Начальник поліції спаленів:

— Будьте певні, пане бургомістре, міська поліція зробить усе, щоб схопити злочинця. Я переконаний: це лише питання часу. Адже досі ми розплутували всі подібні справи, за винятком кількох зовсім незначних.

Бургомістр ще дужче закадив сигарою.

— Знаю я ті ваші винятки, — пробурчав він. — Згадати тільки, що той чорний незнайомець ще й досі тиняється по місту! І саме тепер, за тиждень до відзначення 325-річчя! Невже ви не розумієте, що це увесь Ойленберг осоромить. То навіщо ж нам тоді поліція?

Начальник поліції кусав губи. Що він мав відповідати бургомістрові? Але той уже повернувся до пана кримінального вахмістра Гольцінгера.

— А ви, любий Гольцінгере? Теж не вигадаєте нічого кращого, як розводити теревені!

Пан Гольцінгер зняв з носа свої чорні окуляри в роговій оправі і ретельно протер їх.

— Боюся, що все куди складніше, ніж здається, — почав він. — Мене б аж ніяк не здивувало, якби між чорним незнайомцем і оцим отут, — він показав на зіпсовані афіші, які горою здіймалися на письмовому столі в бургомістра, — мене б аж ніяк не здивувало, якби між одним і другим був якийсь зв’язок.

Бургомістр спантеличено відклав сигару.

— Як вам таке спало на думку?

— Це важко пояснити. Я просто відчуваю.

Бургомістр почухався за вухом.

— І хто ж тоді чорний незнайомець? Відчуваєте ви це?

Пан Гольцінгер пильно подивився на свої окуляри проти світла, потім знов надів їх і аж тоді відповів, знизавши плечима:

— Відчуваю, що ми маємо справу з нечистою силою.

— Авжеж, авжеж! — глузливо вигукнув бургомістр. — Вам лишилося тільки додати, що все це роблять привиди.

— А коли це й справді так? — спитав пан Гольцінгер.

Але бургомістр тільки головою похитав.

— Безглуздя, Гольцінгере! Чистісіньке безглуздя! Такі байки розказуйте малим дітям, а не мені! Я не вірю в привиди!!!

Досі Привиденя слухало розмову спокійно. Але тепер йому урвався терпець. То ойленберзький бургомістр не вірить у привиди? Ну, постривай же!

— Гу… гу-у-у-у-у… гу-у-у-у-у! — загуло Привиденя в порожній скрині, що вона аж застугоніла.

Бургомістр, начальник поліції і пан кримінальний вахмістр здригнулися з переляку.

— Гу-гу-у-у-у-у! — знову завело Привиденя.

Потім віко скрині піднялося — і Привиденя поволеньки, крекчучи, стогнучи й брязкаючи ключами, почало зводитися на ноги.

А само пильно дивилося своїми білими очима в обличчя панові бургомістрові.

— Гу-гу-у-у-у-у! — загуло воно знову, голосно й жалібно: — Гу-гу-гу-гу-у-у-у-у!

Холодний жах охопив бургомістра. Він випустив сигару з рота й через силу хапнув повітря.

Начальникові поліції і панові кримінальному вахмістру Гольцінгерові волосся на голові стало сторч.

Вони застигли, неспроможні ворухнутися, й дивились, як Привиденя вилізло з скрині і, брязкаючи ключами, вийшло з кімнати.

Перший оговтався пан Гольцінгер. Через кілька хвилин після того, як Привиденя зникло з бургомістрового кабінету, вахмістр рвонув двері і кинувся в коридор. Чорна постать з в’язкою ключів саме завертала за ріг.

— Стій! — вигукнув Гольцінгер. — Ані руш! Ви арештовані!

Та Привиденя не мало аж ніякого бажання попастися під арешт. Воно чкурнуло геть і захихотіло. Тоді пан Гольцінгер зарепетував так, що аж луна пішла всіма коридорами і вестибюлем.

— Пильнуйте! Всі пильнуйте! В ратуші чорний незнайомець! Не даймо йому вислизнути! Затримати його, затримати! Держіть чорного незнайомця! Держіть його! Держіть!

Під час обідньої перерви чимало службовців пішли додому. А ті, що лишилися в ратуші, враз повибігали з своїх кімнат.

Кожен мав твердий намір спіймати чорного незнайомця.

— Пане Мюллер, ви чули? Тепер навіть у ратуші нікому не буде спокою!

— Пані Краузе, подайте мерщій ножиці! Може бути, що він має зброю…

— Мені здається, треба повідомити поліцію!

