— Ану ще! — одно просили вони.

Мала Баба Яга чаклувала цілих дві години, викликаючи диво за дивом. Нарешті вона сказала:

— Ну, годі! Вам треба йти додому!

— Вже й іти?

— Авжеж, пора… Ви ж хочете бути дома ще завидна, правда?

Аж тепер діти помітили, як уже пізно. Кожне кинулось до свого кошика.

— О! — так і остовпів Томас. — Ми ж знайшли тільки трішечки всякого дріб’язку, а тепер кошики повні боровиків!

— Чого тільки на світі не буває, — вигукнула мала Баба Яга, начебто аж сама здивувалася.

Потім вона хутенько вивела дітей на дорогу.

— Дякуємо тобі! — сказала на прощання Вроні. — А може, ти прийдеш у гості до нас? Ми поводили б тебе скрізь, показали б кухню й льох, стайню й Корбініана.

— А це ж хто? — поцікавився Абраксас.

— Бик, наш улюбленець, — захоплено мовив Томас. — На ньому можна їздити верхи! Тож прийдете?

— Прийдемо! — запевнила мала Баба Яга. — Коли найкраще прийти?

— У неділю, за два тижні, — сказав Томас. — У нас буде свято — День стрільців. Давайте зустрінемося на луці, де буде свято!

— Гаразд! — погодилась мала Баба Яга. — У неділю, через два тижні, ми прийдемо. Ну, а тепер біжіть!

Томас і Броні, взявшись за руки, побігли до міста. Мала Баба Яга подалася до своєї хатки, «Коли б кожна п’ятниця минала так швидко, як оця!» — подумала вона.

Ступивши на подвір’я, вона побачила просто над хаткою чорну, як смола, хмару.

— Оце тобі таке! — каркнув Абраксас. — Тітуся Трам-Бам-Бах підглядала за нами! Мабуть, через димар.

— А може, це звичайнісінька чорна хмара, — збентежено промовила мала Баба Яга. — Принаймні мітли ніде не видно…

Проте на серці в неї наче миші шкреблися. А що, коли це й справді була тітонька Трам-Бам-Бах? Ой лишенько! Та відразу донесе Найстаршій, що вона чаклувала у п’ятницю.

— Побачимо, як там воно буде, — прошепотіла мала Баба Яга.

Вона чекала день, два, цілий тиждень — але нічого не сталося. І до Найстаршої чаклунки її не покликали, і штрафу вона також не платила.

Аж тоді мала Баба Яга полегшено зітхнула: все-таки то була не тітка Трам-Бам-Бах, а звичайнісінька дощова хмара!

Гули дзвони, вистрілювали в небо ракети, святкова поляна на околиці міста ледве вміщала щасливих глядачів. Мала Баба Яга довго шукала Томаса і Вроні. Вона проштовхувалась крізь юрбу, а ворон Абраксас, роззираючись на всі боки, мало не скрутив собі шиї.

Де ж вони поділися — Томас і Вроні?

А вони засмучено сиділи за стрілецьким наметом. Тут їх після довгих пошуків і знайшла мала Баба Яга.

— Оце так! — вигукнула вона, похитуючи головою. — Чого похнюпились? Свято ж, а ви от-от заплачете!

— Заплачеш, — зітхнув Томас. — Коли батько надумав віддати нашого бика в нагороду переможцеві.

— Бика Корбініана? — перепитала мала Баба Яга.

— Умгу, — схлипнула Вроні. — У нагороду найкращому стрільцеві.

— А він його заріже і засмажить на вогні, — додав Томас. — А тоді всі стрільці гуртом їстимуть його.

— А коли жоден із стрільців його не виграє? — спитала мала Баба Яга. — І таке ж може бути…

— Ні, — заперечив Томас. — Стрілецьке свято — і без переможця? Ні, так не буває.

— Гм! Буває всяк! — сказала мала Баба Яга. Вона вже давно щось собі надумала. — Ходімте-но зі мною, все буде гаразд.

Томас і Вроні нерішуче подибали за нею. На поляну саме вийшла колона стрільців. Попереду виступав капітан з оголеною шаблею. Позаду трюхикав бик Корбініан, увесь обмаяний барвистими стрічками.

— Ура-а! — загукала юрба.

Усі пхалися, підводились навшпиньки, витягали шиї: всім кортіло побачити змагання стрільців, а надто щасливця, який виграє бика.

— Загін — стій! — скомандував капітан. За його знаком музиканти заграли туш.

— Тсс! Цитьте! — почулося в юрбі. — Зараз капітан виголосить промову.

