Бакстер зайшла крізь металеві ворота, ступила у зруйновану церкву і пройшла за невеличким струмком, який звивався попід величезною аркою, обплетеною товстою виноградною лозою, до вимощеного дворика, збудованого навколо маленького фонтана. Двоє людей намагалися сфотографуватися, а огрядна жінка годувала голубів. Бакстер пройшла до самотнього чоловіка, який мовчки сидів у віддаленому кутку.

— Джаред Ґарланд? — запитала вона.

Чоловік здивовано глянув на неї. Він був того ж віку, що й Бакстер, убраний у приталену сорочку із закоченими рукавами, відносно привабливий, із гарно виголеним обличчям та надміру зачесаним волоссям.

— Що ж, сьогоднішній день став значно кращим, — сказав він із сильним істендським акцентом. — Сідай.

Коли він поплескав по вільному місці справа від себе, Бакстер сіла зліва. Це змусило Ґарланда широко посміхнутися.

— Чи не міг би ти стерти цю дурнувату посмішку з обличчя й пояснити, чому ми не могли зустрітися в редакції? — випалила Бакстер.

— Журналісти не дуже люблять, коли детективи нишпорять поблизу їхніх редакцій, якщо можуть цьому завадити. А чому ми не зустрілись у твоєму офісі?

— Тому що детективам не дуже подобаються зарозумілі, проблемні, безпринципні журналісти… — вона опустила обличчя, зневажливо фиркнувши, — … з жахливим лосьйоном після гоління, які нишпорять у їхніх офісах. Крапка.

— Виходить, ти читала мою колонку?

— Не із власної волі.

— Мені дуже приємно.

— Не варто.

— То що думаєш?

— Що там було про те, щоб не кусати?.. — Бакстер замовкла на півслові.

— Не кусай руку, яка тебе годує.

— Ні, не так. Ось воно: не кусай руку, яка є єдиним захистом, що відгороджує тебе від плодовитого, безжального, геніального серійного вбивці.

Цього разу на хлоп’ячому обличчі Ґарланда з’явилася самовдоволена посмішка.

— Знаєш, а я вже почав працювати над сьогоднішньою статтею. Розпочну з поздоровлення столичної поліції зі ще одним успішним виконанням.

Бакстер замислилася над тим, скільки проблем створить собі, якщо вдарить чоловіка, якого мала б захищати.

— Однак це не зовсім правда, адже так? Ви ж перевершили самі себе. Детектив Вульф здобув вам два очки за раз!

Бакстер не відповіла й роззиралася навколо. Ґарланду, напевно, здалося, що він зачепив її за живе. Насправді ж, вона просто перевіряла, чи є поруч свідки, на той випадок, якщо втратить над собою контроль.

Поки вони розмовляли, сонце сховалося за хмарою і затінений таємничий сад став ще зловіснішим. Несподівано образ дому Господнього розколовся на частини, залишаючи всередині неспокійне відчуття: міцні стіни осипалися під змієподібними пагонами рослин, які шматок за шматком тягли їх у землю — переконливий доказ того, що у цьому, забутому Богом, місці не залишилося нікого, хто б переймався тим, щоб його зберегти.

Повністю зруйнувавши для себе чарівність щойно віднайденого місця для пікніка, Бакстер розвернулася до Ґарланда й помітила верхівку тонкої чорної коробочки, що визирала з-під коміра його сорочки.

— Ах ти ж негідник, — сказала Бакстер, вихопивши в нього з кишені міні-записувач.

На ньому блимав червоний вогник запису.

— Гей, ти не можеш…

Бакстер розтрощила його на вимощеній бруківці, ще й притоптала підбором, щоб уже напевне.

— Припускаю, що заслужив це, — з несподіваною люб’язністю визнав Ґарланд.

— Послухай, ось як усе буде: біля твого будинку чергують двоє поліціянтів. Використай їх. Завтра Вульф уже буде на зв’язку…

— Я не хочу Вульфа. Я хочу тебе.

— Не варіант.

— Послухай, детективе, ось як все буде: я не в’язень. Мене не заарештували. Столична поліція не може мене утримувати, і я не зобов’язаний приймати її допомогу. Хай там як, а у вас зараз не найкращий послужний список. Я погоджуся працювати з вами, однак лише на своїх умовах. Перша: я хочу тебе.

Не в настрої вести перемовини, Бакстер підвелася.

— Друга: я хочу підробити власну смерть.

