашого “к” посередині, цокаючи, коротке “к”, ближче до “ц”. Ми ж також міняємо звук: “укий”, але “учитися”, “учтивий”, “уцтивий”, нарешті — “неук”, “неуцтво”. З таким волоським обарвленням “смисливець”, “розумак” не без ноток симпатії звучить “гуцул”. Сама не люблю лінгвістичних мудрацій, коли слова перевертаються, як кому забагнеться, але чому б не поміркувати, коли є до того хоч якийсь привід. Це ж не твердження, а таке собі довільне припущення. Та й чому б не придивитися і до мови, такої давньої і колоритної? Може, і там є ключі до розгадки. Самі гуцули називають себе “ерстнєни”, “крестєни”, “руснаки”, “руські люди”. “Учтивий” по-гуцульськи — “рахманний” (згадаймо тюркське “рахмат” — “дякую”), “рабівник” — “гулавий”, .деколи “опришок”, “інтриган” — “фаріон” (?), “чужий” — “зайдей”, “зайшлий пан” - “лентюх”, “шарапатка”, “шваб”; жінка, що гуляє з парубками — - “подала”, а відповідно парубок — “джус”. Той. хто грає на губі, як у гармонію — “джуфо”. А та ж їдальна жаба, котру в. горах щось не чути, аби хто коли вживав у їду. А назви флори і фауни? А топоніми і гідроніми? Мало що хто знає, та якось і знати не хоче. Чому то так? Воно ж наше рідне. За то все кров’ю просякнуті гори, сполокані потоки, збарвлені ріки. Нашою кров’ю. Давно і за нашої пам’яті.

Тож будьмо укими, гей, гуцули! Трембіта, дримба, трясунки на кресани, то файно, але не за це ми укими названі. Щось і під крисанями, закосиченими павами, оперезаними золотими опасками, мусіло бути, дорожче від золота. Неукий народ не вижив би в такім кам’янистім суворім безземельнім краю, кудась би поруте нів на ліпше, не витримав, не викохав би свого етносу, порозсівав би та повимінював.

А в нас усе виховалося. Як у добрих газдів.

Ламав собі голову над Гуцульщиною не один вчений. З 1739-го по 1815 роки вивчав нашу природу, етнографію, історію професор Львівського університету природознавець, згадуваний уже Бальтазар Гакет. Усе життя! З юних літ і до смерті. Десь, певно, є його праці, видані в Нюрнберзі. Але моєму поколінню то ще не доступне. Ми ще не заслуговуємо, не доросли того знати...

У 20 — 30-х роках XVIII століття оглянули цей край і описали польські публіцисти К. Мілєвський і К. Вуйціцький. Через сто літ це зробив досконало галицький просвітитель — вчений і письменник Іван Вагилевич. У 1835 — 1839 роках Гуцульщину досліджував його сподвижник Яків Головацький.

Не такі вже ми бідні, як відторгнуті, відтручені в глухий кут від світла! Мали ж і свого історика-літописця наприкінці XVIII — до половини XIX століття. Це Петро Іванович Ступницький, народжений 1797 року таки в гуцульському, споконвіків солеварному селі, що було за то й містом - — Уторопах, звідки родом наш сучасник, мій Друг, чесної руки і чистого сумління поет, багатостраждальний Тарас Мельничук, Невичерпними залежнями солі та навіть лиш цими двома іменами мало би бути уславлене це найдавніше гуцульське село. Сіль, літописець і поет. Це для одного поселення немало. Все життя літописець Ступницький провів у сусідньому селі Брустурах, де в 1886 році помер. У фондах колишнього Державного музею народного мистецтва Гуцульщини була його мемуарна книга про перебування, козацтва на Буковині в 1771 році. Писана 1825 року, Друга — “Пам’ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах”, — де в хронологічному порядку наведені дуже цінні історичні відомості про найважливіші події на Гуцульщині, в Галичині з 1671-го по 1849 рік. Повинна зберігатися у Коломийському краєзнавчому музеї.

А подвижницька праця видатного українського етнографа, фольклориста Володимира Гнатюка (лише 9 тисяч записаних ним гуцульських коломийок!), томи історико-етнографічних досліджень, виданих і залежаних у темницях!.. Майже кожне літо (1898 — 1915) він проводив у Криворівні, де вивчав гуцульську духовну і матеріальну культуру. І вивчав, і дбав про їх розвиток.

З усіх цих джерел випливає, що назва “гуцул” на письмі з’явилася в 1816 році. Чому? А най уже скажуть нам молодші, укіші.

Були ще й інші дослідники. Учитель Лука Гарматій (1866 — 1924) — про нього хочу розказати осібно, бо це приятель мого діда Микити Влада, через нього я й взялася за оцю нежіночу тяжку працю. Знавець гуцульського побуту, звичаїв, фольклору, розтіцький священик, свояк Юрія Федьковича Олекса Волянський .(1862 — 1947), що допоміг Володимирові Шухевичеві матеріалами про народні промисли. Голівський учитель, етнограф, освітянин Петро Дудєк (1882 — 1958) записав багато пісень, казок, колядок, народних звичаїв. Ще один посібник В. Шухевича — фольклорист, культурно-освітній діяч Дмитро Єндик (1869 — 1952) учитель із сусіднього з Розтоками села Тюдева. Він збирав фольклорно-етнографічні матеріали, а його дружина — відомості про народну медицину та гуцульські вірування.

Цей список можна би продовжити. Але справа не в цім. Погляньмо, скільки Гуцульщина мала одержимих дослідників (з-поміж них і нетитулований наш сучасник — відомий краєзнавець Петро Арсенич), а де всі їхні праці? Чи хоч одна гідно видана за радянського часу? Кожному знайшлася якась гана, ярлик, тільки б не пустити між люди їх історію. Така доля нашого українознавства. Скинемо все на часи застою. Але і в час гласності не дуже квапимося випускати книги на волю, най би ще там полежала який рік, як уже пролежала вік...

Прикро щоразу відкривати уже відкрите і заховане як навмисно. Кому би не хотілося знати про княжі часи у наших горах. Бо в селах над Черемошем з люстрації королівщин (опису державних земель) з 1565 — 1566 та 1570 років подибуємо прізвища: Хомчич, Хведич, Ковалик, Гримак, Босак, Братан, Тапчин, Власин, Теченя, Юрченя, Думка, Медвідь, Обух, Боклаг, Смук, Головка. Всі прізвища в реєстрі чотириста літ назад українські. Дивно, що нема прізвищ на -як, -юк (Ганцяк, Гарасим’юк), що найпоширеніші тепер серед гуцулів. У деяких, поданих у люстрації, прізвищах відчувається чуже походження, але різко виражена етнографічна приналежність — Угрин, Волошин. Це зауважує і доктор Крип’якевич. У цих селах цілком відсутні на тоді польські, єврейські, німецькі прізвища. Вони згадуються поодиноко лише у двох містах над Прутом — Снятині та Коломиї. І це пояснюється тим, що євреї починали брати у свої руки оренди мит, млинів і коршем, але це був тільки початок.