Дзвоник тиркнув так несподівано, що Луїза мало не впустила тарілку. Хто б це міг бути в такий ранній час? Робер, з’ївши перший сніданок, пішов на роботу, до своїх павільйонів, а Марта й Туо щойно почали пити каву…

Луїза подріботіла з кухні по коридорчику до вихідних дверей. Останнім часом, упевнившись, що влада дізналася про місцеперебування Туо і поки що не реагує, мабуть, вичікуючи, всі тут потроху заспокоїлись і майже зовсім забули про обережність. А що як це…

Господиня, затамувавши подих, відхилила круглу кришку вічка і обережно зазирнула в нього. На ґанку стояв підстаркуватий чоловік в чорному костюмі; на лівій руці — плащ, у правій — портфель. Луїзу портфель трохи відлякував, але цивільний костюм і плащ…

Прочинивши двері, Луїза якомога спокійніше спитала:

— Вам до кого?

Незнайомець окинув її поглядом і сказав:

— Я хотів би зустрітися із Туо… не знаю, на жаль, його імені… — І, певне, помітивши, як розгубилася Луїза, додав: — Я археолог…

— Зараз дізнаюся. — Луїза причинила двері і, оглядаючись, почапала до їдальні. Зачепила якесь відро чи банку, — здалося, наче хто бахнув з пістолета.

Марта стала на дверях:

— Що там у мами?

Луїза, нічого не відповівши, зайшла до кімнати, зачинила двері.

— До Туо прийшов якийсь… — прошепотіла. — Каже, археолог.

Її тривога передалась і Марті — дівчина підійшла до вікна і обережно позирнула надвір. Наче нічого підозрілого…

— Ну, що ж… — Туо поставив на блюдечко чашку з недопитою кавою. — Просіть, нехай заходить. Де ми його приймемо?

— Краще в моїй кімнаті, — запропонувала Марта.

— Добре, ходімо.

Луїза трохи заспокоїлась лише тоді, коли незнайомець, привітавшись з Мартою і Туо, мирно сів на запропонований йому стілець.

— Я дуже радий нашому знайомству, — стримано кивнув він головою, — моє прізвище Лабан, Фаусто Лабан, археолог. Мені багато розповідали про вас і — не приховаю — розповідали в такій інтерпретації, що, правду кажучи, можна було подумати хтозна й що.

— Шизофренік, маніяк, — усміхнувся Туо.

— Був і такий діагноз, — вишкірив зуби Лабан і зітхнув: — Людська обмеженість… Це просто дивно, яка вона чіпка — обмеженість, інертність… На шпальтах наукових і напівнаукових журналів обговорюються гіпотези і припущення про можливість життя на інших планетах. Ніхто не заперечує, що серед мільйонів планет можуть знайтися й такі, на яких виникло життя, розвинулося і досягло свого найвищого рівня — витворило мислячі істоти і що ці істоти антропоїдні. Це все в теорії. А коли справді з’явилася людина з іншої планети — не вірять, вважають божевіллям. Та ще ж і не якась чужа мисляча істота, а наш близький родич, наш брат!

Слухаючи балачку несподіваного гостя, Марта аж просяяла. Бач, все-таки й серед учених є розумні люди! Таки не засипле пісок невіри й скепсису… Намагалася не пропустити жодного Лабанового слова.

А він розповідав про те, як зацікавився особою Туо після телепередачі, як ретельно вивчав історію його хвороби, всілякі записи й документи, як збирав відомості в людей, які хоч трохи стикалися з “сахарським феноменом”. До речі, й відомий гіпнотизер вважає (археолог усміхнувся), що до слів Туо треба ставитися з довірою.

“Цікаво, чи він і з Анітою розмовляв? — з’явилась думка в Туо. — Але ж вона нічого не казала…”

Так от, ознайомившись з усіма доступними матеріалами, він, Фаусто Лабан, прийшов до висновку, що немає ніяких підстав не довіряти, навпаки — логіка в цьому випадку саме за те, щоб поставитись до незвичайних фактів якнайсерйозніше і найуважніше. Уже прояви неабиякої фізичної витривалості і виняткової психічної сили свідчать про унікальність особи Туо. Або… вгадування чужих думок (“Якщо Туо й зараз може це робити, то переконається, що він, Лабан, говорить те, що думає…”). Або мова Туо — є в ній окремі риси багатьох земних мов, зокрема африканських — такий наслідок лінгвістичного аналізу, — але це самобутня і, мабуть, досконало розвинена мова…

Туо слухав зосереджено, концентровано, і хоч нічого нелогічного чи неправдивого в словесних руладах Фаусто Лабана не вловлював, проте чимось ця людина викликала в нього ледь відчутну антипатію. Може, навіть тільки тінь антипатії, але це інтуїтивне відчуття непокоїло. І доброзичливість археолога була якась занадто раціональна, чи що, без людської теплоти… Обличчя непроникне, застигле, очі сховані під пухнастими бровами. І весь він гладенький, неначе порцеляновий.

