Генерал Субботін, почервонівши од страшенного припливу крові, перехопив:
— У чому ж справа, містере, як вас! Мій план не гірший, але й цей — чудовий план. Треба діяти! Од слів до діла… За чим же справа стала?
— Дорогий генерале, справа тільки в тому, що містер Роллінг поки що не бачить еквівалента своїм витратам.
— Якого ще еквівалента?
— Скинути шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу з аеропланів не становитиме труднощів для містера Роллінга, але на це потрібні деякі витрати. Війна вимагає грошей, хіба не так? У пропонованих планах містер Роллінг поки що бачить самі витрати. Однак еквівалента, тобто прибутку від диверсій проти більшовиків, на жаль, не зазначено.
— Ясно, як божий день… прибутки… колосальні прибутки кожному, хто поверне Росії законних правителів, законний, нормальний лад, — золоті гори такій людині! — Генерал, як орел, з-під брів уп’ялився очима в секретаря. — Ага! Значить, вказати й еквівалент?
— Точно, озброївшись цифрами: ліворуч — пасив, праворуч- актив, далі — риску і різницю зі знаком плюс, яка може зацікавити містера Роллінга.
— Ага! — генерал засопів, насунув запиленого капелюха і рішуче попрямував до дверей.
Не встиг генерал вийти — у під’їзді почувся протестуючий голос хлопчика для доручень, потім інший голос висловив бажання, аби хлопчиська вхопили чорти, і перед секретарем з’явився Семенов у розстебнутому пальті, в руці капелюх і палиця, в куточку рота зжована сигара.
— Доброго ранку, друже, — хапливо мовив він секретареві і кинув на стіл капелюха та палицю, — пропустіть-но мене до короля поза чергою.
Золотий олівчик секретаря завис у повітрі.
— Але містер Роллінг сьогодні надзвичайно зайнятий.
— Е, дурниці, друже… У мене в автомобілі чекає людина, щойно з Варшави… Скажіть, Роллінгу, що ми у спра Гаріна.
У секретаря злетіли брови, і він зник за горіховими дверима. Через хвилину висунувся. “Мосьє Семенов, вас просять”, — просвистів він ніжним пошептом і сам натиснув дверну ручку у вигляді лапи, що тримає кулю.
Семенов став перед очі хімічного короля. Семенов не виявив при цьому особливого хвилювання, по-перше, тому, що за вдачею був хам, по-друге, тому, що цієї хвилини він був потрібен королеві більше, ніж йому король. Роллінг пропік його зеленими очима. Семенов, і цим не збентежившись, сів навпроти, з другого боку столу.
— Ну? — сказав Роллінг.
— Діло зроблено.
— Креслення?
— Та бачите, містере Роллінг, тут сталося деяке непорозуміння…
— Я питаю, де креслення? Я їх не бачу, — люто сказав Роллінг і легенько вдарив долонею по столу.
— Слухайте, Роллінг, ми домовилися, що я вам добуду не тільки креслення, але й сам прилад… Я зробив колосально багато… Знайшов людей… Надіслав їх до Петрограда. Вони проникли в лабораторію Гаріна. Вони бачили дію прилада… Але тут, дідько його знає, щось трапилося… По-перше, Гаріних виявилося двоє.
— Я це передбачав з самого початку, — гидливо сказав Роллінг.
— Одного нам пощастило усунути.
— Ви його вбили?
— Коли хочете — щось подібне. Принаймні — він помер. Вас це не повинно непокоїти: ліквідація сталася в Петрограді, сам він радянський підданий, — дрібниці… Але потім з’явився його двійник… Тоді ми зробили дивовижне зусилля…
— Одно слово, — перехопив Роллінг, — двійник чи сам Гарін живий, і ані креслень, ані приладів ви мені не привезли, хоч я витратив на це гроші.
— Хочете, я покличу, — в автомобілі сидить Стась Тиклінський, учасник всього цього діла, — він вам розкаже докладно.
— Не хочу бачити ніякого Тиклінського, мені потрібні креслення і прилад… Дивуюся з вашої сміливості — приходити з порожніми руками…
Незважаючи на холод цих слів, незважаючи на те, що, скінчивши говорити, Роллінг люто глянув на Семенова, впевнений, що миршавий російський емігрант спопелиться і зникне безслідно, — Семенов, не бентежачись, сунув до рота зжовану сигару і жваво проказав:
— Не хочете бачити Тиклінського, і не треба — задоволення небагато. Але ось яка штука: мені потрібні гроші, Роллінг, — тисяч двадцять франків. Чек дасте чи готівкою?
