— Мені ніхто не сказав, що сьогодні день штатського одягу.

Вульф на приманку не відреагував, знаючи, що Бакстер швидко втратить інтерес, якщо він просто промовчить.

— … Це ж як психуватиме Чемберс, що пропустив таке? — осяйно всміхнулася вона.

— Особисто я теж обрав би Карибський круїз замість трупа, — знуджено промовив Вульф.

Величезні очі Бакстер ще більше розширилися від здивування.

— Сіммонс тобі не сказав?

— Не сказав чого?

— Один труп, так… але шість жертв!

Бакстер провела його через наповнену людьми квартиру, освітлену десятком продумано розставлених тьмяних ліхтарів. Запах поступово сильнішав, хоча ще не став нестерпним. Судячи з рою мух, які кружляли в них над головами, Вульф уже знав напевне, що джерело цього запаху близько.

У цій квартирі з високою стелею не було жодних меблів, і хоча вона була значно більшою за помешкання Вульфа, однак аж ніяк не затишнішою. Крізь дірки в — неначе подзьобаних — жовтуватих стінах аж до голої підлоги звисали якісь старі дроти та запорошена ізоляція. Складалося враження, що ні ванну кімнату, ні кухню не оновлювали ще із 1960-их.

— Вульфе, це один із тих випадків, — промовила Бакстер, — які трапляються за всю кар’єру лише раз.

Вульф не слухав. Він подумки вимірював другу спальню і думав про те, чи не переплатив раптом за свою нікчемну квартирку в будинку навпроти. Навколо одного з кутків у головній кімнаті стовпилися люди, і Вульф автоматично глянув на підлогу, шукаючи між різноманітним обладнанням і ногами тіло. Група людей, які стояли перед величезним, аж до підлоги, вікном, котре впливало на атмосферу всієї кімнати в цілому, розступилася, і, вперше глянувши на жахливий труп, Вульф спіткнувся і врізався в Бакстер.

Викривлене у неприродній позі, оголене тіло, здавалося, зависло у футі над нерівною підлогою. Воно було повернуте спиною до кімнати і ніби визирало крізь величезне вікно. Сотні майже невидимих ниток, прикріплених до двох промислових металевих гаків у стелі, утримували тіло непорушно на місці.

Вульфу знадобився якийсь час, щоб помітити найнеймовірнішу рису сюрреалістичної сцени перед ним: чорна нога була прикріплена до білого торса. Нездатний осягнути побачене, він пройшов углиб кімнати. Підійшовши ближче, Вульф помітив величезні стібки, якими різні частини тіла, які не пасували одна одній, пришили докупи: одна чорношкіра чоловіча нога, інша — біла, з одного боку велика чоловіча рука, а з іншого — засмагла жіноча; сплутане чорне волосся зловісно звисало на стрункий блідий жіночий торс у веснянках.

— Я ж казала, — прошепотіла Бакстер.

— Що в біса тут робить преса? — Вульф почув крик свого шефа, не призначений комусь конкретно. — Присягаюся, у цьому відділку більше пробоїн, аніж у «Титаніку». Якщо я побачу хоч когось, хто з ними розмовлятиме, відстороню!

Вульф посміхнувся, добре знаючи, що Сіммонс лише розігрує роль типового шефа. Вони знали один одного вже більше десятка років, і аж до випадку з Халідом Вульф вважав його своїм другом. Попри цю вимушену браваду, Сіммонс насправді був вихований, уважний і компетентний поліціянт.

— Вульфе! — Сіммонс швидко підійшов до них.

Він був майже на фут[11] нижчий за Вульфа, а тепер, у свої п’ятдесят, ще й завів собі шефське черевце.

— Мені ніхто не казав, що сьогодні день штатського.

Вульф почув, як Бакстер захихотіла. Він вирішив скористатися тією ж тактикою, що й раніше, і проігнорував цей коментар. Після ніякової тиші Сіммонс повернувся до Бакстер.

— Де Адамс? — запитав він.

— Хто?

— Адамс. Твій новий напарник.

— Едмундс?

— Правильно. Едмундс.

— А я звідки знаю?

— Едмундсе! — заревів Сіммонс через усю кімнату, набиту людьми.

— Це він тепер твій новий напарник? — тихо запитав Вульф, неспроможний приховати у своєму голосі натяку на ревнощі, і це змусило Бакстер посміхнутися.

— Я замість няньки, — прошепотіла вона. — Він перевівся до нас із Фрауда. Бачив лише кілька трупів. Згодом може навіть заплакати.

