Опівдні Гусєв побачив унизу Соацеру. Центральні вулиці були порожні. Коло Будинку Ради інженерів, на величезній, схожій на зірку площі, стояли військові кораблі і військо — трьома концентричними півколами.

Гусєв почав знижуватись. І ось його, мабуть, побачили. З площі в повітря піднявся шестикрилий блискучий корабель, — тріпочучи в променях сонця, стрімко злетів. Уздовж його бортів стояли сріблисті постаті. Гусєв описав над кораблем коло. Обережно витяг з мішка гранату.

На кораблі закрутилися кольорові колеса, заворушилося дротяне волосся на щоглі.

Гусєв перехилився з човна і погрозив кулаком. На кораблі пролунав слабкий крик. Сріблисті постаті підняли коротенькі рушниці. Вилетіли жовті димки. Заспівали кулі. Від човна відлетів шмат борту.

Гусєв вилаявся. Підняв кермо. Кинувся униз на корабель. Пролітаючи вихором над ним, жбурнув гранату. Почув, як позаду торохнув оглушливий вибух. Виправив кермо і обернувся. Корабель безладно перекидався в повітрі, пускаючи дим та розвалюючись, і впав на дахи. З цього тоді все почалося.

Пролітаючи над містом, Гусєв пізнавав площі, які він бачив у дзеркалі, урядові приміщення, арсенал, робітничі квартали. Біля довгої фабричної стіни хвилювався, ніби потривожений мурашник, багатотисячний натовп марсіан. Гусєв знизився. Натовп кинувся вбік. Гусєв сів на звільнене місце, вишкірив зуби.

Його впізнали. Знялися тисячі рук, ревнули горлянки: “Магацитл! Магацитл!” Натовп несміливо почав присуватися. Гусєв бачив тремтячі обличчя, благаючі очі, червоні, як редиска, облізлі черепи. Це все були робітники, чернь, голота.

Гусєв виліз із човна, взяв на плече мішок, широко провів рукою в повітрі.

— Вітаю вас, товариші! — Стало тихо, як у сні. Гусєв видався велетнем серед цього миршавого народу. — Побалакати тут зібралися, товариші, чи воювати? Якщо балакати, — мені нема коли, прощавайте.

Натовпом пролетіло тяжке зітхання. Розпачливими голосами крикнуло кілька марсіан, і всі підхопили їхні вигуки:

— Врятуй, врятуй, врятуй нас, Сину Неба!

— Отже, ви хочете воювати? — сказав Гусєв і хрипло гаркнув: — Бій почався! Тільки-но на мене напав військовий корабель. Я збив його к бісу. До зброї, за мною! — Він вхопив повітря, ніби то була вуздечка.

Крізь натовп пробирався Гор (Гусєв одразу його впізнав). Гор був сірий од хвилювання, губи сіпалися. Він учепився пальцями в груди Гусєву:

— Що ви кажете? Куди ви нас кличете? Нас знищать. У нас нема зброї. Потрібні інші засоби боротьби…

Гусєв одірвав від себе його руки.

— Найголовніша зброя — насмілитися. Хто насмілився, у того і влада. Не для того я летів із Землі, щоб тут теревенити. Для того я летів із Землі, щоб навчити вас рішучості. Мохом поросли, товариші марсіани. Хто не боїться вмерти — за мною! Де у вас арсенал? По зброю! Всі за мною, в арсенал!..

— Ай-яй! — заверещали марсіани.

Зчинилася товчія. Гор розпачливо простягнув руки до натовпу.

Так почалося повстання. Вождь знайшовся. Голови запаморочилися. Неможливе здалося можливим. Гор, який повільно і науково готував повстання й навіть після вчорашнього не поспішав і не наважувався, раптом ніби прокинувся. Він виголосив дванадцять несамовитих промов — їх передали в робітничі квартали туманні дзеркала. Сорок тисяч марсіан рушили до арсеналу. Гусєв розділив повстанців на невеличкі групи, і вони перебігали під захистом будинків, пам’ятників, дерев. Він звелів поставити біля всіх контрольних екранів, по яких уряд стежив за рухом у місті, жінок та дітей і наказав їм мляво лаяти Тускуба. Ця азіатська хитрість приспала на деякий час пильність уряду.

Гусєв боявся повітряної атаки військових кораблів. Щоб хоч ненадовго відвернути увагу, він послав п’ять тисяч беззбройних марсіан у центр міста — кричати, просити теплого одягу, хліба, хаври. Він сказав їм:

— Ніхто з вас живим звідти не вернеться. Пам’ятайте це. Йдіть.