При всій величезній досвідченості і знанні людей Роллінг вперше в житті бачив такого нахабу. У Роллінга на м’ясистому носі виступило щось схоже на піт — таке він учинив над собою зусилля, щоб не жбурнути чорнильницю у веснянкувату пику Семенова. (А скільки було втрачено дорогоцінних секунд під час цієї паскудної розмови!) Опанувавши себе, він потягнувся до дзвінка.
Семенов, стежачи за його рукою, мовив:
— Справа в тому, дорогий містере Роллінг, що інженер Гарін зараз у Парижі.
Роллінг підхопився, — ніздрі роздулися, між брів набубнявіла жила. Він підбіг до дверей і замкнув їх на ключ, потім упритул підійшов до Семенова, схопив однією рукою бильце крісла, а другою вп’явся в край столу. Нахилився до його обличчя:
— Ви брешете!
— Ну от ще, буду я брехати… Діло було так: Стась Тиклінський зустрів двійника у Петрограді на пошті, коли той здавав телеграму, і завважив адресу: Париж, бульвар Батіньйоль… Учора Тиклінський приїхав із Варшави, і ми негайно побігли на бульвар Батіньйоль, в кафе віч-на-віч зіткнулися з Гаріним чи з його двійником, дідько їх розбере.
Роллінг снував очима по веснянкуватому обличчю Семенова. Тоді випростався, з легенів його вихопилося перепалене дихання.
— Ви чудово розумієте, що ми не в Радянській Росії, а в Парижі, — коли ви вчините злочин, я вас не рятуватиму од гільйотини. Та коли ви спробуєте мене обдурити, я вас розтопчу.
Він вернувся на своє місце, з огидою розкрив чекову книжку: “Двадцять тисяч не дам, з вас вистачить і п’яти…” Виписав чек, нігтем штовхнув його по столу до Семенова і потім — не більше ніж на секунду — поклав лікті на стіл і долонями стиснув обличчя.
Не з волі випадку красуня Зоя Монроз стала подругою хімічного короля. П’ять літ тому (в дев’ятнадцятому році) Зоя втекла з Петрограда до Парижа, де зажила широкої слави найгарнішої і найрозумнішої жінки серед артистичної богеми.[20] Її знімали в кіно, вона танцювала й співала в бульварних театриках і спокійно розоряла вщент іноземців, які сунули в ті роки до Парижа з гаманцями, розбухлими од воєнної і повоєнної наживи.
Зоя була жінкою сучасною. Між розвагами вона вибирала час пильно стежити за політикою.
Дізнавшись про можливу поїздку в Європу знаменитого Роллінга, Зоя одразу виїхала до Нью-Йорка. Там на місці купила репортера великої газети, і в пресі з’явилися замітки про приїзд до Нью-Йорка найрозумнішої, найгарнішої в Європі жінки, котра поєднує професію балерини із захопленням наймоднішою наукою — хімією і навіть замість банальних діамантів носить намисто із кришталевих кульок, наповнених світним газом. Ці кульки вплинули на уяву американців.
Коли Роллінг відплив до Європи, чудового сонячного ранку на верхній палубі, на майданчику для теніса, він побачив Зою Монроз, яка грала з тренером. Роллінг, похнюпившись, довго розглядав жінку, про яку щойно кричали всі газети, і вона йому сподобалася. Того ж дня, після вечері, сидячи в барі, він запропонував Зої бути його подругою. Посмоктуючи через соломинку крижаний напій, Зоя відказала:
— Дякую. Згодна. Ви не розчаруєтеся. Ви зробили вдалий вибір. Жіночі дрібнички мене мало обходять… Не забудьте- я пережила революцію, у мене був сипняк, я билася проти червоних… Я честолюбна. Ви велика людина. Я вірю у вас. Ви повинні перемогти… Я хочу бути вашим особистим секретарем.
Роллінг засовався на високому стільці, рот йому легенько перекосила усмішка — ознака його найбільшої веселості.
— Ви божевільна, — сказав він. — В особисті секретарі до мене домагаються чотири колишніх королі та декілька великих князів з російської династії… Але, чорт забирай, ви мені подобаєтесь…
Так іючалась їхня спілка, і Роллінг не помилився у виборі подруги.
20
Богема — у капіталістичному суспільстві дрібнобуржуазне середовище творчої інтелігенції, якій притаманні розбещеність, недбалість і безладне життя.