Бакстер потерла скроню і здригнулася так, наче недалекоглядність Ґарланда завдала їй фізичного болю.

— Подумай про це. Якщо я вже буду мертвий, убивця не зможе вбити мене. Ми мусимо зробити все реалістично, наприклад, на очах багатьох свідків.

— Щось у цьому таки є, — промовила Бакстер.

Коли вона знову сіла поруч із ним, обличчя Ґарланда засяяло.

— Ми можемо пересадити тобі обличчя Джона Траволти… Ні, зачекай, то був фільм. Як щодо телепортації… ні. Ось воно: ми візьмемо напрокат винищувача — гадаю, у ліцензії Вульфа цей пункт має бути — і підірвемо гелікоптер…

— Тричі ха-ха, — промовив трохи зніяковілий Ґарланд. — Щось мені підказує, що ти не сприймаєш мене всерйоз.

— Бо так і є.

— Моє життя висить на волосині, — сказав Ґарланд, і вперше Бакстер почула в його голосі страх і жалість до самого себе.

— Тоді йди додому, — промовила вона.

— Дуже вам дякую, я ціную вашу допомогу. Вам також. До побачення.

Едмундс поклав слухавку саме тієї миті, коли Бакстер повернулася до офіса після зустрічі з Ґарландом. Він боляче вщипнув себе за ногу під столом, аби бути впевненим, що не посміхатиметься, коли вона підійде.

Бакстер ненавиділа, коли він усміхався.

Вона сіла за свій комп’ютер, голосно фиркнула й почала витрушувати собі в долоню крихти з клавіатури.

— Хай би що то було, ти їв хоча б щось? — випалила раптом вона.

Едмундс вирішив не згадувати, що був надто заклопотаний, щоб пообідати і що Бакстер тримала рештки батончика зі злаків, яким сама ж і снідала. Вона глянула на Едмундса, який із напруженим виразом обличчя терпляче спостерігав за нею. Здавалося, він міг будь-якої миті вибухнути від хвилювання.

— Гаразд, розповідай, — зітхнула вона.

— «Коллінс і Гантер». Це сімейна юридична фірма, розташована в Сюрреї, має кілька філій та партнерів по всій країні. У них є давня традиція дарувати своїм працівникам персні… — Едмундс витягнув пакетика для речових доказів, у якому лежав масивний платиновий перстень, — … ось такий от коштовний перстень, після п’яти років роботи.

— Упевнений? — запитала Бакстер.

— Так.

— Не думаю, що таких знайдеться надто багато.

— Щонайбільше двадцять чи тридцять, згідно зі словами пані, з якою я розмовляв. Сьогодні вона надішле мені детальний перелік прізвищ із контактними даними.

— Саме час нам відпочити, — усміхнулася Бакстер.

Едмундс був уражений тим, як вона змінювалася, коли раділа.

— Як усе пройшло з Ґарландом?

— Він хоче, щоб ми вбили його. Щось питимеш?

Пропозиція Бакстер приготувати для нього якийсь напій затьмарила її несподівану відповідь. Раніше такого ніколи не траплялося, тому Едмундс запанікував.

— Чаю, — відповів він.

Едмундс ненавидів чай.

Уже за п’ять хвилин Бакстер повернулася до їхнього спільного столу й поставила перед ним чашку чаю з молоком. Вочевидь, вона забула (а може, ніколи й не прислухалася), що Едмундс мав алергію на лактозу. З перебільшеним захватом він прикинувся, що зробив ковток.

— О котрій має повернутися Сіммонс? — запитала вона. — Мені потрібно обговорити з ним ситуацію з Ґарландом.

— Здається, о третій, — відповів Едмундс і, згадавши щось, розгорнув записник. — Твоє запитання мені дещо нагадало. Коли ти була на виїзді, тобі дзвонили. Єва Чемберс. Сказала, що у тебе є її номер.

— Дзвонила Єва? — запитала Бакстер, спантеличена дзвінком дружини Чемберса.

— Вона здалася мені стривоженою.

Бакстер відразу ж схопилася за мобільник. Не маючи можливості поговорити наодинці, оскільки Едмундс сидів лише у двох футах від неї, вона підвелася і перейшла до вільного столу Чемберса. На дзвінок відповіли після другого гудка.

— Емілі, — у голосі чулося полегшення.

— Єво? Усе гаразд?

— О так, упевнена, що гаразд, люба. Я просто непокоюся, наче дурнувата стара шкапа. Просто… Учора я отримала твоє повідомлення.