— Добра думка, пані Шнайдер! Та от як туди дзвонити? Двадцять-нуль-один чи один-нуль-двадцять?.. Алло! Це поліція? Говорить Леман, радник будівельного управління. Негайно приїздіть із своїми людьми до ратуші! Чорний незнайомець, розумієте? Авжеж, він несподівано з’явився тут. Приїздіть, будь ласка, якнайшвидше! Ви мене зрозуміли? Якнайшвидше!

Під керівництвом пана кримінального вахмістра Гольцінгера було обстежено всю Ойленберзьку ратушу: кожну кімнату й кожну шафу, кожен закуток під сходами і кожну нішу. Не забули навіть комірчини, умивальників і туалетів. Але чорного незнайомця так і не знайшли, не було його й на горищі, ані в підвалі.

Навіть Аякс, поліційний собака, не взяв сліду.

— Якась загадка, — сказав пан Гольцінгер. — За всю мою службу такого ще не траплялося, а це як-не-як дев’ятнадцять років.

Де ж ділося Привиденя?

Десь же воно та заховалося, бо навіть маленькі привиди не можуть просто розтанути в повітрі.

Так, не можуть, зате вони можуть багато чого іншого.

Спочатку Привиденя хотіло шаснути назад до підземного ходу, але йому заступили дорогу наполохані Гольцінгером службовці — і воно майнуло на горище, а звідти у вежу. Коли туди наспіли переслідувачі (було чути, як стугонять під ними сходи), воно, не довго думаючи, шаснуло в годинникову вежу.

«Ніхто не подумає, що я в годиннику, — міркувало воно, — тож і не шукатиме тут».

До цього справді ніхто не додумався, навіть пан кримінальний вахмістр Гольцінгер. І все ж Привиденяті було в годиннику незатишно: безнастанне цокання й рипіння коліщаток не давало йому заснути.

— Нічним привидам таки живеться краще, — бурмотіло воно стиха. — Чого б я не дав, щоб тільки знов стати нічним!

А тим часом Привиденяті треба було тільки провести рукою по циферблату, і воно б зарадило лихові. Та воно й гадки не мало про те, що є якийсь зв’язок між його лихом і годинником. Звідки ж було йому знати? Угу Шугу ніколи не казав йому про це.

«Дуже вже тут незатишно й гамірно», — думало Привиденя.

Воно затулило долонями вуха й невдовзі, як звичайно, поринуло у глибокий сон.

Наступного полудня Привиденя прокинулося дуже роздратоване, адже над самісіньким його вухом бемкав годинник. Якби малого дванадцять разів ударили по голові ковальським молотом, то й тоді б, мабуть, було йому не гірше.

«Мерщій у підвал! — подумало Привиденя. — А потім геть із ратуші, — тудою ж, кудою я прийшов два дні тому».

Та це було не так просто, як гадало собі Привиденя. Кожного разу, коли йому здавалося, що на сходах нарешті вже нікого немає і воно може непомітно майнути в підвал, там неодмінно хтось та був, хоч би та ж таки прибиральниця, що в обідню перерву замітала сходи і витирала поруччя.

«Бачу вже, — думало Привиденя, — що тут я не спущуся вниз без галасу. Та, мушу признатися, мені це починає набридати. Ми, нічні привиди, не звичні до такої метушні. Найкраще перечекати нишком тут, угорі, до неділі. Тоді мені не стануть на заваді ні бургомістр, ні прибиральниця, ні хто з чиновників, ні поліцейський. У неділю вони сидітимуть собі вдома в затишних кімнатах і ласуватимуть печенею, а ратуша вся буде моя. Авжеж, це найрозумніше, я так і зроблю. Тільки в годинник не залазитиму (цур їм, тим дзвонам!), а знайду собі куточок на горищі».

Наступні дні й ночі Привиденя провело на горищі Ойленберзької ратуші. Там йому навіть подобалося. І пилюка, й павутиння. Щоправда, павутиння не дуже густе і не снується з піддашшя аж донизу, як на горищі замку, а проте Привиденя почувалося тут, як удома.

Передовсім, тут було спокійно. Після недавніх пригод малий був просто щасливий, що ніхто його не турбував. Ніхто не лякався його, і ніхто за ним не гнався, не хотів спіймати.

До того ж тут не доводилося нудьгувати.

Прокидаючись, Привиденя поспішало до слухового віконечка й виглядало надвір. То роздивлялося Зелений базар, де сиділи городниці з повними кошиками городини, кличучи до моркви, редиски, селери, часнику й салати, то з іншого кутка горища дивилося на площу перед ратушею, де плюскотів водограй і стояв поліцейський у білому кашкеті, через кожні дві-три хвилини витягаючи руку в інший бік: тоді площею туди й сюди їхали машини: вантажні, фургони, легкові автомобілі чи й кілька велосипедистів або хлопчаки на мотоциклах; одного разу проїхала навіть пожежна машина і разів три-чотири — жовтий поштовий фургон.