— Дивина, — пробурмотів Здоровань і викликав Павлова, проте зв’язку з “Альбатросом-2” не було.

— Не сидіти ж нам склавши руки, — мовив Пастушенко, прочинив люк і вигукнув від несподіванки: — Товариші, швидше сюди!..

Тим часом біля ракети Чередниченка зібралося вже кількасот мешканців Непривітної. Принесений ними ящик був прилаштований біля приймально-передавальної антени десантної ракети. Поряд істоти складала якісь чорні кулі. Скінчивши роботу, всі відійшли далеченько від ракети.

Якийсь час кулі лежали нерухомо, потім раптом почали підніматися над поверхнею планети і вже за хвилину, підкоряючись невідомій силі, пропливли над розвідувальною ракетою.

Нараз сліпучо-біле сяйво примусило Степана заплющитись, спустити шолом і захисні світлофільтри.

Полум’я лизало обшивку десантної ракети. Спочатку, немов воскові, оплавилися зовнішні антени, потім вогонь охопив центральний телепередавач, впритул підступив до наглухо зачиненого люка, до ілюмінаторів… розжарена краплина металу впала на термостійке скло ілюмінатора і, залишивши на ньому тоненьку доріжку, збігла долі, як стікають по шибках краплини дощу.

Чередниченко намагався зрозуміти, що відбувається біля десантної ракети. “Невже це атака? — подумалось хлопцеві. — Своєрідний біологічний захист від чужорідного тіла, прагнення будь-що позбутись його?”

Вогонь враз послабшав. Усе стало на свої місця. Тільки на ілюмінаторі лишився тонкий слід від розжареної краплини металу, що розділив скло на дві частини.

Чередниченко прилетів на планету Трьох Сонць лише десять з половиною годин тому.

Як повідомив Степанові Павлов, зв’язок із всюдиходом, який ішов йому на виручку, несподівано обірвався. Отже, є припущення, що Пастушенко, Здоровань і Федоров загинули.

“Треба діяти!.. — подумав Чередниченко, коли над ракетою знову зависли чорні кулі. — Наказ є наказ, одначе так можна й пропасти ні за цапову душу!”

Прочинивши люк десантної ракети, Чередниченко здивувався, як здивувався б кожен, побачивши подібне. Перед ракетою нікого й нічого не було. Ані цих дивних істот, ні ящика, ні куль…

Яскраво світило земне сонце. До ракети швидко йшов керівник підготовки “Альбатроса-2” до рятування екіпажу “Стріли” Сторідний і привітно махав рукою.

“Мені ще тільки галюцинацій не вистачало, — подумав Степан. — Тут, на планеті Трьох Сонць, таке робиться, що недовго й з глузду з’їхати…”

— Привіт, — сказав, підійшовши, Сторідний. — Тримався ти здорово!

— Як це? — ошелешено мовив Чередниченко, озираючись.

— Та вже так. — Сторідний всміхнувся. — Вибач, Степане, але польоту, вашої подорожі не було. Все це лиш імітація…

— Імітація? — не зрозумів Чередниченко. — Яка ще імітація? — Хлопець хитнув головою, ніби намагаючись скинути з себе якусь ману.

— Зараз на відпочинок, Степане, а як повернуться твої товариші… — почав був Сторідний, проте Чередниченко не втримався.

— Павле Васильовичу! Що це було?

— Ми хотіли перевірити…

— Виходить, весь екіпаж “Альбатроса” виступив у ролі піддослідних кроликів?.. — Степан спересердя плюнув на траву. — Марно згаяли стільки часу?

— Ні, не марно, Степане! — Сторідний махнув рукою Здорованеві й Пастушенку, які, усміхаючись, підходили до них. — Це було необхідно для випробування злагодженої роботи всіх ланок екіпажу, для дослідження психологічної сумісності у польоті, який незабаром відбудеться насправді. А ще для того, аби подивитись, як кожен поводитиметься в екстремальній ситуації. Розумієш?

— Що ви мене переконуєте! Коли треба, то… — повеселішав Степан. — Але як ви імітували все це? До речі, знаєте, Павлов був запідозрив підробку. Все йшло за земною логікою… Щоправда, далі почалися вже химерні речі…

— Ходімо, балакуне. Тобі треба добре відпочити, а вже потім, — Пастушенко кахикнув, — потім розповімо.

— А товариші? Бондаренко, Павлов, Іванов?.. — Чередниченко аж подався вперед, підняв очі на Сторідного.

— Для них експедиція ще триватиме…

І треба ж такому статись: один з двох двигунів старої машини часу Стоунса зламався втретє. І саме тоді, коли це аж ніяк не входило в розрахунки мандрівника.

Лаючись останніми словами, Стоунс виліз із машини часу і нетвердою ходою обійшов невеличку галявину. Тут він посадив свою машину часу на тонких сталевих амортизаторах. По приземленні вони послужливо висунули з пазів цупкі коротенькі лапи на шарнірах, немовби вчепившись у піддатливий піщаний ґрунт. Знявши із заднього запасника нижню овальну кришку, юнак витяг трохи прим’яті від раптових перевантажень міжчасовика чотири невеличких сигнальних передавачі. Встановивши їх по кутках метрів за тридцять від машини часу, Стоунс мугикнув до себе, потім заліз у кабіну, кинув оком по принишклих стрілках та індикаторах приладів, вмостився в досить вузьке для нього крісло й потягнувся лівою рукою до запобіжників.

— Так і знав, — промимрив. — Знову вони. Тричі богом і всіма прокляті! — Завченим рухом Стоунс вийняв з гнізда згорілий запобіжник і з серцем пожбурив його крізь прочинений люк.

— Про що ти думаєш? — витягши з трохи скривленого рота сигарету, спитав Вінкінс у Лікі, що сидів навпроти і тримав у руці чарку віскі.

— Та все про те ж, — роздратовано сказав, як відрізав, Лікі й ковтнув з чарки. — Хіба не знаєш… — Він на мить замовк. — Цей недоук і тут випередив нас!

— Але ж ми… — хотів був устряти в розмову Генрі Рассел, та його одразу ж грубо обірвав Вінкінс:

— Ну що ми? Правду каже містер Лікі, — Вінкінс пригасив об металеву попільничку, що зображала летючого Пегаса, сигарету. — Ти б краще мовчав. Міг би ще позавчора сказати нам, що Стоунс вирушає в подорож. Але ти розповів про це лише п’ять хвилин тому, А Стоунс, напевне, вже повернувся.

— А все ж таки я перший дізнався про його відвідини минулого, — виправдовувався Генрі. — Він ще там, у тринадцятому столітті. Це точно. — Рассел говорив і водночас гриз свої нігті. — Стоунс казав, що повернеться через вісімнадцять діб. Не раніше. Там, у тринадцятому, у нього забагато справ. За чаркою він навіть назвав місце призначення. А може, то він так базікнув, сп’яну? Щось не схоже на Стоунса…

— Не пасталакай, дурню! — процідив крізь зуби Вінкінс, погрозливо встаючи з крісла.

— Стривай-но, Вінкінс. — Лікі дістав із бару нову пляшку і відкоркував. Трохи налив у чарку. — Заплати йому. Все-таки працював хлопчина… — останні слова Лікі проказав зверхньо, начальницьким тоном.

Вінкінс нерішуче, наче роздумуючи, підійшов до Генрі, а потім крутнувся й почимчикував до сейфа. Набравши тільки йому та Лікі відомий код, повернув ручку ліворуч. Ледь чутно клацнув замок, і Вінкінс прохрипів:

— Ну гаразд. Віддам обіцяну суму. Дякуй містерові Лікі, бо я тобі… Зрозумів?

— Ще б пак! — Генрі ствердно кивнув головою.

Вінкінс подав Расселу тоненьку пачку.

— Дякую, — проказав Рассел, вдоволено лічачи асигнації. — Дякую за гонорар… Я ще попрацюю на вас… — І, сховавши гроші, подав руку.

— Годі базікати, телепню. Час покаже, на що ти здатен. Кращого за нього судді не знайдеш… — Лікі знехотя потис Расселові руку. — Ну, з богом! — промимрив, знову сідаючи у невелике старовинне, з численними візерунками на спинці крісло, оббите плюшем, і знову взяв чарку.

— Гадаємо, що ти, Генрі, прийдеш, як тільки щось розвідаєш? — спитав Вінкінс. — І щоб, окрім нас, жодна душа… Ясно? — закінчив він, неспішно прямуючи до Рассела.

— Авжеж! — швидко проказав Генрі й вислизнув з кімнати ще до того, як до нього підійшов Вінкінс.

Було тепло, хоч термометр, вмонтований у приладовому відсіці машини часу, показував лише дев’ять з половиною градусів.