Вихором полинула мала Баба Яга на новій мітлі. Вітер метляв її волоссям, лопотів хусткою. І ось вони вже над сільськими дахами та вежами. Воронові Абраксасу, що сидів у Баби Яги на плечі, доводилось добре триматися пазурами.

— Обережно! — закрякав він. — Дзвіниця!

Мала Баба Яга вчасно повернула мітлу, а то вони б зависли на вершечку дзвіниці. Тільки фартух зачепився на дзьоб залізного півника, що повертався за вітром, і роздерся навпіл.

— Лети повільніше! — крикнув Абраксас. — Бо ще скрутиш собі в’язи! З глузду з’їхала, чи що?

— Це не я! Це мітла! — вигукнула мала Баба Яга. — Вона мене не слухається!

З новою мітлою так самісінько, як з молодим конем: спершу її треба приборкати та об’їздити. І коли відбудешся самим тільки розірваним фартухом, вважай, що тобі пощастило.

Але мала Баба Яга була мудра. Вона погнала норовисту мітлу в чисте поле. Там не було за що зачепитись.

— Брикай, брикай собі! — заохочувала вона мітлу. — Брикай! Як змордуєшся, то враз порозумнішаєш! Вйо!

Мітла і сяк, і так намагалася скинути Бабу Ягу. Викручувалась, як тільки могла, ставала дибки, летіла сторч, але нічого не допомогло. Мала Баба Яга мов прикипіла до мітли.

Нарешті мітла присмирніла: вона геть знесиліла. Тепер мітла корилася кожному слову малої Баби Яги.

Слухняно летіла вона то швидко, то повільніше, то прямо, то кружка.

— Давно б так! — задоволено промовила мала Баба Яга.

Вона поправила на голові хустку, обсмикала спідницю, потім легенько стукнула долонею по держаку, і вони плавно полетіли до лісу.

Мітла тепер стала покірна, мов ягня. Не кваплячись, пливли вони в повітрі над верхів’ями дерев. Далеко внизу де-не-де зринали зарості ожинника, гранітні скелі… А мала Баба Яга любенько собі махала ногами. З радості, що їй тепер не доведеться більш ходити пішки. Забачивши зайців та козуль, вона махала їм рукою. А ще бавилася тим, що лічила лисячі нори.

— Поглянь-но! Мисливець! — І ворон Абраксас кивнув донизу своїм довгим дзьобом.

— Та бачу, — відповіла мала Баба Яга. Вона скривила губи і — чвирк! — плюнула мисливцеві просто на капелюх.

— Навіщо це ти? — дорікнув Абраксас.

— Бо мені так хочеться! — захихотіла мала Баба Яга, — Нехай думає, що то дощ!

Та ворон і не посміхнувся.

— Так не годиться! — докірливо сказав він. — Добрі чаклунки не плюють на капелюхи людям.

— Ах, облиш! — вередливо вигукнула мала Баба Яга.

— Будь ласка! — образився Абраксас. — Мені що? Але твоя тітонька Трам-Бам-Бах дуже зрадіє, як дізнається про твої вибрики…

— Чарівниця-дощовиця? А яке їй діло?

— А таке! — крякнув Абраксас, — Уяви собі, як вона тішитиметься, коли ти через рік не станеш справжньою чаклункою! Хочеш зробити їй таку приємність?

Мала Баба Яга щосили закрутила головою.

— А саме до того йде! Ось побачиш, як не схаменешся! — І Абраксас замовк.

Мала Баба Яга й собі замовкла. Воронові слова змусили її замислитись. Та хоч круть, хоч верть, а видно, його правда.

Коли вони прилетіли додому, мала Баба Яга сказала:

— Таки твоя правда! Я мушу стати доброю чаклункою. Тільки цим дошкулю тітці Трам-Бам-Бах. Нехай з люті кусає собі лікті…

— Саме так воно й буде! — крякнув Абраксас. — Але віднині роби тільки добрі справи.

— О, це я можу! — запевнила мала Баба Яга.

Мала Баба Яга віднині вчилася чаклунства не по шість, а по сім годин щодня. До наступної Вальпургієвої ночі вона хотіла знати геть-чисто все, про що могли спитати її дорослі чарівниці. Наука йшла легко, адже Баба Яга була ще така молода. Незабаром вона вже пам’ятала всі найважливіші чаклунські штуки.

Часом вона літала трохи прогулятися. Після стількох годин пильної праці треба було розважитись. Хоч вона й мала нову мітлу, та іноді гуляла в лісі й пішки. Бо ж ходити пішки з власної охоти велика приємність!

