Найбільшим ударом по виборчій кампанії Павла Івановича була ідеологічна і людська зрада Калитки. Не подумайте, що хитромудрий господар і власник п'яти тисяч голосів сам повідомив про свої наміри. Такого за нашими людьми не спостерігається. Донесла Варфоломійовичева розвідка.

Намічався провал. Здавалося, всі їхні зусилля поглинає якась невблаганна стихія. На зразок того, як ковтає воду сухий пісок. На зустрічах виборці, здавалося, сидять із скляними очима. «Зазомбовані», – констатував Варфоломійович.

Що стосується Адама Васильовича, то його взагалі ніде не було видно. Все робилося поза ним.

Якось Варфоломійович, розгніваний черговою вихідкою шарамижників, увірвався в приймальню народного депутата (а Адам Васильович, як відомо, формально ще лишався ним), щоб висловити все, що він про нього думає.

Адама Васильович мав якраз нараду. Побачивши у дверях старого ветерана, депутат підвівся з місця і рушив до нього з відкритою посмішкою і простягненою рукою.

– Ось, подивіться, – звернувся депутат до учасників наради, – це наш заслужений чоловік, ветеран, герой Радянського Союзу, старий підпільник, окраса нашого району Фрідріх Варфоломійович… – Адам Васильович запнувся, бо забув його прізвище. Чесно кажучи, в тому провінційному містечку всі знали старого солдата просто як Варфоломійовича.

Поет-депутат не розгубився.

– Просто Варфоломійович, – представив він старого чоловіка всім. – А крім того, голова виборчого штабу мого молодого опонента Павла Івановича Печеніга.

Варфоломійович хотів був щось сказати, однак Адам Васильович міцно тримав його руку й активно нею тряс.

– Ну що, Варфоломійовичу, як справи? – привітно сказав Адам Васильович.

Той якось непевно здвигнув плечима.

– Мої шарамижники пристойно поводяться? – пожартував він.

Ось тут Варфоломійович хотів був вилити наболіле у присутності свідків. Однак не знав, із чого почати. Не буде ж він виставляти себе на посміховисько, розповідаючи про дивні збіги і випадковості?

Поки Варфоломійович думав, що сказати конкретне, Адам Васильович поплескав його по плечу і сказав:

– Друже, якщо щось потрібно, заходьте!

Варфоломійович, мов побитий пес з піджатим хвостом, опинився на вулиці.

Він прийшов у землянку, сів на свій тапчан і з застиглими очима дивився в одну точку, час від часу повторюючи:

– Ти чув? «Якщо щось потрібно, заходьте!» От познущався Торквемада!

Згодом до землянки повернувся Васнецов з новиною: всі вулиці обклеєні кольоровими афішами: післязавтра у Будинку культури склозаводу відбудеться зустріч Адама Васильовича Колосального і голови однієї із найбільших правоцентриських партій з виборцями. В очах у Васнецова не було ні веселощів, ні легковажності: на підтримку Пашчиного опонента їде важка артилерія. А вони проти неї – як індіянці з луками і стрілами.

Через годину повернувся із зустрічі Павло Іванович. По вигляду можна було зрозуміти, що кайфу від виступу він не отримав. Наш молодий герой ліг на ліжко і також втупився в одну точку на стелі.

Невідомо, скільки часу минуло, однак у землянку навідалася Ідея Іванівна. Оцінивши стоматологічним, а отже, аналітичним, поглядом ситуацію, вона, важко зітхнувши, сказала:

– Хлопці, через годину збираємося на нараду в зеленій кімнаті! – маючи на увазі вітальню Тетяни Горошко зі столом, накритим зеленою оксамитовою скатертиною під зеленим абажуром.

Коли всі зібралися докупи, Ідея Іванівна запалила цигарку і почала промову:

– Ну що, друзі, завал? Завал. То, може, кінець? Ні, не кінець. Тепер командувати парадом буду я!

Члени виборчої команди Павла Івановича Печеніга поглянули на її фаїнораневську поставу й завмерли, мов слухняні пацієнти у стоматологічному кріслі.

– Я вам покажу, як потрібен класний стоматолог у виборчій кампанії!

Ці слова мали неабиякий вплив на слухачів. Адже всі ми знаємо, що можемо зробити і витримати будь-що у стоматологічному кріслі, аби лікар таки позбавив нас від мук зубного болю.

– Будемо працювати за старою, але перевіреною стоматологічною методикою. Перше. Огляд ротової порожнини. Варфоломійович, давай!