Вибалакавшись, попросив Туо “підтвердити або спростувати сказане”.

Туо розповів і про Центрум, і про Філію, тільки запитання про космічний корабель, кинутого Лабаном неначе ненароком, ніби й не почув. Його вражала загибель Центрума і всієї високорозвиненої людської цивілізації.

— Так, якщо це мало місце, — розтулив губи Лабан, — то катастрофа апокаліптична.

— Розкопками я ж і хотів довести, що ця подія “мала місце”, — сказав Туо.

— Я цілком згоден з вами. — Лабанові очі виглянули на мить і знову сховалися. — Скільки б ви не розповідали, які б вражаючі картини не малювали, — все це тільки слова. Потрібно знайти хоч осколок з тогб Центрума — щоб можна було його помацати.

— Впевнений, що Археоскрипт уцілів.

— І його цінність для науки, — додала Марта, — в тисячі разів більша, ніж скарби Тутанхамона.

— Без сумніву, — погодився Фаусто Лабан. — Саме тому я й маю намір запропонувати вам, шановний Туо, організувати археологічну експедицію.

Марта заплескала в долоні:

— Браво! Браво! А мене візьмете в Африку? Скажіть, Туо, візьмете?

Туо всміхнувся самими очима: скільки ще дитячості в цієї дев’ятнадцятилітньої дівчини!

— Ми, звичайно, повністю беремо на себе фінансування експедиції, — продовжував Фаусто Лабан, — і полагодження формальностей з урядами тих країн, на території яких доведеться провадити розкопки. Ви ж знаєте, що територія Сахари належить тепер тринадцятьом різним державам?

— Так, тоді світ був поділений надвоє: Центрум і Атлантида, — сказав Туо. — А тепер — як осколки після вибуху ядра…

— Не зовсім так, — заперечив Лабан. — Сучасне становище подібне до тодішнього. Світ знову поділився фактично надвоє. Держави групуються навколо двох протилежних полюсів: Сполучених Штатів Америки і Радянського Союзу.

— Скажіть… — Марта подивилась на археолога сумними очима. — І може вибухнути атомна війна?

— Я цього не думаю, — спокійно відповів Лабан. — Зброя настільки руйнівна, що застосувати її означало б знищити цивілізацію.

— Але ж тоді бомби були ще потужніші, в тисячі разів потужніші, а от же… застосували!.. Хіба тоді не знали, що цивілізація загине?

— Все в божій руці. — Лабан скинув очима вгору.

— Мені хотілося б, щоб Археоскрипт послужив справі миру, — сказав Туо.

— Я не заперечую, — вигулькнув до нього очима Лабан, — хоча вважаю археологію наукою, далекою від політики. — І, певне, щоб підкреслити свою думку, додав: — Дуже далекою.

— Те, про що я кажу, — пояснив Туо, — незмірно вище від усякої політики. Ідеться про історичну долю всього людства…

— У нас набагато скромніше завдання, — дозволив собі усмішку Лабан, — наочно підтвердити існування Центрума.

— І Атлантиди, — додав Туо. — В Археоскрипті — експонати з усього світу.

— Отже, якщо ми в принципі погодилися з вами, — Фаусто Лабан розщібнув портфеля, — то можемо розглянути й деталі формальної угоди. — Він вийняв зчеплені великою скріпкою папери. — Будь ласка. Ось проект угоди, оце ось кошторис, штатний розпис…

Марта радісним поглядом дивилася на папери і була трохи здивована, що діловитість Лабана зовсім не зворушує Туо.

— Само собою зрозуміло, — провадив далі археолог, — що ми просимо вас керівництво експедицією взяти на себе.

— Ви досі не сказали, хто це “ми”, — зауважив Туо. — Яку організацію ви представляєте?

— Яку організацію? — скривив губи Лабан. Здалося навіть, що він трохи розгубився. — Хіба я ще не сказав? Та ось же на бланку написано: Фонд по дослідженню пам’яток античності. Нам відкриють рахунок в одному з швейцарських банків.