— Нічого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психології.

— Вийде, і раджу тобі звернутися до Центру здоров’я.

— Щоб засміяли?

— Навпаки, твоя поява буде для них святом!

На прощання Сократ навіть скривив губи, намагаючись усміхнутись.

— Все буде добре. До зустрічі.

Никон не дуже квапився до Центру здоров’я. Зійшов на повільну стрічку тротуару, і вона спроквола понесла його повз квартали, тісно заставлені будинками, через густодеревні парки, в яких розливалися пахощі земного лісу. Все це він бачив безліч разів, але зараз обмацував поглядом, як і вперше. Знав, що мармурові корпуси зовсім не мармурові, а з пластика, що дерева — синтетичні і “садили” їх тут художники та хіміки, — все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє місто синтетичне, і це тільки свідчить про могутність сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовірне, вона творить другу природу на Місяці! Але людина… почуття… Невже Сократ має рацію?

Центр здоров’я — то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численні павільйони. Це не лише лікувальний заклад, в якому, до речі, здебільшого займалися профілактикою, а й наукова, дослідницька інституція. Досі Никон не бував тут жодного разу, і тепер з цікавістю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета і відчував, як груди розпирає почуття протесту. “Ефемерида кохання”! Що це тобі — небесне тіло, яке рухається по заздалегідь обчисленій орбіті? Еге-ге… Небо моєї душі чи не складніше від отого, що темніє над нашими головами… І вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонію про Сонце…

В головному корпусі Никона зустріли гарні, веселі, може, аж занадто веселі дівчата-аспірантки. Він, бідолашний, і не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впізнали “замріяного” і ледве стримували натиск сміху.

В залі обліку до нього ходою балерини підійшла привітна аспірантка і так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився і одразу ж подумав про “об’єкт свого почуття”, як сказав би Сократ. Усіх дівчат він блискавично порівнював з нею, і це порівняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона — то сонце, зорі, пісня, музика, увесь світ! Он як вона ввійшла в Никонову душу.

— Ви мені пробачте, — почав Никон, не знаходячи потрібних слів і з надією поглядаючи на вродливу аспірантку, — але я прийшов… як би вам це сказати… За намовою свого товариша…

Чарівна усмішка заспокоїла його:

— Я знаю, він консультувався з нами.

— Сократ?

— Хай буде по-вашому, Сократ — це мудра людина.

— Ви маєте на увазі великого елліна чи мого товариша? — пожартував Никон.

— Оце вже секрет, здогадайтеся!

Аспірантка граціозно підійшла до одного з стелажів, зробленого під дуб, і взяла малесеньку котушечку.

— Прошу, погляньте, — вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки і торкнула кнопку. Кришка на ній засвітилася, і Никон побачив Сократа.

— Він пройшов у нас курс так званого емоційного лікування.

— Які там емоції? — здивувався Никон. — Він зовсім не розуміє… ну, не знає таких, наприклад, емоцій, як… не знаю, як вам точніше сказати…

Аспірантка знову не стрималась і усміхнулась.

— Я догадуюсь, про що ви… Але ж раніше він дуже страждав од безнадійного кохання.

— Хто? Оцей сухар? Оця логічна конструкція? — Никон страшенно здивувався, витріщив очі на вродливу аспірантку і… зареготав. — Ви жартівниця, ох і жартівниця!

— Вам не віриться? Що ж, це тільки свідчить про надійність нашого лікування. Ознайомтеся з щоденником, і ви переконаєтеся в цьому. Подумайте. Зважте.

Плавною ходою вона вийшла із залу.