— Мені випала велика честь, — почав той, — щиро вітати всіх вас із стрілецьким святом! Особливу нашу подяку ми складаємо нині господареві шинку «Золотий бик». Для винагороди переможця він віддає живого бика!

— Ура-а! Хай живе власник бика! — знову закричала юрба.

Тоді капітан махнув шаблею і сказав:

— Свято стрільців оголошую відкритим!

Край луки стояла висока жердина з дерев’яним орлом угорі. Його повинні були збити влучним пострілом.

Перший, як годиться, стріляв сам капітан — і блискуче промахнувся.

— Буває, — почулося з юрби.

Засоромлений невдачею, капітан відступив набік. Настала черга спробувати щастя прапорщикові. Він прицілився і вистрілив — але теж не влучив у орла.

Люди почали посміюватись. Далі всі зареготалися. Бо коли промахнеться хтось один, то ще півбіди. А вже як усі стріляють не туди, отодіто здійметься регіт! Ще зроду такого не було!

— Неймовірно! — бурчав капітан, збентежено кусаючи вуса. Він ладен був із сорому крізь землю провалитись. Адже він і не здогадувався, що його рушницю, як і рушниці всіх стрільців, зачаклувала мала Баба Яга.

Але Томас і Вроні, звичайно, відразу про все здогадались. Після кожного невдалого пострілу вони дедалі веселішали.

— Чудово! — вигукували вони, — Чудово!

Коли й останнього стрільця спіткала невдача, мала Баба Яга підштовхнула Томаса:

— А тепер іди ти.

— Я? Що я там робитиму?

— Стрілятимеш!

Хлопчик усе зрозумів. Він протовпився крізь юрбу і став на тому місці, звідки всі стріляли.

— Я зіб’ю орла!

— Отакий пуцьвірінок! — вигукнув капітан і хотів був прогнати хлопчика.

Та люди зняли галас:

— Нехай стріляє! Нехай стріляє! — Вони сподівалися чогось надзвичайно кумедного.

Тоді капітан сказав сердито:

— Про мене! З цього дива не буде пива.

Томас узяв рушницю, підняв її і прицілився, мов досвідчений стрілець. Люди затамували подих, позводилися навшпиньки, не спускаючи очей з дерев’яного орла.

Блиснуло полум’я, гримнув постріл. Орел з жердини ляпнувся додолу… Томас переміг. Томас став королем стрільців.

— Ура-а-а! — закричали глядачі, вимахуючи капелюхами, — Ура-а-а! Ура-а-а! Хай живе Томас! Син власника бика виграв бика!

Натовп завирував. Томаса підхопили на руки й підкинули вгору.

— Посадіть його на бика! Верхи на бика!

— І мене! — вигукнула Вроні.

— Вилазь! — гукнув Томас. — Адже це й твій бик!

Вони з радістю посадили б на бика й малу Бабу Ягу. Але вона не схотіла. Томас і Вроні рушили верхи на бику до міста.

Попереду всіх ішов оркестр, виграючи один за одним веселі марші. Похнюплені стрільці з своїм капітаном плентались позаду. А збуджена юрба вітала переможця:

— Браво! Хай живе король стрільців Томас!

До дітей крізь юрбу пропхався кореспондент місцевої газети. Він розгорнув свій записник, дістав олівець спитав:

— Коли накажете засмажити бика?

— Ніколи! — відповів Томас. — Його взагалі не заріжуть! Бик повернеться до свого стійла!

Гули дзвони, бахкали ракетниці, і ніхто не помітив, що мала Баба Яга, сяючи з утіхи, сіла на свою мітлу й полетіла до лісу.

— Тобі знову пощастило зробити добру справу! — похвалив її Абраксас. — Тепер, гадаю, ти спокутувала свою провину за те, що чаклувала в п’ятницю.

Був сонячний зимовий день. Прозора блакить неба аж мерехтіла. Сніг сяяв біло-біло, як випрана лляна скатертина. Мала Баба Яга й ворон Абраксас сиділи на узліссі, гріючись на сонці. Раптом поблизу залунали дитячі голоси, веселий гамір. Мала Баба Яга послала ворона подивитися, що там таке. За хвилину той повернувся і сказав:

— Малеча, років по шість-сім. Сніговика ліплять, аж ген там, за живоплотом, на лужку.

— Сніговика? Треба подивитись! — заявила мала Баба Яга.

Лужок, де гралися діти, був не дуже далеко, і мала Баба-Яга подалася туди пішки. Діти щойно зліпили сніговика. Він мав довгий морквяний ніс і очі з вуглинок, на голові замість капелюха — діряву каструлю. В правій руці він гордо тримав мітлу.