Ой що ж бо тай за ворон,
Що по морю кракає.
Ой що ж бо то тай за бурлака,
Що всіх бурлак скликає.
Народна пісня.
Порівняння народних пісень недосяжно чарівні саме через те, що вони одночасно дають ландшафт — оточення думці. В тій же пісні:
Рости, рости клен-древо
В гору високо.
Поховали пана отамана
В сиру землю глибоко.
(Клен є і образом отамана, і росте на його могилі.) Так часто в Шевченка:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає,
А де ж дівся соловейко
Не питай: не знає!
(Соловейко — Котляревський )
Більшість образів Шевченка такі, як в піснях:
Попід горою яром долом,
Мов ті діди високочолі
Дуби з гетьманщини стоять.
Власне, пісні порівнюють людину з дубом, у Шевченка дуб — мов дід.
Серце, як голубка, як пташка. «Дівча як тополя». В одній поезії навіть дівча перевернулось в тополю — Овідієвський сюжет.
«Думка — орлом сизокрилим літає, ширяє». «Хлопці та дівчата як мак процвітає». «Як та галич поле криє — ляхи, уніати». «Козаки, як та хмара, ляхів обступали». «Червоною гадюкою несе Альта вісті».
Але дуже часті в Шевченка і порівняння антропоморфічні, цебто, де природа вподібнюється людині (що де-не-де є і в піснях).
Там могили з буйним вітром
В степу розмовляють.
Не тілько дівча, як тополя, а й тополі, як дівчата — чудесний синтез народу і природи, однаково любих і розлучених з поетом.
Часто тим порівнянням бракує конкретности — бо вони ще не геть одрізнились від ландшафту, складають його частину. Але не завжди.
Зареготався дід наш дужий
Аж піна з вуса потекла.
Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице сестро.
( «Гамалія».)
Тут порівняння розвинено в цілий малюнок-образ надзвичайної сили і влучности (піна з вуса потекла). Ще тонший психологічний образ маємо в:
І небо невмите, і заспані хвилі
І понад берегом геть-геть
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться.
(«З Кос-Аралу» )
Образ, що під ним обома руками підписався б кожний імажиніст. Антропоморфізм досягає тут нечуваної доти виразности і конкретности — залежність ландшафту від настрою, їх тотожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Уайльд) виступає цілком виразно.
Ці здобутки до останнього часу лишаються невикористані в українській поезії. Олесь і його школа найбільше повторюють банальні образи західноєвропейської поезії: квіти, гаї, соловейки, самітня сосна — є їх переважним репертуаром. В одному тілько творі Олесь піднявся над сучасною йому українською літературою — це в епосі «Щороку» саме в першій частині.
«Снігу ой снігу якого»
.......................................
Наче тут паслися гуси у ранці
Скублися тихо...
І пух свій розкидали білий.
Далі сніг порівнюється з свиткою господарки і нарешті
..................Мірошник
Сіяв кріз хмари муку.
Ці образи своєю конкретністю і яскравістю лишаються одним з найцінніших скарбів української поезії.
Одним з найсильніших художників образу був небіжчик Василь Чумак:
Ой там у полі на обніжку
Тліє блакитний жар.
На що ж так рано, метелику сніжку,
На що ж так рано з-за хмар.
Блакитний жар — останні волошки літа. Далі:
Ой та й погасли ті жарини,
Змерзли волошки в межі.
Білий метелик лине і лине,
Білий метелик сніжин.
Ця строфа непомітно для «логічного» розуму вносить ще одне найтонше порівняння — замерзання з угасанням квітки.
Я чи блакить за ґратами,
Я чи блакить?
Знаю, що став твоїм братом,
Де ж до сестри стежки?
Де душа таким ніжним, але конкретно життьовим способом порівнюється з блакиттю (сестра!); але значення цього образу ще глибше і його незрівняна цінність полягає власне в тому, що блакить не тільки душа в'язня, а ще й воля, з якою гармонує поривання до волі душі. Найглибший поетичний образ якраз є той, що має не одне пояснення, а може бути без краю поглиблений все далі і далі в його внутрішній сенс, де б'ють срібні струмки справжньої поезії (порівн. Потебня «Мысль и язык».)
Коли Чумак малює революцію, образи його хоч чудової сили, не так оригінальні, трохи алегоричні:
Молот і плуг. Єднанням
Братніх заліз
Викуєм зорю останню
Соціалізм!
В. Чумак
Це від того, що вся попередня поезія давала дуже мало матеріялу до цього, отже, Чумакові доводилось орати цілину вже готовими плугами, в ділянці ж лірики він підвівся до найвищої височіні поетичної думки, ідучи своїми власними шляхами. В тільки що наведеному віршеві.
Піль злотопіняві гриви.
В. Чумак
Цей образ, недбало кинений Чумаком, був підхоплений в українській поезії. Є він і в Тичини (не беруся, втім, рішать, хто з них ужив його перший — можливо, що виник в обох незалежно одне від одного). Підхопив його і В. Алешко і викликав зворушення рецензента в «Шляхах Мистецтва».
Другим великим митцем образу в українській поезії є Павло Тичина, що міг би вважатися першим серед самого імажиністського кола.
Е н г а р м о н і й н е. Дощ.
А на воді в чиїсь руці
Гадюки пнуться... Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона
І заскакали горобці!..
—Тікай! — шепнуло в береги.
—Лягай... — хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
П. Тичина
Ви ще не почуваєте крапель дощу — лише на воді розходяться кола з центру (рука). Все замовкло — жде (Сон. До дна.)... Втім, не псуватимеш образу прозаїчними поясненнями — він каже сам за себе. Природа перед дощем змальована П. Тичиною з геніальною яскравістю в другому місці.
...............................................................
Вітри лежать, вітри на арфу грають,
А в небі свариться вже хтось.
Завіса чорносиза
Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...
Мов звір ховається людина. —
Господь іде! — подумав десь, полинь.
Заплакав дощ... і вщух.
П. Тичина
Мені доводиться наводити довші уривки, бо образ непорушно звязаний з усією темою поезії. Отже, часто, аби бути зрозумілим, треба його не відривати від поетичного цілого, що часто роблять критики, глузуючи потім з «незрозумілого» образу.
О с і н н є л и с т я
Твої коси від смутку, від суму
Вкрила розолоть, ой же й кривава.
Певно душу твою взолотила печаль.
Що така ти ласкава.
П. Тичина
В Тичини подибуємо об'єднання образу зорового зі звуковим:
С в і т а є
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
«Безсмертний, помилуй» кричить мовчазливо.