Крізь натовп до них незграбно пробирався молодий чоловік. Йому було десь двадцять п’ять. Надто худорлявий і бездоганно вдягнений, якщо не зважати на брудне рожевувато-блондинисте волосся. Він тримав напоготові записника й осяйно всміхнувся своєму шефу.

— Якого висновку дійшли судмедексперти? — запитав Сіммонс.

Едмундс перегорнув назад кілька сторінок.

— Гелен сказала, що її команда не знайшла у квартирі жодної краплини крові. Вони переконані, що всі шість частин належать різним жертвам і їх грубо відокремили від кожного тіла. Можливо, слюсарною пилкою.

— А Гелен не говорила нічого, чого ми ще не знаємо?

— Насправді, говорила. Зважаючи на відсутність крові та недостатнє стягнення судин навколо ампутованих ран…

Сіммонс закотив очі і глянув на годинник.

— … ми можемо сказати напевно, що частини тіл відокремлювали вже після смерті жертв, — закінчив, здавалося, дуже задоволений собою, Едмундс.

— Просто фантастична поліційна робота, Едмундсе, — саркастично промовив Сіммонс, а потім вигукнув:

— Чи не міг би хтось скасувати доставку молока чоловікові, котрий утратив голову? Дякую!

Посмішка Едмундса зникла. Вульф перехопив погляд Сіммонса й самовдоволено гмикнув. Свого часу вони обидва доходили однакових висновків. Усе це була частина тренування.

— Я лише хотів сказати, що кому б там не належали руки та ноги, жертви точно мертві. Експерти знатимуть більше, щойно тіло перевезуть до лабораторії, — зніяковіло пробурмотів Едмундс.

Вульф помітив у темних шибках відображення тіла. Зрозумівши, що не бачив його ще спереду, він обійшов труп, щоб оглянути його.

— Що у тебе, Бакстер? — запитав Сіммонс.

— Не багато. Незначні пошкодження замка, можливо, хтось колись намагався підібрати ключа. Наші поліціянти опитують сусідів надворі, але поки що ніхто нічого не чув. О, і з електрикою тут теж усе нормально, у квартирі викрутили всі лампочки, окрім тієї, що над жертво… жертвами, так неначе готували виставу.

— А як щодо тебе, Вульфе? Вульфе?

Вульф не звертав уваги. Він пильно дивився на мертве смагляве обличчя.

— Перепрошую, тобі з нами нудно?

— Ні. Вибач. Навіть за такої спеки плоть лише тільки почала розкладатися, що означає, що вбивця або вбив усіх шістьох жертв минулої ночі, що малоймовірно, або ж тримав тіла на льоду.

— Згоден. Ми відправимо когось перевірити нещодавні крадіжки зі складів із морозильниками, супермаркетів, ресторанів, будь-якого місця, де є морозильні камери промислового розміру, — сказав Сіммонс.

— А ще перевірити, чи не чули раптом сусіди звуків дриля, — сказав Вульф.

— Дриль — це, звісно ж, звичний звук, — випалив Едмундс, але коли три пари очей повернулися до нього, відразу ж пошкодував, що ляпнув зайвого.

— Якщо це шедевр убивці, — продовжив Вульф, — він аж ніяк не став би ризикувати, що до того часу, як ми дістанемося сюди, його витвір може обірватися зі стелі й перетворитися на звичайну купу останків. Ті гаки вмонтували в опорні металеві балки. Хтось мав це чути.

Сіммонс кивнув.

— Бакстер відправить когось.

— Шефе, можна вас на хвилинку? — запитав Вульф, коли Бакстер і Едмундс відійшли.

Він одягнув пару одноразових рукавичок і відкинув сплутане чорне волосся із жахливого обличчя фігури.

— Знайоме?

Сіммонс обійшов тіло, щоби приєднатися до Вульфа біля прохолодного вікна і присів, аби краще роздивитися смагляве обличчя. Після кількох хвилин він знизав плечима.

— Це — Халід, — промовив Вульф.

— Неможливо.

— Хіба?

Сіммонс знову глянув на мертве обличчя. Поступово його скептичний вираз змінився глибокою впевненістю.

— Бакстер! — вигукнув він. — Ви з Адамсом мені потрібні…

— Едмундсом.

— … у в’язниці Белмарш. Попроси начальника провести тебе прямісінько до Наґіба Халіда.

— Халіда? — шоковано запитала Бакстер, автоматично глянувши на Вульфа.