Таріел сказав: «Я в тебе дружнє й вірне серце бачу,

Але як тебе відзначу за любов твою гарячу?

Є закон: хто став міджнуром, цінить той міджнура вдачу.

Якщо ти кохану кинеш, чим тобі за це віддячу?

Вірний службі господині, ти пішов мене шукать,-

От знайшов - бог милосердий до появлених завзять.

Як я зможу розказати, чом по світу став блукать?

Адже серце лиш від згадки спалахне, мов жар багать».

Таріел в розпуці змовкнув, блиск його лиця загас,

До Асмат тоді промовив: «Коло мене ти весь час

І хіба моїх не знаєш невигойних ран та враз?

Знову цей плачущий витязь повергає серце в сказ.

Те шукать, чого Всевишній не створив ще,- марний труд!

У вогні рождене серце через це палає тут. Путь скінчилась.

Я - в тенетах і не видеруся з пут. Що я маю замість втіхи?

Ветху бурку й сіна жмут!

Бог, в єдинім сонці явлен, гнівний в карі, щедрий в дарі,

Дав дві милості сьогодні, на благання зглянувсь ярі:

Через мене щастя створить він закоханій цій парі,

А мені дасть спопеліти у роздмуханім пожарі!

Як свої чуття комусь ти віддаєш, мов брату й другу,

То повинен ради нього йти на смерть і на наругу.

Бог одну людину губить, та зате рятує другу.

Хай хоч що зі мною буде - про свою повім я тугу.

Ти, Асмат, іди до мене, принеси води з собою:

Може, вмлію, то на груди бризни чистою водою;

Може, трупом упаду я,- плач невтішно наді мною,

Відпочину, як в колисці, під землею сировою!»

Сів на землю, розстебнувшись, оголивши груди й плечі.

Був, як сонце в темних хмарах; очі згасли молодечі,

Зуби зціпив, рота стиснув і не міг почати речі;

Раптом скрикнув він, і сльози полились в нестримній течі.

Голосив: «Моя кохана! Через тебе загибаю!

О моє життя, надіє, ясна втіхо, мій розмаю!

Хто зрубав тебе, не знаю, деревино пишна раю!

Чом в огні не спопеліло серце, спалене до краю?!»