“Боже мій, — подумала Аніта, — він таки божевільний. Не розуміє реального стану речей…”

— Доки йде слідство, — сказала якомога спокійніше, — вас нікуди не відпустять.

Він підвівся і почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливі горби підлоги. Вони вгиналися під його ногою, взутою в парусинові капці, і одразу випиналися, як тільки нога відривалася од них.

— Як же вийти з цього тупика? — голосно скаржився Туо. — Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Аніто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?

“А він дуже гарний”, — майнула думка.

— Будь ласка, яке прохання?

— Принесіть мені діамант.

“Оце так маленьке прохання! Ні, він таки божевільний”.

— Чому у вас такий подив на обличчі, а в очах… ляк?

— Бо це… дуже коштовна забавка. Де ж я вам візьму?

— У мене був… Певно, вони його знайшли там, де впав мій апарат. От я й прошу: нехай повернуть.

— Навіщо він вам?

— Та так, потрібен.

Аніта підвелася.

— Ну, що ж… я скажу докторові Фрагу.

— Я був би вам вельми вдячний, Аніто.

Вона взяла свої черевики і так стояла, тримаючи їх у руці.

— І ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звідси. Надішліть президентові телеграму від мого імені: “Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космічний мандрівник”. Я б йому все розповів…

— І ваша адреса…

— Адреса? Лікарня, звичайно. У вас… таке занепокоєння на обличчі, Аніто. Чого б це?

— Та нічого… стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.

— Так, так, це дуже важливо! До речі, а де ви живете?

— Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, — машинально відповіла Аніта. — А навіщо це вам?..

— Може, коли в гості прийду! — усміхнувся Туо. — Можна?

— Приходьте. А зараз до побачення.

— До побачення. І знаєте що… А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, білого…

— Постараюся.

Поклала палець на червону кнопку в дверях, і її одразу випустили. В коридорі мало не налетіла на осоружного сержанта.

Наступного дня, коли Аніта чергувала у своїй клініці, її покликали до кабінету номер тринадцять. Фраг сяяв — петляв біля свого столу, потираючи руки.

— Молодець, Аніто! Діло йде на лад!

Дівчина запитливо подивилася на нього, явно не розуміючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що…

— Ви звернули увагу — каже, що президентові все розповість?

— Здається, так. Але ж хіба президент…

— Сподіваюсь, ви послали телеграму?

— Ні… ще ні…

— Оце погано. Так хороші друзі не роблять. Пообіцяли — значить надішліть. І квитанцію йому віднесіть.

— Хіба президент читатиме телеграму… з психіатрички?

— Це вас не стосується. В канцелярії президента є кому читати. Негайно підіть на телеграф і надішліть. Сьогодні ж вручіть йому квитанцію.

Аніта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.

— Я хотіла вам сказати… боюся до нього заходити. Хворому, знаєте…

— Та ніякий він не хворий! Симулянт. Вигадав собі легенду про сузір’я… Хоче викрутитись, от.і симулює, невже вам не ясно?

— Ще почне діаманта вимагати…

— Він справді втратив діамант в оазі, коли його підбитий літак упав на вишку…

“Зараз нагадає про нареченого, — подумала Аніта. — Це вже занадто”.

— …де був на посту ваш наречений, — докінчив Фраг. — Ну, щодо цього діаманта, то ми ще розберемося… А що він симулянт — сумніву нема.

— Ні, я до тієї… палати не піду. Якщо навіть… Бо що йому завадить симулювати напад на мене?

Фраг зупинився біля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. “І кому ти така потрібна? — подумав. — Ніжки, правда, гарненькі, а пика — як сокира. Треба справді бути божевільним…” Уголос промовив:

— Ну, що ж, погуляєте в саду під наглядом сержанта. Але про зміст розмови вам доведеться доповісти. А зараз — на телеграф!

На телеграф Аніта заскочила тільки після роботи.

