Мер опустився на сидінні трохи нижче, спостерігаючи за тим, як замість просторих будинків з’являються компактні офісні блоки, помітивши, що клята безкінечна гонитва за простором поступово затьмарює небо.

Едмундс був майже впевнений, що в Південному парку Бакстер точно зачепила і скинула когось із велосипеда. А коли вони мчали вздовж річки зустрічною смугою, майже влетівши в натовп пішоходів, які намагалися перейти вулицю від станції метро «Темпл», змусивши їх вилаятися, Едмундс просто заплющив очі.

На «ауді» Бакстер за передньою решіткою ховалися блакитні вогні, майже непомітні, коли вимкнені, а враховуючи численні аварійні ситуації, були не надто помітнішими й увімкнуті. Коли Бакстер повернулася на свою смугу, щоб улитися до потоку транспорту, Едмундс відпустив дверну ручку, за яку міцно вхопився до цього. Упродовж короткочасного затишшя ревіння двигуна, яке дозволило їм не врізатися у зад автобуса, він зрозумів, що у нього дзвонить телефон. На екрані з’явилося фото Тіа — привабливої темношкірої дівчини, віком трохи за двадцять.

— Привіт, люба, усе гаразд? — прокричав він у телефон.

— Привіт. Ти зник посеред ночі, а потім усі ті повідомлення в новинах… Я просто хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.

— Зараз не найкращий час для розмов, Ті. Можеш передзвонити трохи пізніше?

Голос Тіа прозвучав пригнічено:

— Авжеж. А ти зможеш купити молока, коли повертатимешся ввечері додому?

Едмундс витягнув свій записник і зробив помітку під визначенням тетродоксину.

— А ще кілька бургерів з яловичиною, — додала вона.

— Ти ж вегетаріанка!

— Бургери! — відрізала Тіа.

Він додав їх до списку покупок.

— Нутелла.

— Що, заради Бога, ти готуєш? — запитав він.

Бакстер глянула на Едмундса, який не по-чоловічому широко розплющив очі від страху. Вона знову звернула погляд на дорогу і шалено заскрипіла шинами, заледве уникнувши зіткнення з іншим авто.

— От же лайно! — з полегшенням захихотіла вона.

— Гаразд, — важко дихаючи, промовив Едмундс. — А зараз я мушу йти. Люблю тебе.

Вони проїхали повз охоронний бар’єр і спустилися схилом до гаражів під Новим Скотленд-Ярдом, відрізаючи Тіа на півслові, коли вона прощалася, бо телефон втратив сигнал покриття.

— Моя наречена, — пояснив Едмундс і посміхнувся. — Вона на двадцять четвертому тижні.

Бакстер байдуже глянула на нього.

— … вагітності. Вона на двадцять четвертому тижні вагітності.

Вираз її обличчя не змінився.

— Мої вітання. Я просто думала про те, що ми, детективи, забагато спимо, однак невгамовне немовля розставить для тебе все на свої місця.

Бакстер припаркувала авто та розвернулася обличчям до Едмундса.

— Послухай, ти не мусиш проходити через усе це. Чому б тобі не припинити марнувати мій час і просто не повернутися до Фрауда?

Вона вийшла з авто і грюкнула дверима, залишаючи Едмундса самого. Він був вражений її реакцією не через різкість чи безсоромну байдужість до його майбутнього батьківства. Натомість його стурбували підозри, що вона була першою, хто сказала йому правду, до того ж він занепокоївся, що вона мала рацію.

У конференц-залі зібрався весь відділ розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Навіть ті, хто ніяк не був причетний до справи, але кому все-таки тепер дошкуляли терміновою ізоляцією. Хтось повідчиняв усі вікна. Подихи ледь помітного бризу врізалися в глухі стіни, чіплялися за краї фотографій на дошці, і величезний колаж злегка рухався, так само як і справжнє тіло на місці злочину, яке звисало з високої стелі.

Сіммонс із Ванітою розмовляли більше п’яти хвилин. Їхня аудиторія починала непокоїтися, оскільки температура у задушливій кімнаті поступово збільшувалась.

— … через вхід із гаража. Потім ми охоронятимемо мера Тернбла у першій кімнаті для допитів, — промовив Сіммонс.