П’ять тисяч марсіан в одне горло закричали: “Ай-яй” — розкрили величезні парасолі з написами і пішли вмирати, співаючи журливим квилінням давню заборонену пісню:

Під скляними дахами,

Під залізними арками,

У кам’яному горщику

Куриться хавра.

Нам весело, весело,

Дайте нам у руки кам’яний горщик!

Ай-яй! Ми не вернемось

У шахти, в каменярні,

Ми не вернемось

У страшні мертві коридори,

До машин, до машин.

Ми хочемо жити. Ай-яй! Жити!

Дайте нам у руки кам’яний горщик!

Крутячи величезні парасолі, виючи, вони зникли у вузьких вулицях.

Арсенал, низьке квадратне приміщення в старій частині міста, охороняла невелика військова частина. Солдати стояли півколом на площі перед кутими бронзою воротами, прикриваючи дві дивні машини з дротяних спіралей, дисків і куль (таку штуку Гусєв бачив у покинутому будинку). По багатьох кривих провулках повстанці підійшли і обложили арсенал: стіни його були прямовисні і міцні.

Визираючи з-за будинків, перебігаючи за деревами, Гусєв оглянув позицію. Зрозуміло — арсенал треба було брати в лоб, з воріт. Гусєв звелів виламати в одному під’їзді бронзові двері і обмотати їх мотузками. Тим, що йшли в наступ, наказав кидатися лавиною, верещати: “Ай-яй” — якомога страшніше.

Солдати, котрі охороняли ворота, спокійно поглядали на метушню в провулочках, висунувши вперед тільки машини, на спіралях яких тріщало бузкове світло; показуючи на них, марсіани мружились і тихо свистіли: “Бійся їх, Сину Неба”.

Гаяти часу не можна було.

Гусєв розставив ноги, взяв за мотузки і підняв бронзові двері, — було важко, та дарма, нести можна. Так він пройшов, захищений стіною будинку, на край площі, звідти- недалеко до брами. Пошепки наказав своїм: “Готуйтесь”. Витер рукавом лоба, подумав: “Ех, розсердитися б оце”. Підняв двері, захистився ними.

— Вперед, на арсенал!.. — загорланив він не своїм голосом і важко побіг площею до солдатів.

Булькнуло кілька пострілів, різкими вибухами вдарило в двері. Гусєв захитався. Розсердився серйозно і побіг швидше, лаючись на всю горлянку. А навколо вже завили, заверещали марсіани, сипонули з усіх кутків, під’їздів, із-за дерев. У повітрі вибухнула громова куля. Але потоки повстанців ринули вперед, зім’яли солдатів і страшні машини.

Гусєв, лаючись, добіг до воріт і вдарив у замок кутом бронзових дверей. Ворота затріщали й розпалися, Гусєв убіг на квадратний двір, де рядами стояли крилаті кораблі.

Арсенал було взято. Сорок тисяч марсіан дістали зброю. Гусєв з’єднався дзеркальним телефоном з Будинком Ради інженерів і зажадав, щоб видали Тускуба.

У відповідь на це уряд вислав повітряну ескадрилью атакувати арсенал… Гусєв вилетів їй назустріч з усім флотом. Кораблі уряду втекли. Їх наздогнали, оточили і знищили над руїнами древньої Соацери. Кораблі падали з неба до ніг величезної статуї Магацитла, який, заплющивши очі, усміхався. Відблиски заходу мерехтіли на його лускатому шоломі.

В небі панували повстанці. Уряд стягував поліцейські війська до Будинку Ради. На даху будинку було поставлено машини, які вивергали вогняні ядра — круглі блискавки. Частину повстанського флоту вони збили з неба. До ночі Гусєв оточив площу Будинку Вищої ради і почав зводити барикади на вулицях, які розбігалися зіркою від площі. “Навчу я вас революцію влаштовувати, чорти цеглисті!” — бурчав він, показуючи, як треба вивертати плити з бруку, валити дерева, зривати двері, набивати сорочки піском.

Навпроти Будинку Вищої ради поставили дві захоплені в арсеналі машини і почали палити з них вогняними ядрами по військах. Та уряд обгорнув площу електромагнітним полем.

Тоді Гусєв виголосив останню цього дня промову, дуже коротку, але виразну, виліз на барикаду і жбурнув одну за одною три ручні гранати. Сила їхнього вибуху була жахлива: шугонули три снопи полум’я, в повітря полетіли камені, солдати, уламки машин, площа вкрилася пилом і ядучим димом. Марсіани завили й пішли на приступ. (Це була саме та хвилина, коли Лось глянув у туманне дзеркало в Тускубовій садибі).