Жінка, що приймає телеграми, прочитавши підпис і зворотну адресу, підвела голову і ковзнула поглядом по Анітиному обличчю, але не сказала нічого. Аніта заплатила, одержала квитанцію і поспішила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зітхнула на тротуарі. Суцільний потік машин металевим полозом вилискував, звивався на перехресті, розділявся надвоє, натроє, — множився, заповнюючи кам’яні жолоби вулиць. Дивилася і думала: а може, не їхати до Туо? Дістатися додому, до мами, втекти від цього вирячкоокого полоза і… Фрага. Нехай тоді лютує…

Повернула за ріг і незабаром опинилася в рибному кварталі. Гострий запах риби ніби повернув її до дійсності. Куди це вона йде? Що з нею трапилось? Зупинилася біля маленької кав’ярні — просто на тротуарі, на високих металевих ніжках стояла жаровня з тліючим вугіллям, на столику лежав свіжий восьминіг, всіяний маленькими круглими присосками. Аніта кивнула, поклала на прилавок монетку, і господар за кілька хвилин засмажив їй спритно відтяте рожеве кружало м’яса. Воно соковите, схоже на телятину, але їла без апетиту. Нехотя відкусуючи маленькі шматочки, думала про своє. Ну, що ж, вона поїде, але поговорить із Туо відверто, зовсім відверто. Тим більше, що його випустять у сад.

В автобусі заспокоїлась остаточно. Де й ділися її страхи, аж дивно було, що боялася Туо. Він такий прихильний до неї, такий гарний і… добрий. Безперечно, він аж ніяк не божевільний, та він же й сам про це казав: і фізично, і психічно цілком здоровий — це ж його слова. То чому ж — симулянт? Глупство.

На зупинці вискочила бадьора, ступала пружно, помахувала сумочкою.

В тісному вестибюлі знайомого корпусу стовбичив сержант. Кивнула, замість привітання, і присіла на стілець біля тумби з телефоном. Нічого не казала, не просила — сам знає! Сержант подивився на неї скоса і пішов по коридору. Відчинивши двері, голосно гукнув, так, щоб і вона почула:

— До вас прийшла… симпатія!

“Нахаба, грубіян”, — подумала Аніта.

На порозі став Туо.

— Що це за звичка — ображати дівчат? — сказав, дивлячись у вічі сержантові. — Я раджу вам попросити вибачення.

— Вибачення? — пирхнув сержант. — Принцеса знайшлась! Проходьте вже, проходьте.

Туо підступив ближче, не відриваючи погляду від сержантових очей.

— Вибачтесь, вибачтесь, — повторював тихо, але чітко, з притиском. — Зараз, цієї ж миті вибачтесь!

Сержант позадкував, якось дурнувато хихикнув, потім випнув груди, поправив ремінь з кобурою і підійшов до Аніти. Дівчина подумала, що він почне комікувати, але ні, обличчя в нього було застигле, в очах — винуватість і благання.

— Пробач мені, Аніто…

Все ще не розуміючи — жартує він чи говорить серйозно, Аніта мовчала.

Раптом він став на коліна і тремтячим голосом почав благати:

— Пробач, дуже тебе прошу, Аніто, я ж не хотів, Аніто, не знав, що…

Він бурмотів, схиливши голову, і Аніта не стримала усмішки. Великодушно торкнулась його плеча:

— Встаньте, я на вас не серджусь!

Сержант підхопився, кивнув головою і мовчки відійшов набік.

Туо, що з зосередженим виглядом спостерігав цю сцену, втомлено підійшов до Аніти і привітався з нею за руку.

— Спасибі, що ви прийшли, Аніто. У вас дуже добре серце.

Вона вийняла з сумочки квитанцію:

— Телеграму президентові надіслала.

— Дякую. Тепер, я сподіваюся, діло піде на лад.

“І цей каже “на лад”, — подумала Аніта. — Кому ж краще вдасться: йому чи Фрагові? От якби йому…”

Туо подивився на неї так, наче вперше побачив.

— А птах? Про голуба ви забули?

Аніта знітилася.

— Розумієте… не змогла впіймати, не даються в руки.

Він тільки зітхнув.

У саду сержант їм не заважав розмовляти, плентався далеко позаду — аби не спускати з очей. Туо стежив за птахами. Випурхне горобчик — він проводжає його поглядом, сяде на гілку чорний великий шпак — Туо зупиняється і не зводить з нього очей. На доріжках зустрічалися хворі в халатах — декотрі стояли, інші ходили туди-сюди, як заведені. Аніта на них не зважала, наче навколо на сотню миль не було й душі.