— Я збираюся порекомендувати, щоб до завершення цієї справи ми зустрічалися двічі на тиждень, — промовила доктор Престон-Гол, усе ще читаючи детальний звіт, сторінки якого, як підозрював Вульф, Фінлі нашкрябав своїм незрозумілим почерком.

Вульф напружився, намагаючись контролювати себе і не стискати кулаків перед своїм психіатром.

— Я ціную вашу турботу…

Однак його тон свідчив про протилежне.

— … проте в мене немає на це часу. Я мушу впіймати вбивцю.

— В оцьому «Я» і є корінь нашої проблеми. І саме це мене й непокоїть. Хіба такого вже не траплялося раніше? Відповідальність за те, щоб упіймати його, лежить не тільки на тобі. У тебе є колеги, підтримка.

— У мене в цьому більший досвід.

— А в мене є професійні обов’язки, — зрештою сказала вона.

У Вульфа склалося переконливе враження, що як тільки він зараз не припинить сперечатися, вона може запропонувати зустрічатися тричі на тиждень.

— Тоді домовилися, — промовила вона, гортаючи свій щоденник. — Зможеш у середу вранці?

— У середу я докладатиму усіх зусиль, аби не допустити, щоб чоловіка на ім’я Віджай Рана вбили.

— Тоді в четвер?

— Гаразд.

— О дев’ятій?

— Гаразд.

Доктор Престон-Гол підписала папери й люб’язно всміхнулася. Вульф підвівся й попрямував до дверей.

— І ще, Натане, — Вульф знову розвернувся до неї обличчям, — бережи себе.

Після суботніх жахіть Сіммонс наполіг, щоб у неділю Вульф узяв собі вихідний. Вульф підозрював, що його шеф лише прикривав власний зад і перед тим, як він приступив би до виконання своїх обов’язків, вирішив підстрахуватися підписом психіатра.

Він скористався «Теско Експрес» і накупив достатньо їжі для того, щоб відсидітися решту вихідного, справедливо підозрюючи, що купа репортерів із нетерпінням чекатиме його повернення біля будинку. На щастя, він зміг обійти більшість із них, перетнувши поліційну загорожу, що й досі залишалася на місці, доки експерти-криміналісти не закінчать свою роботу.

Вульф використав цей незапланований вихідний для того, щоб розібрати деякі коробки з тих, які Андреа спакувала для нього багато місяців тому. Вони були більше схожі на жалюгідну половину будинку, бо він був справедливо впевнений, що його колишня не змогла б запхнути авто в жодну з коробок 2 на 2, складених попід стінами.

За суботній вечір і неділю він проігнорував сімнадцять її дзвінків, хоча все-таки відповів на дзвінок своєї матері, й упродовж перших двох хвилин розмови здавалося, що все, що трапилось, і справді її стурбувало, однак потім вона заговорила про нагальніші питання, як-от зламана загорожа Естель по-сусідству, і на це витратила решту сорок хвилин. Вульф пообіцяв приїхати в Бат, щоби полагодити її на якісь із липневих вихідних, утішаючи себе думкою, що йому не доведеться цього робити, якщо 14 липня його жорстоко вб’ють.

Коли Вульф зайшов до відділу розслідування вбивств та інших серйозних злочинів, його привітав звук дриля. Команда перевірених робітників почала відновлювати затоплену кімнату для допитів. Коли він ішов офісом, якийсь незнайомець запропонував йому чашку кави, а інший (хто навіть ніяк не був причетний до справи) упевнено сказав: «Ми впіймаємо його». Інші ж повністю уникали ходячого потенційного мертвяка, можливо, остерігаючись, що для того, щоб убити його, вбивця скористається отруйною рибою чи якоюсь рослиною, і це може якось вплинути й на них.

— Нарешті, — сказала Бакстер, коли він підійшов до їхнього з Едмундсом столу. — Добре було відпочивати, поки ми виконували твою роботу?

Вульф проігнорував кепкування. Він краще за інших знав, що ворожість була для Бакстер стимулом: засмученість — агресією, розгубленість — спротивом, засоромленість — жорстокістю. Від того випуску новин суботнього вечора вона була незвично тихою і навіть не намагалася зв’язатися з ним, попри те, що була єдиною, із ким би він хотів поговорити. Здавалося, вона збиралася діяти так, наче й не чула імен тих, хто був у списку, і Вульф охоче підіграв їй.

