А Сова говорила та говорила якісь довжелезні слова, і ті слова ставали дедалі довші й довгіш...

Нарешті вона повернулася туди, звідки почала, і заходилася тлумачити, що написати це оголошення має Крістофер Робін.

– Це ж він порозписував таблички в мене при вході. Ти їх бачив, Пуше?

Пух уже давно заплющив очі й відповідав лише "так" і "ні" на все, що казала Сова. А через те, що останнього разу він сказав: "Так, так", – цього разу він промовив: "Ні, ніколи!"– хоч і не мав уявлення, про що саме йдеться.

– Як? Ти їх не бачив? – здивувалася Сова.– То ходімо подивишся!

І вони вийшли надвір.

Пух подивився спершу на дзвоник із кнопкою та на табличку під ним, далі він глянув на дзвіночок зі шнурком та на табличку під ним, і що довше він придивлявся до шнурка на дзвіночку, тим глибше відчував, що десь уже бачив щось дуже і дуже схоже... Десь зовсім в іншому місці, колись раніше...

– Гарний шнурочок, га? – сказала Сова.

Пух кивнув головою:

– Він мені щось нагадує,– сказав він,– але я не можу пригадати, що саме. Де ти його взяла?

– Одного разу я летіла Лісом, а він висів на кущику. Я навіть подумала, що там хтось живе, і смикнула за нього, як за дзвінок. Проте нічого не сталося, і тоді я подзвонила голосно-голосно, так що шнурочок лишився в мене. А потім мені здалося, що він нікому не потрібен, і я взяла його собі, принесла додому й оце...

– Сово,– сказав Пух урочисто,– ти помилилася. Він комусь дуже потрібний!

– Кому?

– Іа. Моєму другові Іа-Іа. Він... він дуже любив його.

– Любив його ?

– Він був міцно із ним пов'язаний,– сумно промовив Вінні-Пух.

Із цими словами він зняв шнурок із гачка і відніс його справжньому господареві, тобто осликові Іа-Іа.

І коли Крістофер Робін прикріпив хвоста на місце, Іа-Іа з вибриком подався до Лісу і з таким захватом вимахував хвостом, що Вінні-Пухові залоскотало геть усюди. Отож він і мусив чимдуж гайнути додому, щоб підкріпитися.

А за півгодини, витираючи губи, він уже гордо виспівував: