Машина часу здригнулася і розтанула у повітрі. На місці, де вона стояла, лишилась тільки прим’ята трава і зламані вдень гілки

Як тільки машина часу ввійшла у Периметр, Стоунс відразу ж відчув, що її зупиняють.

— Помітили все-таки, — невдоволено пробурмотів він, скривившись. — Ускочив в халепу, ускочив! Спробуй тепер викрутитись. А коли ще той дурень стоятиме, пиши пропало. — Стоунс весь напружився. — Ех, якби нова машина часу!.. Ні, все-таки зупинять, — мовив він, коли міжчасовик задрижав від перевантаження і повільно почав збавляти темп.

Нарешті машина зупинилася. Нервуючи, Стоунс витяг з пачки сигарету, довго чиркав сірниками, які раз у раз ламалися, та так і не прикурив.

— Тьху, знову п’ятнадцята дільниця… Таки вкрався якийсь прорахунок. Я ж мав проходити Периметр на дванадцятій. А все ота клята затримка…

Помітивши, що з будинку вийшов служник Периметра, Том зіщулився. Звичним порухом важельця прочинив люк і побачив, що до його машини часу підходить саме той тип, про якого він думав перед зупинкою.

— От тобі й маєш… — Стоунс прочинив люк ширше і вислизнув на округлий майдан Периметра. На його обличчі застигла роблена усмішка. Якби це був не Вейскор, а хтось інший, Том навіть не задумався б: сказав би, що заблукав, що зламалася машина часу і затягнула свого хазяїна в заборонену зону. Однак до машини часу підходив Вейскор, і тому Стоунс знову поліз До неї, захопив із собою гаманець і вистрибнув саме тоді, коли Вейскор колобком підкотився до люка.

— М-28? — зморено спитав у Стоунса митник і, розкривши довжелезний журнал порушень, глузливо посміхнувся.

— Так, М-28. Користуюсь ним уже сім років.

— Мене це не цікавить, — різко перебив Вейскор. — Отож записуємо: “М-28”. Вас зупинили за поїздку в заборонену зону. Ваша перепустка?

— Перепустка? — мовив тихо Стоунс, вдаючи з себе простака, який зовсім не знає правил подорожі в минуле.

— Так, перепустка! — суворо повторив митник, погрозливо піднімаючи автомат.

— Не… немає. Розумієте, шановний, я гадав, що… — почав виправдовуватись Стоунс, але митник грубо обірвав його:

— Мене не цікавить, про що ви думали-гадали. У сьомому пункті Статуту сказано, що особи, які…

— Але ж я не… контрабандист і контрабандою не займаюсь. Розумієте, пане митнику, я звичайнісінький турист. — Стоунс поліз був у машину часу по посвідчення, яке йому видали чотири роки тому в туристичному бюро, однак Вейскор підвищив голос:

— Ану вилазь! Зараз ми твою посудину переглянемо. Золото, діаманти, бивні, прикраси є? Кажи краще одразу, бо ми, знаєш, базікати не любимо. Ще один турист знайшовся…

— Я сказав правду. Он на стіні моє посвідчення туриста в часі. — Стоунс хитнув головою у бік невеличкої голубенької книжечки.

— Бачу, що турист, — неспішно вів своєї Вейскор. — Коли все, що ти пояснив, правда, то тільки штраф заплатиш та позбавимо на рік права користуватися машиною часу… Десять тисяч…

— Дорогий пане митнику! — перебив його Стоунс. — А може, якось домовимось? Де я візьму вам таку суму? — благально говорив Том, розводячи руками, а в самого аж серце закалатало. Ні, не десять тисяч лякали його. Все то дріб’язок, а от коли позбавлять прав, тоді все пропало…

— Не мені потрібні гроші. Не мені. — Митник спідлоба суворо зиркнув на Стоунса. — Вони підуть на утримання Периметра.

— А може, домовимось? — улесливо проказав Стоунс, чухаючи потилицю. — У мене приблизно тисяч вісім-дев’ять, — його вигляд нічим не виказував того, що він збрехав. — Ну, може, трохи більше. Я б з рук в руки, і розійшлись би. Га?..

— Ні! — вперто вів своєї Вейскор, усе ще тримаючи палець на гачку автомата.

— Я привезу ще. Скільки треба? — спитав Стоунс, додавшись уперед. — Скільки?

— Не вийде, М-28. Давай свої документи сюди і мерщій вилазь.

— Подумайте, пане митнику. Скільки грошей заробите! Навіть двадцять дам.

— Кажу вилазь, а то продірявлю твою бляшанку і тебе, — погрозливо прогув Вейскор і повів дулом автомата.