— Краще скористатися другою, — втрутився хтось. — У першій ще й досі протікає труба, і, сумніваюся, чи мер захоче додати китайських тортур водою до свого переліку проблем на сьогодні.

Пролунав уривчастий сміх, очевидно від тих, хто неофіційно уникав проводити допити в першій кімнаті з цієї ж зрозумілої причини.

— Тоді друга кімната, — сказав Сіммонс. — Шоу, все готове?

— Так, готове, — відповів Фінлі.

Здавалося, така відповідь Сіммонса не задовольнила. Вульф ледь помітно штовхнув Фінлі ліктем.

— О… Я дав розпорядження впустити Емілі та … та…

— Едмундса, — прошепотів Вульф.

— Як його ім’я? — прошипів у відповідь Фінлі.

Вульф знизав плечима.

— Едмунд?

— … нехай, Едмунда Едмундса. Біля всіх дверей виставлено охорону, а в гаражі їх зустрічатимуть озброєні хлопці з дипломатичної групи захисту. Собаки все перевірили. Ми зачинили кожне вікно на поверсі та зупинили ліфти, а значить, користуватимемося сходами… ну, Натан так точно.

— Відмінно, — сказав Сіммонс. — Вульфе, щойно зустрінеш мера, сюди вас супроводжуватиме озброєний поліціянт. Не забувай, що це велика будівля і всіх, хто тут є, ми не знаємо. Із тієї миті, як ви зайдете до кімнати для допитів, знай, що це надовго.

— Як надовго? — запитав Вульф.

— Доки ми не переконаємося, що мерові нічого не загрожує.

— Я принесу тобі букет, — вигукнув зверхній детектив на ім’я Сандерс, вважаючи свою репліку веселою.

— Насправді, мене цікавило, що буде на обід, — відповів Вульф.

— Риба-фугу, — продовжував глузувати Сандерс, випробовуючи терпіння Сіммонса.

— Сандерсе, гадаєш, що це смішно? — заволав Сіммонс, можливо, трохи переборщивши заради заступника комісара. — Вимітайся!

Детектив почав заїкатися, як школяр, якого сварили:

— Насправді, я фізично не зможу цього зробити… через ізоляцію.

— Тоді просто сядь і заткнися.

Обравши найгірший із можливих моментів, до кімнати зайшли Бакстер і Едмундс.

— Приємно, що ви обоє приєдналися до нас. У мене є довгий перелік незначних правил, яких ви маєте дотримуватися, — Сіммонс кинув Бакстер папку, й вона передала її Едмундсу. — Тож поки ви всі тут: у нас шість мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та імена п’яти інших можливих жертв.

Ваніта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кімнату розгублених людей:

— У когось є якісь…

— Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вікно Натана, — радісно озвався Фінлі.

— І це також. У когось є якісь теорії? — відповіддю на запитання Сіммонса стала ціла кімната пустих облич. — Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, підняв руку.

— Це виклик, сер.

— Продовжуй.

— В університеті я писав доповідь, для якої досліджував мотиви серійних убивць, які змушують їх відправляти в пресу чи поліцію офіційні повідомлення. Зодіак, чи Усміхнений Вбивця…

— Фаустівський вбивця… Негідник із Сімки… — додав Сандерс.

Таке його перекручення слів Едмундса викликало кілька уїдливих посмішок і пильний погляд від Сіммонса.

— А ти часом не хлопець із Фрауда? — запитав хтось.

Едмундс проігнорував запитання.

— Часто, проте не завжди, у їхньому спілкуванні містяться переконливі докази того, хто вони, щось на кшталт щиросердного зізнання, — продовжив він. — Часом вони такі ж незрозумілі, як і неоприлюднені подробиці, хоча інколи це щось значно вагоміше.

— Як фотографії, які сьогодні відправили дружині Вульфа, — сказала Ваніта, забувши про те, що Андреа його покинула.

— Колишній дружині, — виправив її Вульф.

— Точно. У багатьох випадках це слугує криком про допомогу, є фактично благанням поліції про те, щоб йому не дали вбивати знову. Серійні вбивці вірять, що вони також є жертвами власних непідконтрольних бажань. Для інших неприпустимою є сама думка про те, що хтось інший заявить права на їхню роботу. З іншого боку, свідомо чи несвідомо, остаточна мета без варіантів однакова: щоби зрештою-таки їх упіймали.