— Я вже говорила із Сіммонсом, і він погодився дозволити мені зустрітися з клієнтом сьогодні ввечері.

— Категорично ні.

— Тобі процитувати Закон про збір доказів у кримінальних справах? Я щойно двадцять хвилин розмовляла з твоїм босом. Містер Рана не тільки під твоїм захистом, а й під арештом за злочин. Ми обоє знаємо, що все, що він скаже тобі чи будь-кому іншому впродовж наступних двох днів потім, під час розгляду його справи в суді, можна використати проти нього.

— Ні.

— Я погодилася на повний обшук, ну, і звісно ж, дотримуватимуся будь-яких рекомендацій, які ти вважатимеш за потрібне дати на місці.

— Ні.

Елізабет зітхнула.

— Поговори із Сіммонсом та передзвони мені, — промовила вона й поклала слухавку.

— Як швидко ти зможеш сюди дістатися? — зателефонувавши Елізабет, пробурмотів Вульф і кинув до рота останнього шматочка відсирілої картоплі.

Цілих десять хвилин вони із Сіммонсом сперечалися, хоча наївно було сподіватися, що комісар, який боявся судового позову, закриє очі на відмову ув’язненому у праві на юридичну пораду стосовно злочину, який вони й досі мали намір йому інкримінувати. Сіммонс, передбачивши, що Вульф може не підкоритися його наказу, нагадав йому про їхню розмову суботнього вечора. Він ще раз наголосив, що будь-якої миті може відсторонити Вульфа. А ще вказав, що відмова Рана в адвокатові може стати підґрунтям порушення справи проти самого Вульфа, тобто Вульф врятував би життя злочинця лише для того, щоб зрештою дозволити йому вийти сухим із води.

Вульф неохоче зателефонував Елізабет.

— Мені потрібно закінчити справи у Брентфорді, а потім на зворотному шляху ще заїхати до Ілінґу. Повинна встигнути до десятої.

— Просто чудово. Його перевезуть о пів на одинадцяту.

— Я приїду.

Почулося різке гуркотіння грому, а потім у камері тимчасового утримання зникло світло. За кілька хвилин темряву осяяло потойбічне аварійне освітлення. В’язень в одній із найближчих камер почав ритмічно стукати у двері. Глухий стукіт наповнив простір тісного коридору, неначе війна барабанів, і тривав, поки за стінами бушувала приглушена гроза. Вульф скочив на ноги й поклав слухавку.

Він зрозумів, що в нього тремтить рука, і спробував проігнорувати причину — це був його нічний кошмар, ті безкінечні ночі під охороною, коли він прислухався до невгамовних криків, котрі наповнювали лабіринти коридорів, марний спротив відчайдушних тіл, які билися в нерухомі двері. Він зачекав якийсь час, щоб опанувати себе, а потім засунув руку в кишеню.

— Я хочу перевірити Рана, — вигукнув він поліціянтам за станцією опрацювання даних.

Разом із Вокером вони пройшлися темним коридором, а наполегливі удари вже вийшли на крещендо. Поліціянт, який охороняв камеру Рана, квапливо відчинив двері. Усередині камера була оповита темрявою, крізь яку ледь пробивалося світло з коридору.

— Містере Рана, — погукав Вокер. — Містере Рана?

Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.

— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.

Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.

Останнє, що Вульф чув від Служби захисту громадян, це що вони застрягли на М25. Один із охоронців прилаштував на столі свій телефон, тож усі вони змогли в мініатюрі переглянути випуск новин «ВВС» про аварію. Вочевидь вантажівка перекинулася посеред дороги. На шосе вже приземлилися дві повітряні швидкі допомоги, щонайменше одна людина загинула.

У камерах тимчасового утримання знову з’явилося світло, тому стало значно затишніше, проте гроза надворі лише погіршувалася. Фінлі знову заснув у пластиковому кріслі. Один із поліціянтів охороняв камеру Рана, а інші поза спиною Вокера обмінювалися роздратованими поглядами. Тепер на п’ятнадцятій годині дванадцятигодинної зміни вони почувалися такими ж в’язнями, як і ті, хто був у камерах.

