— Що це? — запитав Едмундс, опустивши знімки вниз.

— Твоя робота, — посміхнувся Джо.

Сіммонс уже більше години сидів у своєму задушливому кабінеті разом із заступником комісара, вислуховуючи її погрози, які вона, як завжди, лише «передавала згори». Потім вона кілька разів повторила, що у критиці його детективів, його відділку в цілому та його власної здатності ними керувати, вона на його боці. Сіммонс заледве міг дихати в тій кімнаті без вікон і відчував, як зі стрімким підвищенням температури у ньому починало наростати роздратування.

— Терренсе, я хочу, щоб детектива Бакстер тимчасово відсторонили від справи.

— За що конкретно?

— Мені потрібно сказати це вголос? По суті, своїм, якщо відверто, абсурдним планом, вона власноруч убила Джареда Ґарланда.

Сіммонс так утомився слухати стрімкий потік лицемірної отрути, який, здавалося, безупинно струменів із вуст цієї жінки. Він відчував, як із чола скочується піт, і обдмухував себе неймовірно важливими паперами.

— Вона присягається, що нічого не знала про це, — сказав Сіммонс. — І я вірю їй.

— Якщо так, то вона у кращому разі недостатньо кваліфікована, — заперечила Ваніта.

— Бакстер — одна з моїх кращих детективів, найвідданіша своїй справі, а ще знає матеріали цього розслідування краще за будь-кого іншого… окрім Вульфа.

— Ще одна твоя неминуча катастрофа. Думаєш, я не знаю, що консультант із психіатрії порадила відсторонити Вульфа від цієї справи?

— Що ж, у мене тут серійний убивця, який говорить інакше, — трохи різкіше, ніж збирався, випалив Сіммонс.

— Терренсе, зроби собі послугу. Тобі потрібно показати, що ти засуджуєш необачні дії Бакстер.

— Вона… не… знала! І що, по-твоєму, вона мала зробити інакше?

Тепер він втрачав над собою контроль. Сіммонсу просто хотілося вибратися з обмеженого простору цього тісного карцеру.

— Для початку, я…

— Хвилинку, мені начхати на це, бо ти навіть не уявляєш, із чим працює моя команда, та й звідки тобі знати? Ти не поліціянтка.

Ваніта лише глузливо всміхнулася з такого, не характерного для Сіммонса, випаду.

— А ти, Терренсе? Та невже? Сидячи тут у своїй маленькій комірчині. Ти прийняв свідоме рішення стати керівником. І так гарно починав на цій посаді.

Такий уїдливий коментар миттєво вивів Сіммонса з рівноваги. Йому ніколи й на думку не спадало, що його відокремили від решти команди.

— Я не відсторонятиму й не переводитиму детектива Бакстер, ба навіть не виноситиму їй догани за те, що виконувала свої обов’язки, ризикуючи сьогодні власним життям.

Ваніта підвелася.

— Подивимося, що на це скаже комісар. Я вже призначила прес-конференцію на п’яту годину. Нам потрібно зробити офіційні заяви про те, що трапилося вранці.

— Роби це сама, — випалив Сіммонс, теж підвівшись.

— Перепрошую?

— Я більше не братиму участі в жодних прес-конференціях, не слухатиму більше твоєї політики прикривання власного заду і не сидітиму тут на телефоні, поки мої колеги десь там, під ударом.

— Дуже ретельно подумай перед тим, як продовжити.

— О, я не складаю повноваження. От тільки я можу зробити чимало інших корисних речей. Вихід знайдеш сама.

Грюкнувши дверима, Сіммонс вийшов із кабінету. Він звільнив собі місце за порожнім столом Чемберса й увімкнув комп’ютер.

Коли Едмундс повернувся до офіса, Бакстер уже сиділа за своїм столом. Він двічі озирнувся на Сіммонса, який шукав в Інтернеті найгучніші історії Ґарланда. Едмундс заквапився до Бакстер і обійняв її, а вона, вражена, навіть не відхилилася.

— Я хвилювався, — промовив він, займаючи своє місце.

— Я мусила бути там аж доки… Заради Ґарланда.

— У нього й справді не було жодних шансів, — сказав Едмундс.

Він переповів їй свою розмову з Джо та знайдене татуювання.

— Нам потрібно почати з…

— Тобі потрібно почати з… — виправила Бакстер. — Мене відсторонили.

