У той час на східному рубежі Землі було поставлено сфінкса — символ розуму. Було збудовано сім чудес світу: лабіринт, колос у Середземному морі, стовпи на захід од Гібралтару, башту звіздарів на Посейдонесі, статую сидячого Тубала і місто Лемурів на острові Тихого океану.

До чорних племен, яких досі тіснили в тропічні болота, дійшло світло знань. Негри швидко засвоювали цивілізацію і почали споруджувати величезні міста в Центральній Африці.

Та ось наймудріші з тих, що були втаємничені в знання, зрозуміли, що в усьому зростанні цивілізації лежить первісна помилка. Подальший розвиток знання має привести до загибелі: людство поразить саме себе, як змія, що жалить себе в хвіст.

Помилка полягала в тому, що буття — життя Землі та істот — пізнавалося як таке, що випливає з розуму людини. Пізнаючи світ, людина вивчала тільки саму себе. Розум був єдиною реальністю, світ — його уявленням, його сном. Таке розуміння буття мало призвести до того, що кожна людина почала б запевняти, ніби існує тільки вона однісінька, все інше — цілий світ — тільки плід її уяви. Наступне було неминуче: боротьба за єдину особистість, боротьба всіх проти всіх, знищення людства, як повсталого проти людини власного ж сну, — зневага і огида до буг-тя, — як до лихого сновидіння.

У той же час було зроблено дивовижне відкриття — знайдено можливість миттєво вивільняти життєву силу, що дрімає в насінні рослин. Ця сила — гримуча, вогняно-холодна матерія, — вивільнюючись, линула в простір. Було збудовано величезні летючі кораблі, які рухала ця сила.

Золотий вік вироджувався, в містах Атлантиди наставало пересичення. Ніщо не стримувало більше розгнуздану фантазію, жагу розбещеності, безумство спустошеного розуму. Сила, яку опанувала людина, обернулася проти неї. Неминучість смерті робила людей похмурими, жорстокими, нещадними.

І ось настали останні дні. Почалися вони з великого лиха. Центральну область міста Ста Золотих Воріт струснув підземний поштовх, багато землі опустилося під води океану.

Найзаможніші громадяни, названі Магацитлами, що значить “нещадні”, казали: “Тим краще, поможемо стихії і назавжди знищимо поганий сон розуму — людство”.

Щоб цілком вдовольнитися видовищем смерті, вони оголосили по всій Землі свята й ігрища, повідчиняли для всіх державні скарбниці та магазини, наповнили фонтани вином і на площах смажили м’ясо. Це було в осінні дні збирання винограду.

Вночі на освітлених багаттям площах, серед людей, сп’янілих од вина, танців, їжі, появилися Магацитли. Вони були у високих шоломах з колючим гребенем, у панцирних поясах, без щитів. Правою рукою вони кидали бронзові кулі, які вибухали холодним руйнівним полум’ям, лівою рукою встромляли меч у п’яних і божевільних.

Криваву оргію перепинив страшний підземний поштовх. Упала статуя Тубала, тріснули стіни, повалилися колони акведука, з глибоких тріщин шугонуло полум’я, попелом затягло небо.

Вранці кривавий тьмяний диск сонця освітив руїни, палаючі сади, юрми божевільних людей, купи трупів. Магацитли кинулися до літальних апаратів, які мали форму яйця, і почали покидати Землю. Вони відлетіли у зоряний простір.

Відлетіло вже багато тисяч апаратів. Тоді вдарив четвертий, ще дужчий поштовх землі. З півночі піднялася з попільної імли океанська хвиля і ринула по землі, знищуючи все живе.

Почалася буря, блискавки падали на землю, в житла. Хлинула злива, летіли уламки вулканічного каміння.

Під захистом стін великого міста з вершинами уступчастої, обкладеної золотом піраміди крізь зливу, дим і попіл Магацитли все відлітали у зоряний простір. Три підряд поштовхи розкололи землю Атлантиди. Місто Ста Золотих Воріт занурилося в кипучі хвилі.

У Гусєва цвяхом засів план проникнути до міста. Тут було як у пастці: ні захиститися в разі чого, ні втекти. Небезпека їм загрожувала серйозна, — в цьому Гусєв не мав сумніву. Розмови з Лосем були марні. Лось тільки кривився, весь світ йому заступили гарні очі Тускубової доньки.