Вульф знаходився поблизу чорного входу. Він чекав на Елізабет, яка також затримувалася через таку виняткову погоду. В останньому повідомленні вона написала, що вже майже в п’яти хвилинах від них, і просила поставити чайник.

Вульф визирав у кругле віконце на затоплену стоянку: з переповнених водостоків бризкала брудна вода, а гроза все більше набирала обертів. Два вогники фар обережно виткнулися з-за рогу, і таксі більше хвилини простояло біля входу. Із заднього сидіння з’явилася постать у каптурі з портфелем у руках, рішуче кинулася до входу й наполегливо постукала в металеві двері.

— Хто там? — вигукнув Вульф, не спроможний розгледіти обличчя під каптуром.

— А ти як думаєш? — різко відповів голос Елізабет.

Вульф відчинив двері, й сильний поривчастий вітер, про який попереджали метеорологи, оббризкав його дощем і розкидав папери та плакати кімнатою. Йому знадобилася вся його сила, щоб зачинити важкі двері супроти пориву вітру.

Елізабет скинула промокле пальто. Їй було п’ятдесят вісім, і вона завжди зав’язувала сиве волосся назад у тугий хвостик. Вульф бачив її лише у трьох комплектах одягу. Схоже, коли вона купувала їх два десятиліття тому, кожен із них був надзвичайно дорогим, однак тепер здавалися зношеними та старомодними. Коли б вони не зустрічалися, Елізабет знову кидала палити, й від неї завжди пахло свіжим димом, а губи, своєю незмінно рожевою помадою, вона вочевидь фарбувала в темряві.

— Ліз, — вітаючись, промовив він.

— Привіт, любчику, — відповіла жінка, кидаючи своє пальто на найближчий стілець, а потім обняла Вульфа і двічі чмокнула його в обидві щоки, хоча це вже було й зайвим.

Вона обіймала його на якусь мить довше, ніж це було потрібно, тож Вульф припустив, що таким чином жінка хотіла висловити материнську турботу про його добробут.

— Там просто потоп, — сказала вона присутнім, на той випадок, якщо вони цього не знали.

— Вип’єш чогось? — запропонував Вульф.

— Душу віддала б за чай, — промовила вона, і драматичності в її словах вистачило для того, щоб привернути увагу більшості глядачів.

Вульф тактовно вийшов із кімнати, щоб приготувати напій, залишаючи обшуки Вокеру та його поліціянтам. Йому було б незручно обшукувати колегу, подругу, яку знав уже так давно. Так хоча б здавалося, що він був ніяк не причетний до цього. Вульф тягнув якомога довше перед тим, як знову повернутися до охорони, а потім побачив, як Елізабет жартує з Фінлі, поки той ретельно переглядає вміст її портфеля. Він витягнув різьблену запальничку (яку вона тримала при собі лише як згадку) та дві дорогі кулькові ручки.

— Схвалено! — посміхнувся Фінлі.

Він закрив портфель та повернув його Елізабет, яка саме зробила кілька ковтків теплуватого чаю.

— То де мій клієнт?

— Я проведу тебе до нього, — сказав Вульф.

— Нам знадобиться певна приватність.

— Біля дверей хтось буде.

— Це конфіденційна розмова, дорогенький.

— Тоді тобі краще говорити тихо, — знизав плечима Вульф.

Це змусило Елізабет посміхнутися.

— А ми одне одного варті, правда ж, Натане?

Щойно вони дійшли до дверей камери Рана, у Вульфа задзвонив телефон.

Вартовий впустив Елізабет усередину, а потім знову замкнув двері. Вульф був задоволений і, перед тим як відповісти, знову повернувся до коридору. Це телефонував Сіммонс, щоб поділитися двома новинами. Йому щойно повідомили, що Служба захисту громадян нарешті змогла рухатися далі і буде в них за півгодини. Потім він перейшов до другого, суперечливішого питання. Вульфу та Фінлі не дозволили супроводжувати Рана.