— Що?

— Сіммонс сказав, що заступник комісара наполягала на моєму тимчасовому усуненні від справи. Чи щонайменше, я мушу аж до понеділка чекати на переведення. Моє місце займе Сіммонс, а Фінлі люб’язно погодився поняньчитися з тобою.

Едмундс ніколи не бачив Бакстер такою пригніченою. Він уже хотів було запропонувати їй піти з офіса, переглянути інфрачервоні зображення залишків тату, коли до них підійшов неохайний кур’єр внутрішньої служби доставки.

— Детектив Емілі Бакстер? — запитав він, тримаючи в руках тонкий конверт, підписаний від руки і прикрашений кур’єрськими наліпками.

— Це я.

Вона взяла в нього конверт і вже хотіла було його відкрити, коли зрозуміла, що чоловік все ще витріщається на неї.

— Так?

— Раніше я приносив вам здебільшого квіти, чи не так? До речі, де вони всі?

— Після того, як вони вбили людину, їх запакували як речові докази, віддали криміналістам для аналізів, а потім спалили, — відверто відповіла вона. — Дякую, що принесли їх сюди.

Коли вражений чоловік розвернувся та пішов геть, не сказавши ані слова, Едмундс лише гмикнув. Бакстер відкрила конверт. На стіл випала тонка смужка магнію. Вони з Едмундсом стурбовано переглянулися, і він передав їй пару одноразових рукавичок. Бакстер витягла фото, на якому вона сідала до швидкої поруч із ношами Ґарланда. Фотографію знімали з великого натовпу, який зібрався, щоб побачити подальший хаос біля готелю. На звороті фотокартки від руки було написано послання:

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».

— Він наближається, як ти й сказав, — промовила Бакстер.

— Він не може нічого із собою вдіяти, — відповів Едмундс, уважніше придивляючись до фотографії.

— Усі пунктуаційні знаки розставлено правильно.

— Теж мені дивина. Це ж очевидно, що він освічений, — сказав Едмундс.

— «Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — зачитала Бакстер уголос.

— Я на це не куплюся.

— Думаєш, це не він?

— О, я впевнений, що це він. Я просто на це не куплюся. Я не збираюся обговорювати це сьогодні, коли ти стільки пережила.

— Зі мною все гаразд.

— Щось не так. Чому він убив Ґарланда на день раніше, аніж сказав?

— Щоб покарати нас. Щоб покарати Вульфа за те, що його там не було.

— Це він хоче, щоб ми так думали. Однак, він не дотримав свого слова, пожертвувавши ідеальним розрахунком. Він вважає це своєю помилкою.

— До чого ти хилиш?

— Щось спровокувало його вбити Ґарланда раніше. Він запанікував. Або ми надто наблизилися, або він щиро вірив, що не зможе вбити Ґарланда завтра.

— Він був би в руках Служби захисту громадян.

— Як і Рана, якби Елізабет Тейт не дісталася до нього раніше. Окрім того, кому як не тобі знати, куди його мали відвезти. То в чому ж різниця?

— Я? За все відповідала я. Ні команда, ні Вульф у цьому участі не брали.

— Точно.

— Про що це ти?

— Я говорю про те, що ми або приймаємо можливість того, що вбивця спостерігав за усіма нами і вважав, що цього ранку був його останній шанс до того, як Ґарланд зник би…

— Щось не схоже.

— … або що хтось, гарно обізнаний зі справою, зливає йому інформацію.

Бакстер засміялася і похитала головою.

— Ого, а ти й справді знаєш, як заводити друзів, правда ж?

— Сподіваюся, що я помиляюся, — сказав Едмундс.

— Так і є. Хто з присутніх тут бажає Вульфу смерті?

— Уявлення не маю.

Якийсь час Бакстер над цим розмірковувала.

— То що нам робити?

— Залишити це між нами двома.

— Ну, звісно ж.

— А потім ми влаштуємо пастку.

Прокинувшись, Вульф зрозумів, що був уже в Лондоні. Вони з Фінлі проїхали через усю країну й назад, щоб передати Ендрю Форда команді захисту свідків. Жоден із них не знав, куди його мали відвезти потім, однак вони були майже впевнені, що це якесь віддалене місце у Південному Уельсі, адже зустріч із представниками Служби захисту громадян відбулася на стоянці Понтстицильського водосховища десь у Брекон Біконс.