— Виявилося, що від цього малого покидька, — вона вказала на Едмундса, який сидів поруч із нею, — все-таки може бути якась користь.

Бакстер ввела Вульфа в курс подій. Після того, як експерт повідомив, що амброзію могли виростити у будь-якій теплиці країни, вони були змушені відмовитися від думки з’ясувати походження рослини. Те саме з квітами: всі букети були куплені в різних флористів по всьому Лондону і кожного разу їх оплачували готівкою за допомогою пошти.

Далі вони пішли по сліду Едмундса й навідалися на фабрику «Key Foods» і тепер мали вичерпний перелік працівників, які працювали вночі перед отруєнням Наґіба Халіда. Що найважливіше, на записах камер спостереження вони побачили невідомого чоловіка, який рано-вранці заходив до будівлі. Едмундс із гордістю передав Вульфу флешку з відео, виглядаючи так, наче поплескування по голові було б не зайвим.

— Як на мене, тут є дещо таке, що не до кінця вписується в загальну картину, — сказав Едмундс.

— Тільки не це, — сказала Бакстер.

— Я з’ясував, що отруєні спеціалізовані страви доставили також і в інші місця. Ще троє людей отруїлися тетродоксином, і двоє з них уже мертві.

— А третій? — зацікавлено запитав Вульф.

— Безнадійний.

— І це нам ще пощастило, що гот в Академії Святої Марії взяв академвідпустку, інакше ми мали б ще один труп.

— Точно, — продовжив Едмундс. — Не схоже, щоб убивця дав нам перелік шести конкретних імен, а потім убив іще трьох…

— Двох з половиною, — перебила Бакстер.

— … випадкових людей і навіть не взяв на себе відповідальності за них. Серійні вбивці так не поводяться. Тут дещо інше.

Вульф виглядав враженим і повернувся до Бакстер.

— Тепер я розумію, чому він тобі подобається.

Здавалося, Едмундс був у захваті.

— Це не так.

Посмішка Едмундса зблідла.

— Я не дозволяв їй сидіти за своїм столом під час її стажування впродовж півроку, — сказав Вульф Едмундсу.

— Рухаймося далі! — випалила Бакстер.

— Інгалятор привів вас кудись? — запитав Вульф.

— Балончик спаяли вручну. У ньому взагалі не було ліків, лише хімічна речовина, назву якої я не вимовлю, — сказала Бакстер. — Ми все ще шукаємо, однак очевидно, її можна отримати в будь-якій шкільній лабораторії. Тож не затамовуй подиху, якщо вибачиш мені таку недоречну гру слів.

— Говорячи про це, — перебив Едмундс, — наш убивця мусив наблизитися до мера впритул, аби підмінити інгалятори незадовго до вбивства, можливо, навіть того ранку. Чому він не вбив мера тоді? Це наштовхує на думку, що мотивом тут є не так помста, як вистава.

— Це має сенс, — кивнув Вульф.

Він не наважувався порушити заборонене питання, яке вони намагалися оминати.

— А що з людьми зі списку?

Бакстер помітно напружилася.

— Це нас ніяк не стосується. Ми працюємо над встановленням осіб уже мертвих, а не тих, хто скоро… — вона змусила себе замовкнути, усвідомивши, з ким говорить. — Тобі варто поговорити з напарником.

Вульф підвівся, щоб піти. Він мовчав.

— А від Чемберса щось чути? — по-буденному запитав він.

Здавалося, Бакстер насторожилася.

— А тобі в біса що до того?

Вульф знизав плечима.

— Просто цікаво, чи він у курсі. У мене таке відчуття, що нам знадобиться вся можлива допомога.

Утомлений від того, що всі присутні постійно потайки зиркали на нього, Вульф перейшов до конференц-зали, де над його збільшеними репродукціями хтось додав майстерний напис: «Лялька». Він усе більше й більше занепадав духом, уперто відмовляючись визнавати, що й гадки не має, як переглянути на телевізорі записи з камер відеоспостереження, заховані в незрозумілій маленькій флешці.