— Двадцять даю, пане!

— Тридцять. Але твою машину часу ми все одно оглянемо. Чув? Тільки до журналу пригод не записуватимемо. Коли ж хоч трохи контрабанди, хоч грам золота знайдемо, то так і знай — відвезуть тебе мої хлопці куди треба.

— О, будь ласка! Я без контрабанди, — повеселішав Стоунс. — Ось мої документи. — Стоунс зістрибнув на асфальт, дістав з бічної кишені посвідчення, що він може користуватися машиною часу. — Будь ласка, — повторив він і вправним рухом кинув собі в рот сигарету, затиснув її зубами. — Дозвольте прикурити, сірники забув, а запальничка зіпсувалась. От і мучуся, — збрехав Стоунс, аби відвернути Вейскора від його прямих обов’язків. Одначе старший митник був невблаганний.

За півтори години, що тривав обшук, його помічники обнишпорили всю машину часу. Не залишили без уваги жодної шпарки. Нарешті вони вийшли з неї з важкою поклажею.

— А це що? — суворо запитав Вейскор, коли до будки перегляду занесли величезний ящик і кілька бобін із магнітофонними стрічками.

— Магнітофони, — збрехав Стоунс, не кліпнувши й оком.

— Магнітофони? — здивувався Вейскор. — А нащо вони тут, у міжчасовикові? — Стоунса знову вкололи очиці Вейскора, який сидів, розвалившись у кріслі, і, здавалось, дрімав.

— Я… Розумієте… Люди зараз колекціонують усе. Хто — поштові марки, хто — запальнички чи сірникові етикетки. Дехто збирає навіть справжні літаки. Я ж колекціоную голоси відомих людей, які жили в далекому й близькому минулому. На це, наскільки мені відомо, заборони немає, — почав був пояснювати Стоунс, однак його знову безцеремонно обірвав митник:

— Подивимось, послухаємо.

— О, будь ласка. До ваших послуг, пане митнику, оці два магнітофони и всі п’ятнадцять бобін, які зараз при мені. Вдома ще зо два десятки є. Послухайте. Це вельми цікаво. Ось, наприклад, Геродот — Стоунс узяв зі стосу одну бобіну і подав її Вейскору. — Він читає свою “Історію” напам’ять.

— Ну що, почнемо з Геродота? — спитав один п служників Периметра у Вейскора, і, коли той ствердно махнув своєю гарбузоподібною головою, підійшов до столу, де тільки-но прилаштували магнітофони, й поставив бобіну. Натиснув кнопку. У тиші будки залунав хриплуватий голос.

— Але ж ми не знаємо, про що старий говорить. Може, про щось заборонене? — звернувся до Вейскора довгов’язий, з невеличкою рудою борідкою і чіпкими очицями служник.

— Зараз, зараз. У мене є тлумач. Ось, — Стоунс натиснув синю клавішу. Залунав голос машини-перекладача:

— Пункт п’ятий книги четвертої. З розповідей скіфів, народ їхній — наймолодший від усіх. А почався він так. Першим мешканцем цієї, тоді ще безлюдної, країни була людина на ім’я Таргитай…

— А тут хто? — зацікавлено спитав один із служників, що тісним півколом оточили Вейскора і Стоунса.

— Там на кришці написано. — Стоунс підхопився зі стільця і підійшов до столика — А… Це Данте Аліг’єрі, — сказав він по хвилі, подаючи бороданеві напівпорожню бобіну. — Він читає свою “Божественну комедію”. Звідки почнемо?

— З початку, — промимрив Вейскор. — Не часто нам доводиться мати справу з таким туристом-диваком та чути голос Данте Аліг’єрі.

— Ясно, з початку, — повторив рудий, переставляючи бобіну. Все той же правильний голос машини почав:

— Одвічне сяєво того, хто водить

Світи по колах, славу підійма

Угору більше і додолу сходить.

У небі, що найбільш його сприйма,

Я був і бачив те, чого віддати

По воротті ні в кого слів нема.

Бо, летячи на те, що смів жадати,

Наш розум досяга таких глибів,

Звідкіль несила пам’яті вертати…[1]

— Досить, досить… А що там ще є? — поцікавився тепер уже Вейскор.

— На отій он бобіні, третій згори, голос фараона Тутанхамона, а ще є голоси ассірійської цариці Семіраміди, Наполеона, письменника Конан Дойля. Отут, — Стоунс підняв бобіну, — голос творця першої в світі поштової марки Роуланда Хілла… Це цікаво — збирати голоси видатних людей. Зустрічаєшся з людиною в минулому, просиш розповісти щось…