Той слухняно відкрив рота.

– Та не зуби мені свої давай!… А інформацію про округ! До речі, тобі треба протезувати всю нижню щелепу, цікаво, а як тобі вдалося зберегти в такому незайманому стані верхню щелепу? Але про це пізніше. Давай сюди шахматку: робимо огляд ситуації.

Варфоломійович витяг із старого шкіряного бухгалтерського портфеля розграфлений папір розміром А 2.

– Чого на мене дивишся? Доповідай ситуацію! – скомандувала Ідея Іванівна.

– Єсть! – виструнчився Варфоломійович. Однак через мить непевно додав:

– А як доповідати?

– Ти що, перший раз замужем? Давай, розповідай, де здоровий виборець, де карієсний у легкій формі, а де вже почався пародонтоз. А де, взагалі, флюс.

Варфоломійович не мигаючи продовжував дивитися на Ідею Іванівну, все ще стоячи по стойці «струнко!»

– Пояснюю популярно. Перерахуй мені спочатку села, де ми взяли багато відсотків минулого разу і де не встигли побувати шарамижники.

– Ясно! – відтарабанив Варфоломійович і, мов прокинувшись, став по-бійцівському активно рапортувати головному стоматологу-аналітику виборчої кампанії Павла Івановича Печеніга.

– Значить так. Рахуємо. Іваньківка, Калинівка, Соломахи, так, так, так… додаємо, ділимо… Виходить сорок відсотків сіл, третина голосів.

– Васнецов, пиши. Ти – відповідальний за історію хвороби.

Васнєцов-Паваротті блискавично зреагував і став конспектувати.

– Тепер, що з другою ротовою порожниною?

– Якою, Ідеє Іванівно? – услужливо перепитав Варфоломійович.

– З міською!

– А-а! Одну хвилиночку! Тут у нас кепські справи.

– Наскільки кепські: карієс, пульпіт, пародонтоз?

– Срочное удаление и протезирование! – пожартував Васнєцов-Паваротті.

– Браво, артисте! – похвалила Ідея Іванівна. – Тільки уточни. Усю щелепу?

– Нет, не всю. Армянка наша. Микрорайон наш. И еще несколько точек.

– Добре. Фіксуємо.

– Тепер особливо небезпечні ділянки.

– Калитка, – зітхнув Варфоломійович.

Ідея Іванівна на мить замислилася. Але лише на мить. Швидко пригадавши розповідь про знамениті відвідини Калитки в його рідному селі і рідному кафе зі співами і «циганочкою», вона багатозначно втупилася у Васнецова.

Той спершу нічого не зрозумів, але потім, здогадавшись, що Ідея Іванівна натякає на Марусю Калитку, замахав руками:

– Нет, только не это!

Ідея Іванівна і всі члени виборчої команди продовжували вимогливо дивитися на нього.

– Никогда! – рішуче заявив він. – Хватит с меня Любки с птицефабрики. До сих пор как вспомню, так и вздрогну!

Німа сцена продовжувалася.

– Нет! Ни за какие деньги! – з відразою в голосі і трохи артистично закричав Васнєцов-Паваротті.

– А за гастролі в Ізраїль? – поцікавилася Ідея Іванівна.

Тепер настала черга Васнєцову-Паваротті замислитися. Ідея Іванівна, не чекаючи його згоди, сказала:

– Питання зняте. Варфоломійовичу, обводь зеленим Калитчині землі.

Варфоломійович обережно поглянув на зятька, і в його мозку проходила напружена розумова діяльність. У ньому боролися тесть і довірена особа. Мудра Ідея Іванівна заспокоїла його:

– Не переживай, Варфоломійовичу, Марусі твій зять потрібен не як мужчина, а як співак.

Той недовірливо примружив очі, але промовчав.

У такому стилі Ідея Іванівна вела засідання виборчого штабу. Настрій помітно кращав. З'ясовувалося, що виборча група Павла Печеніга не в такому й поганому стані. Адже вони володіли тим, чим не володіли шарамижники: часом. Саме тим часом, який вони плідно використали під час першого туру. А час, як нам усім відомо з дитинства, – це гроші. А в нашому з вами випадку навіть не гроші, а просто капітал. Виборчий капітал.

Це саме сказала Ідея Іванівна і додала:

– Ну що ж, хлопці… (вона поглянула на Тетяну Горошко) і дівчата. Тепер ви зрозуміли, що шарамижники блефують. Психологічно нас давлять, бо безсилі. А паралельно тихенько купують виборчі дільниці.