Никон сів до апарата. На сивому екрані з’являлися то графіки емоцій, то цифри, що вказували на кількість одержаних Сократом біомагнітних імпульсів, то складні показники орієнтації пам’яті, яких без спеціальної підготовки і не зрозумієш, то його обличчя, спочатку змучене й сумне, а далі все лагідніше і спокійніше. Тепер Никон уже не сміявся. Виходить, це справді серйозно…

Відкинувся на спинку стільця, не звертаючи уваги на миготіння екрана. До щему в серці думав про неї, пригадував зустрічі, розмови — там, на далекій Землі, повитій голубим ореолом. Це було щось казкове, дивовижно прекрасне, прозоре й запаморочливе… Вони ходили з нею у високих травах, полохали диких птахів, милувалися красою згасаючого Сонця. А лижні прогулянки по співучому снігу Антарктиди? А польоти в супутнику? І в очах її сяяло передчуття щастя!.. То невже ж усе це — тільки електронний ланцюжок, відбитий у пам’яті? І що ж — зітерти той відбиток і всі ці образи зникнуть, наче їх і не було? — Никон аж здригнувся. — Убити образ найдорожчої людини! І задля чого — щоб бути унормованим? Ех, сократівське у тебе чоло, друже, але… Ну що ж — вона зрештою обрала інший шлях, то що ж… Коли вона війнула на мене холодком, я, хоч і вдавав спокійного, сам мало не кричав з розпуки. А з якою крижаною погордою відкинула вона моє запрошення прилетіти сюди, на Місяць… Ну, й Сократ хороший: не признався, що й у нього… А та зустріч із чорнявим юнаком: як вона усміхнулась йому! Це була крапля, що переповнила чашу. Погане це почуття — ревнощі, а от нуртує всередині, ятрить, пече…

Никон зітхнув, оглянувся і рішуче встав. Хай йому чорт, отак людина може й розкиснути!

Лункими кроками вийшов із залу.

— Коли розпочнемо? — рушила йому навстріч волоока аспірантка.

— А ніколи! — весело гукнув Никон.

— Чому? — ще більше округлились її очі.

— А ви закохувались? — ступнув до неї Никон, і дівчина почервоніла. — Ні? Так от як закохаєтесь, тоді зрозумієте! Коли б мені Сократ відверто розповів про себе, я б навіть не зайшов до вас… Тобто я хотів сказати: не наважився б відбирати у вас дорогоцінного часу. Так що це його провина…

— Ні, — оговталась дівчина, — він, може б, і розповів, але в його пам’яті не лишилось інформації не тільки про своє безнадійне кохання, а й про курс лікування. Він, немов у стародавній легенді, скуштував напою забуття. Так що й ви не бійтесь: шкодувати просто не зможете.

— Красненько дякую! Нехай уже я буду таким, як є — “замріяним”.

— А більше не залишите нас без обіду? — дівчина лукаво схилила голову.

— Задля розвитку нашого мистецтва можна буде й ще…

— Глядіть, а то за вас візьмуться сатирики! — посварилась пальцем. І така мила посмішка освітила її обличчя, що Никон і додому дістався під її враженням.

Хороший, безпричинно радісний настрій охоплював його єство. Навіть синтетична обстановка житла тепер здавалась йому привабливою. Ходив по кімнаті енергійними кроками, наче в передчутті чогось світлого, захоплюючого.

І коли раптом дзенькнув дзвоник, Никон аж здригнувся од несподіванки.

Прийшов Сократ. Никон спохмурнів лише на хвилинку і знову просяяв.

— Ну, що — склав ефемериду кохання?

— Склав. — Сократ був трохи здивований легковажною веселістю друга і надав своїй мові підкресленої серйозності. — Захисні сили твого організму ще не вступили в активну стадію, але це незабаром станеться. Зрештою психіка зводиться до хімізму, виділення певних речовин у кров. Ось графік…

Але він не встиг показати своїх психологічних схем: пролунав сигнал відеофона — звичайний, такий, як завжди, ніжний, трохи співучий сигнал. Та для Никона він чомусь видався незвичайним, наче юнакова душа набрала надприродної чутливості. Він поспіхом кинувся вмикати екрани. І ось затремтіли шовковою голубінню спочатку стіни, а потім і стеля. Наче з морської глибини поволі проступило, виринуло радісне обличчя дівчини. Вона дивилася звідусюди, і погляди її великих, виразних очей схрещувались на постаті Никона.

— Любий мій, — ворухнулися ЇЇ губи, — невже ти не здогадався, що я тільки вивіряла тебе?

— Я… я… — хотів щось сказати Никон і не міг.

— Розповім тобі все, коли зустрінемось. Я ж розмовляю з ракети. Зустрічай “Тайфун”!