— Жоден із них не повернувся назад, у церкву, — сказав урочисто старець, — всі вони спати пішли…
…Ходив купець у білому плащі, виймав квіти і кидав на спини, співців, і прилипали ті квіти й п'янили, а купець тихенько сміявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремія, такий старий, що йому ніхто й літ не міг перелічити, а ті, котрі зараз спали в келії, снили гріховні сни, бо росли їм із заплющених очей і з рота ті ж таки ліпки, можливо, вони дарували ті квіти пишнокосим красуням, хоч були самі ченцями…
Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очі вряди-годи туманіли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полікарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмішку: він, як Єремія, спати не хотів. — Те, що розповідає отець Єремія, достойне великої уваги, — сказав Полікарпу ігумен. — Треба буде нам зібрати братію, і хай повість він їй про своє видіння. На тих, хто піддався диявольській силі, ми покладемо покару, а ти впишеш цю історію до Патерика.
Полікарп схиливсь у поклоні, а ігумен рушив із церкви. Він ледве пересував хворі ноги, і Полікарпові була немала праця його підтримувати.
Єремія простояв якийсь час, вдивляючись перед себе, наче знову бачив ті білі й зелені метелики, що вилітали з його очей, чи купця в білому плащі і з квітами під полою, а я подумав, що він усе-таки знає, які можуть снитися гріховні сни і що в тих снах можуть привиджуватися пишнокосі красуні. Я подумав, що кожна людина, хоч і відкривається перед світом, має в собі немало сокровенного. А ще я подумав, що Єремії залишалася в житті єдина втіха — втіха стеження. Я сам часом зазнаю такої втіхи, та й тоді її зазнав, коли підслуховує ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрій. Зараз я можу зрозуміти Єремію, як і його стеження, чужа мені тільки радість, яку виказував він, коли братію за його виказом карали.
З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.
— Чом стоїш тут, сину? — почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.
Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.
— Та от подумалося мені, — не моргнувши, збрехав я, — чи не допомогти вам до келії дістатися.
— А поможи! — сказав старець. — Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.
— Скільки вам літ, отче? — спитав я смиренно, ведучи його під руку.
— Не лічу я своїх літ, — сказав трохи невдоволено Єремія. — Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?
— Дивовижна то річ, — сказав я.
— Розкажи це братії, — мовив старець. — І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло — ділити з кимось покуту.
— Ви, отче, справді все знаєте? — спитав я. — Хотілося б мені запитати у вас дещо.
— Запитуй, — сказав байдуже старець.
— Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?
— Бісівське знання утяжує, а богодане ні, — відповів він. — Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.
— А як розрізнити його: бісівське й богодане? — спитав я.
— Сумніву не треба мати, — озвався, віддихавшись, старець.
Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.
— А чому про таке запитуєш? — спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.
— До мене колись теж прийде старість, — сказав я. — Хочу зустріти її з богоданим знанням.
— Молитися тобі треба більше, — сказав Прозорливий. — Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.
— Чому ж саме мені, отче?
— Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.
— Що ж це за гріх?
Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.
— На інших ти не подібний, — сказав нарешті Єремія. — Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.
— Але ж, отче, — сказав я зовсім тихо, — ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!…
— Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
— Дозволите мені, отче, йти? — спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:
— Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
— Там до тебе ззаду квітка причепилася, — сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. — Це вона, та ж таки — ліпка!