Пише та, що осяває зором обрії земні:

«Зріла я твоєї вроди самоцвіти осяйні,-

Ти прегарний був, примчавши після бою на коні.

О, судилось проливати ріки сліз рясних мені!

Бог дав мову, щоб хвалила я тебе безперестання.

Та без сил німію й гину, бо вбива мене розстання.

Віддаю тобі я, леве, сад з троянд, його зростання.

І клянуся: лиш до тебе лине мисль моя остання.

Я не буду сліз точити, щоб не стурбувалась мати,

Та й тобі кажу я: годі на душі журбу тримати,-

Всіх людей чаруєш владно красотою недарма ти!

Ти вуаль вдягав недавно - цю вуаль я хочу мати.

Надішли мені дарунком дивовижні тканки ті,

З радістю на мене глянеш у чудовім сповитті;

Я ж тобі даю обручку,- поважай чуття святі,

Хай ця ніч для тебе буде найзнаменніша в житті!…»