– Дедушка! – спокійно відповів Васнєцов-Паваротті. Водій поглянув на «дедушку», і це його доконало

остаточно. Він зомлів.

Його поклали у злегка прим'яту «Победу», врочисто подякували своїй машині й усій радянській індустрії, що не шкодувала на автомобілебудування надійного металу, зробили маленький обшук у машині нападника, знайшли там кілька листівок М.Разіна (з однієї було зроблено «кульочок» для ще не лузаного насіння, а з другої – «кульочок» для вже розлузаного) і відвезли потерпілого до лікарні, де йому поставили діагноз «струс мозку».

З міліцією вирішили не зв'язуватися, а слідство вести самостійно. Тим паче, що Варфоломійович упізнав водія. Це був племінник М.Разіна – Костя Разін, по-вуличному, «Крейзін». Він працював в автосервісі й відзначався вкрай розбишацьким і нахабним характером. Із численних пригод Крейзін виплутувався за допомогою свого дядечка. Отже, тепер, на виборах, настав його час віддячити дядечкові.

Пізно вночі малинова «Победа» під'їхала до будиночка Тетяни Горошко, щоб здати «цілим і неушкодженим» дідуся. Коли зайшли у вітальню, то застали там Ідею Іванівну і Тетяну за великим круглим столом із зеленою оксамитовою скатертиною за розкладанням пасьянсу. В кріслі-гойдалці спав дядечко Гіві і пронизував кімнату різними переливами хропіння. Тьотя Роза і дядя Боря, очевидно, вже міцно спали. Дві жінки навіть голів не підвели і, не відриваючи поглядів від карт, спитали без емоцій:

– Чого так пізно?

– Сталася пригода.

Чоловіки почали навперейми описувати вечірні й нічні події. Вони все говорили, говорили, однак жінки, мов загіпнотизовані, втупилися в карти. Чоловіки вже почали були хвилюватися: може, жінкам хтось підсипав у їжу паралітичний порошок. Проте через деякий час жінки полегшено зітхнули: «Зійшовся!», маючи на увазі пасьянс. Вони підняли свої червоні від напруги очі і з неприхованою цікавістю стали слухати напівп'яних чоловіків.

Тетяна, побачивши дідуся, злякалася, що він іще не спить у таку пізню годину, тож заметушилася:

– Ходімо, дідусю, я тебе вкладу і казочку розповім! На що ображений дідусь відмовив згорда:

– Я що тобі: мала дитина, чи що? Вражена Тетяна тоді непевно спитала:

– Може, тобі звільнити крісло-гойдалку?

На що дідусь махнув рукою і сказав з абсолютно світлим

поглядом:

– Не треба будити чоловіка, він так солодко спить!

Дядечко Ґіві на підтвердження останніх слів викрутив таку химерну хропушку, що всі аж покотилися зі сміху.

Усі, крім Тетяни Горошко. Вона все ще розгублено Дивилася на дідуся.

– Дідусю, тобі не погано? – схвильована спитала вона.

– Мені добре, мені дуже добре!

Щоб підтвердити ці слова, чоловіки стали розповідати, Що вичудив Тетянин дідусь на перегонах з Крейзіним. Тетяна уважно слухала, а потім сказала:

– Та він же був заслуженим винахідником, авіаконструктором, автоконструктором, а також неперевершеним гонщиком.

– Чому був? – образився дідусь.

– Вибач, дідусю… – почервоніла Тетяна. – Ну, що робимо? – звернулася вона до всіх присутніх.

– Зараз розбігаємося, – сказав Варфоломійович, – гарненько спимо, бо завтра виступ на обласному телебаченні.

Варфоломійович, Пашка і Васнецов-Паваротті стали збиратися до своєї землянки. Ідея Іванівна поцілувала сина і шепнула йому на вухо: «Вона справжній ізмарагд!», маючи на увазі Тетяну Горошко. – «Іди, поцілуй їй руку, скажи що-небудь приємне!» – «А що приємне?» – так само тихо спитав її синок.

– «Ну, скажи, що ти останнім часом не можеш спати, все думаєш про неї…»

Тесть із зятем пішли вперед, а Павло Іванович затримався з Тетяною в коридорі.

– Тетянко, – тихо сказав він їй. – Останнім часом я не можу спати, все думаю про Вас!

– А я про Вас, – пропищала вона.

Павло Іванович відчув, що вона ще чогось чекає від нього. Але від мами більше інструкцій не було. Ба ні, була. Треба поцілувати ручку.

Він став шукати в темряві її руку. А в цей час його у вухо ошпарив гарячий поцілунок. Павло Іванович заплющив очі й відчув невкротиме бажання опинитися на високому м'якому ліжечку з червоними рожами і зеленим лапатим листям, вишиваними хрестиком. І неодмінно над головою мають плавати лебеді на плюшевому килимочку…

В обласний центр вирішили їхати на мерседесі дядечка Ґіві, а малинова «Победа» їхатиме далеко попереду, граючи роль «приманки», якщо хтось надумається ще раз зазіхнути на життя кандидата в депутати. В ній сидів дідусь за кермом і безстрашний Паваротті зі своїм тестем. Ті кадри якось надто безтурботно поставилися до вчорашнього інциденту і немовби хотіли було спровокувати ще один. Однак на дорозі нічого не сталося. Очевидно, їхній невидимий супротивник вирішив піти іншим шляхом. Варфоломійович насторожився: чи не надумає Разін у прямому ефірі ляпнути якусь гидоту. Бо сьогодні – п'ятниця і останній день, коли дозволено агітувати, тож, якщо що, то вони не зможуть змити пляму ганьби з Пашки.

Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.

– Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.

– А ти що, досі нічого не надумав?

– Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!

– Скільки у нас часу на виступ?

– П'ять хвилин.

– Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.

– Ма, давай без теорії…

– У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.

– Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.

– Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.

Тим часом мамочка продовжувала лекцію:

– У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»

Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.

– Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.

– Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.

– Ясно. А чим їх гіпнотизувати?

– Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…

– Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.

– Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…

– Як усе просто… А чи вони самі знають про це?

– А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.

– Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.

Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.

– І треба ще щось трансцендентне…

– Господи, мамо, а це ще що?

– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…

– Как красива, чорт пабэри!

– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.

– Кто, дарагая, зъявицца?

– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.

– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?

– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…

– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.

– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!