Одного разу, коли вона з Абраксасом блукала лісом, їм зустрілись три бабусі. За плечима в кожної був кошик. Старенькі дивилися під ноги, мов чогось шукали.

— Чого ви тут шукаєте? — спитала мала Баба Яга.

— Сухої кори та ломаччя, — відповіла одна бабуся.

— Але нам не щастить, — зітхнула друга. — Ліс як виметений.

— І давно ви шукаєте? — спитала мала Баба Яга.

— З раннього ранку, — сказала третя бабуся. — Ми все шукаємо й шукаємо, та не назбирали разом утрьох навіть півкошика. Чим же його палити взимку піч?

Мала Баба Яга зазирнула в кошики: на дні лежало по кілька тоненьких гіллячок.

— Тепер я розумію, чого ви такі сумні, — закивала вона головою. — Але що за причина, чому ви нічого не знайшли?

— Це все вітер!

— Вітер? — здивувалася мала Баба Яга. — А до чого тут вітер?

— Бо він не хоче віяти, — сказала одна бабуся.

— А коли немає вітру, то жодна суха гіллячка не впаде додолу з дерева, — додала друга.

— А коли гілля не падає з дерев, то що збирати в кошик? — докинула третя.

— Та он воно що! — вигукнула мала Баба Яга.

Бабусі закивали головами. А одна сказала:

— От якби я вміла ворожити! Я наворожила б вітру, та я, на жаль, не чаклунка.

— Авжеж, — погодилась мала Баба Яга. — Ти не чаклунка.

Зажурені бабусі налаштувалися йти додому.

— Нема чого шукати, — мовили вони. — Поки не буде вітру, ми не назбираємо нічого. До побачення!

— До побачення! — промовила мала Баба Яга.

— Чи можна якось їм зарадити? — прошепотів Абраксас, коли бабусі трохи відійшли.

Мала Баба Яга пирснула:

— Я вже щось надумала! Міцніш тримайся, а то тебе знесе вітер.

Здійняти вітер малій Бабі Язі було заіграшки. Як крізь зуби свисне — то й зніметься буря, та ще й яка!

Мала Баба Яга свиснула — і враз закрутив вихор, гнучи додолу стовбури дерев. Він помчав над горою й загойдав дерева. Здоровенні гілляки, шматки кори полетіли додолу.

Бабусі заойкали, поприсідали зі страху, притримуючи руками спідниці. Ще мить — і їх підхопив би вихор. Але мала Баба Яга цього не хотіла.

— Годі! — вигукнула вона. — Вгамуйся!

І вітер одразу вщух. Бабусі злякано роззирнулись. У лісі було повно гілляччя, дрючків та сухої кори.

— От добре! — загукали вони, — Стільки хмизу враз! Його нам надовго стане!

Вони миттю вивершили свої кошики і, сяючи з радості, подалися додому.

Мала Баба Яга, всміхаючись, дивилася їм услід.

Навіть ворон Абраксас був задоволений, а таке траплялося не часто. Легенько дзьобнувши малу Бабу Ягу в плече, він сказав:

— Для початку непогано. Мені здається, у тебе є все, щоб стати справжньою доброю чаклункою.

Відтоді мала Баба Яга завжди дбала про те, щоб збирачки хмизу не верталися додому з порожніми кошиками. І всі були в гарному настрої, а знайомі бабусі, зустрівши в лісі малу Бабу Ягу, весело всміхалися й казали:

— Збирати в цьому році хмиз — це втіха! Є по що ходити!

Як же здивувалася одного разу мала Баба Яга, коли зустріла заплаканих бабусь із порожніми кошиками за плечима!

Адже вчора ввечері вона здійняла великий вітер, і в лісі було повно хмизу.

— Подумай тільки, яке лихо! — хлипали бабусі. — Новий лісник заборонив нам збирати хмиз. Повитрушував наші кошики і нахвалявся заарештувати нас, як ще хоч раз поткнемося в ліс.

— Який це гедзь його вкусив?

— Він лихий чоловік! — закричали бабусі. — Колишній лісник не боронив нам збирати хмиз. А цей, бач, не дозволяє. Як він лютував, то й не сказати! Не буде в нас тепер дрівець… — І бабусі заголосили ще дужче.

— Не плачте! — втішала їх мала Баба Яга. — Новий лісник передумає. Я його напоумлю.

— Як? Як ти це зробиш? — не вірили бабусі.

— Це вже мій клопіт. Ідіть додому й не тривожтесь. А від завтрашнього дня знову збиратимете хмиз, скільки вам треба.

Бабусі подибали додеру. А мала Баба Яга хутенько вичаклувала собі повний кошик хмизу. Тоді поставила його край дороги сіла поряд, ніби притомилась і відпочиває.