Коли Андреа відійшла вбік, щоб подзвонити, Рорі припустився помилки в поводженні з «Глоком 22», яким вони збиралися застрелити Ґарланда, і необачно простягнув йому важку зброю так, неначе то був пакетик із чіпсами. Вочевидь, оглядаючи пістолет, Ґарланд почувався не у своїй тарілці, а Бакстер аж зіщулилася, коли він наївно зазирнув у дуло.

— На вигляд як справжній, — знизав плечима Ґарланд.

— Так і є, — радісно сказав Рорі. — Це кулі несправжні.

Він висипав у долоню Ґарланда кілька холостих куль.

— Патрони наповнені порохом для того, щоб створити спалах і звук пострілу, однак самої кулі там немає.

— Але ж із самого пістолета вилучили ударник, правильно? — запитала Бакстер, — інстинктивно пригинаючись, коли Ґарланд змахнув пістолетом у її бік.

— Ага, зазвичай так і роблять, — сказав Рорі, ухиляючись відповісти на очевидне запитання.

— А в цьому? — тиснула на нього Бакстер.

— Не зовсім, ні.

Бакстер схопилася за голову.

— Він повністю легальний, — виправдовуючись, сказав Рорі. — У мене є ліцензія. Ми знаємо, що робимо. Це абсолютно безпечно. Поглянь…

Він розвернувся до Сема, який налаштовував одну з відеокамер.

— Ти знімаєш? — запитав він.

— Ага, — стурбовано сказав Сем.

Без попередження, Рорі зняв запобіжник і натиснув на курок. Пролунав гучний постріл, а з грудей Сема вирвалися темно-червоні бризки крові. Андреа квапливо повернулася до них. Бакстер і Ґарланд нажахано витріщилися на калюжу крові, яка швидко збільшувалася. Сем кинув викрутку додолу і насупився на Рорі:

— Телепню, спершу я збирався переодягти футболку, — сказав він перед тим, як знову повернутися до камери.

— Це було неймовірно! — вигукнув Ґарланд.

Вони всі вичікувально глянули на Бакстер, хоча з виразу її обличчя було зрозуміло, що побачене її заледве вразило.

Вона розвернулася до Ґарланда.

— Ми можемо поговорити надворі?

Бакстер відімкнула авто, щоб вони могли поговорити наодинці. Вона згребла безлад із пасажирського сидіння на підлогу.

— Просто, щоб прояснити все до кінця, — почала вона. — Ми не збираємося фальсифікувати твою смерть. Це, напевно, найдурніше з усього, що я коли-небудь чула.

— Але…

— Я казала тобі, що маю план.

— Але хіба ти не…

— Ми вже й так занадто довірилися цим людям. Можеш собі уявити, що станеться, якщо з’явиться хоч слово про те, що столичній поліції доводиться фальсифікувати смерті людей, аби зберегти їм життя?

— «Аби зберегти їм життя» — важлива частина речення, — сказав Ґарланд, починаючи надзвичайно хвилюватися. — Ти мислиш, як поліціянтка!

— Я і є поліціянтка.

— Це моє життя і моє рішення.

— Я цього не робитиму, — сказала Бакстер. — Остаточна відповідь. Якщо ти не потребуєш моєї допомоги — гаразд. Але я маю план і прошу тебе довіритися мені.

Налякана словами, які щойно вирвалися з її вуст, Бакстер напружилася. Ґарланда вони так само здивували. Не марнуючи можливості використати свою неминучу загибель як інструмент зваблення, він потягнувся до руки Бакстер.

— Гаразд… Я вірю тобі, — промовив він, а потім показово заскиглив, коли Бакстер провернула його зап’ясток на себе.

— Добре. Добре. Добре, — скавчав він, доки Бакстер нарешті не відпустила.

— Повечеряємо? — спокійно запитав він.

— Я вже казала, ти не мій тип.

— Успішний? Рішучий? Вродливий?

— Приречений, — сказала вона, посміхнувшись, коли побачила, як із його обличчя сповзла самовдоволена посмішка.

Зазвичай вона не терпіла б його незграбних загравань, однак після неймовірно невдалого зваблення Вульфа минулого вечора, Бакстер просто насолоджувалась увагою.

— Гарна відмовка, якщо не захочеш піти на друге побачення, — сказав Ґарланд, швидко повернувши собі впевненість.