“Метушлива ви людина, Олексію Івановичу. Ну, вб’ють нас, — не нам з вами боятися смерті. А то сиділи б у Петрограді — що є безпечніше?”

Гусєв звелів Іхоньці вкрасти ключі від ангара, де стояли крилаті човни. Він заліз туди з ліхтарем і всю ніч про-морочився з невеликим, мабуть, швидкохідним двокрилим човном. Механізм його був простий. Крихітний моторчик живили крупинки білого металу, що розпадався з величезною силою під дією електричної іскри. Електричну енергію апарат діставав під час польоту з повітря, бо Марс був вкритий електрикою високої напруги, — її посилали станції на полюсах. (Про це розповідала Аеліта).

Гусєв підтягнув човен до самісіньких воріт ангара. Ключ віддав Іхоньці. При потребі замок легко було зірвати рукою.

Потім він надумав взяти під контроль місто Соацеру. Іха навчила його з’єднувати туманне дзеркало. Цей здатний говорити екран у домі Тускуба можна було з’єднувати однобічно — так, щоб тебе не бачили й не чули.

Гусєв оглянув усе місто: площі, торгові вулиці, фабрики, робітничі селища. Дивне життя поставало і проходило перед ним у туманному дзеркалі.

Цегляні низькі зали фабрик, тьмяне світло крізь запорошені вікна. Похмурі, з порожніми запалими очима, зморшкуваті обличчя робітників. Верстати, які вічно, вічно рухалися, машини, сутулі постаті, чіткі рухи роботи, — понуре, безпросвітне мурашине життя.

Появлялися прямі, одноманітні вулиці робітничих кварталів, такі ж понурі постаті брели по них, похнюпивши голови. Тисячолітньою нудьгою віяло від тих цегляних, усіх як один, коридорів. Тут уже ні на що не сподівалися.

Появлялися центральні площі: уступчасті будинки, повзуча строката зелень, шибки, пронизані сонцем, ошатні жінки; серед вулиці — столики, вузькі вази, повні квітів; вируючий, гарно вбраний натовп, чорні халати чоловіків, фасади будинків — усе це відбивалося в паркетному зеленкуватому брукові. Низько пролітали золоті човни, ковзали тіні від їхніх крил, сміялися задерті обличчя, майоріли барвисті легкі шарфи…

У місті було подвійне життя. Гусєв усе це взяв до уваги. Як людина з великим досвідом — відчув, що, крім цих двох сторін, тут є ще й третя — підпільна. Справді, по багатих вулицях міста, в парках — скрізь вешталося багато неохайно вдягнених, виснажених молодих марсіан. Вешталися без діла, тримаючи руки в кишенях, поглядали навколо. Гусєв думав: “Еге, ці штуки ми теж бачили”.

Іхонька все йому докладно пояснювала. На одне тільки не погоджувалася — з’єднати екран з Будинком Вищої ради інженерів.

Пойнята жахом, трясла рудим волоссям, згортала руки:

— Не просіть, мене, Сину Неба, краще вбийте мене, дорогий Сину Неба.

Якось, на чотирнадцятий день, уранці, Гусєв, як звичайно, сів у крісло, поклав на коліна цифрову дошку, смикнув за шнур.

У дзеркальній стіні виникла дивна картина, на центральній площі купками зібралися марсіани, заклопотано перешіптувалися. З бруку зникли столики, квіти, строкаті парасольки. З’явився загін солдатів, — ішли трикутником, як страшні ляльки з камінними обличчями. Далі — на торговій вулиці — натовп — усі кудись біжать, — бійка, якийсь марсіанин вилетів з бійки гвинтом на машинах-крилах. У парку — ті самі стривожені купки шептунів. На одній з фабрик — гомінкі юрми робітників, збуджені, похмурі, люті обличчя.

У місті, мабуть, сталася якась подія надзвичайної ваги. Гусєв тряс Іхоньку за плечі: “Що там?” Вона мовчала, дивилася матовими закоханими очима.

Місто охопила тривога. Бурмотіли, миготіли дзеркальні телефони. На вулицях, на площах, у парках перешіптувалися купки марсіан. Ждали подій, поглядали на небо. Казали, що десь горять склади сушеного кактуса. Опівдні в місті відкрили водопровідні крани і води в них не стало, проте ненадовго… Багато хто чув на південному заході далекий вибух. У будинках заклеювали шибки папірцями — хрест-навхрест.

Тривога ширилася з центру міста, з Будинку Вищої ради інженерів.