— Припускаю, що так, — посміхнулася Бакстер.

— Тоді це «так»? — з надією запитав Ґарланд.

— Ні, — посміхнувшись, сказала вона.

— Але це ж не зовсім «ні», так?

Якусь мить Бакстер над цим подумала.

— Ні.

Прожекторне освітлення наповнювало фальшивим місячним сяйвом, здавалося, безкінечні підземні архіви, відкидаючи довгі тіні між рядами металевих стелажів, сягаючи вузьких проходів, наче пальці, які тягнулися з темряви. Едмундс втратив відчуття часу, сидячи зі схрещеними ногами на жорсткій складській підлозі. Навколо нього був розкиданий вміст сімнадцятої коробки з речовими доказами з його списку: фотографії, зразки ДНК, покази свідків.

І Бакстер, і Вульф усе одно були зайняті, тому він схопився за можливість навідатися до Центрального архіву, розташованого на об’єкті під охороною в передмісті Ветфорда. Майже п’ять виснажливих років знадобилося для того, щоб виконати неймовірне: відсканувати, підготувати та сфотографувати кожний запис, зроблений міською поліцією Лондона, однак фізичні речові докази все одно потрібно було зберігати.

Якщо речі в менш серйозних злочинах могли повертати родинам чи знищувати після терміну, встановленого судом, усі речові докази, які стосувалися вбивств і серйозних злочинів, зберігали без визначеного терміну. Якийсь час їх тримали в поліційних відділках, залежно від місця та можливостей, а потім перевозили до архіву з контролем температури та охороною. Дуже часто справи відкривали знову, коли з’являлися свіжі докази, свідчення, або коли завдяки новітнім технологіям вдавалося з’ясувати щось нове, тому ці різноманітні пам’ятки смерті зберігали значно довше за тривалість життя всіх причетних до справи.

Едмундс потягнувся й позіхнув. Кілька годин тому він чув, як хтось котив візка, однак тепер був сам у величезному складі. Не знайшовши нічого, що хоч якось могло пов’язати цих випадкових жертв із «Лялькарем», він обережно склав речові докази до коробки. Повернувши її на місце, він викреслив справу зі свого списку. І лише тієї миті усвідомив, що вже була 19.47. Голосно вилаявшись, він побіг до віддаленого виходу.

Щойно Едмундс пройшов охорону, йому повернули телефон, і коли він видряпався сходами на перший поверх, то з’ясував, що має п’ять пропущених дзвінків від Тіа. До того, як хоча б подумати їхати додому, Едмундс мусив повернути авто загального користування до Нового Скотленд-Ярда.

Вульф сидів біля бару «Пес і Лис» на головній вулиці Вімблдон, допиваючи вже другу пінту «Естрелла». За такої прохолодної погоди він єдиний наважився зайняти столик надворі, особливо тепер, коли над головою збиралися загрозливі дощові хмари, однак він не хотів пропустити, як Бакстер повернеться до своєї модної квартири в будинку навпроти. О 20.10 він побачив, як її чорне «ауді» мало не врізалося в пішохода на розі, а потім зупинилося на прилеглій вулиці. Вульф залишив решту свого, тепер уже теплуватого пива й пішов. Коли у світлі фар з’явилася Бакстер, він був у десяти метрах від неї. Потім відчинилися пасажирські дверцята, і з авто вийшов незнайомий йому чоловік..

— Десь поруч точно мають продавати равликів, і я з’ясую, де саме, — промовив він.

— Хочеш, щоб тебе знудило під час твоєї останньої трапези? — із глузливою посмішкою запитала Бакстер.

— Я відмовляюся помирати до того, як покладу першого огидного, слизького, брудного молюска собі до рота.

Бакстер відчинила багажник, витягла сумки та замкнула авто. Відчувши, в якому незручному становищі опинився, Вульф запанікував і, коли вони почали рухатися, пригнувся за скринькою для пошти. Бакстер та її знайомий вже майже пройшли повз нього, але потім все ж таки помітили ошатного чоловіка, який зігнувся на тротуарі.

— Вульф? — не вірячи власним очам, запитала Бакстер.

Вульф невимушено підвівся й посміхнувся, так, наче для них було цілком нормально так вітатися.

— Привіт, — сказав він і подав руку зухвало вбраному чоловікові. — Вульф… або Натан.

— Джаред, — сказав Ґарланд, потиснувши йому руку.