Раз вночі я мчав над морем. Мрів садами кругозір,-

В тих садах видніло місто на відногах дальніх гір.

Не хотів людей я бачить, одвертав од людства зір,-

В лісі, між дерев високих, ліг спочить під сяйвом зір.

Я заснув у тому лісі; розломили хліб свій слуги,

Я ж прокинувся. На серці, наче сажа,- темінь туги,

Бо не знав ні лжі, ні правди, ні новин, ні осоруги,

І з очей лилися сльози на галявини й яруги.

Раптом крик зачув я, глянув: прудко скаче верхівець,

Він, залитий струмом крові, мчить над морем навпростець,-

Руку зранено стрілою, зламано в меча кінець.

Ворогів клене він гучно, кличе лютих на правець.

Кінь під ним був - кінь той чорний, що тепер він став моїм.

Витязь вихором промчався, вітром лютим і лихим.

Я послав слугу до нього, щоб зустрітися із ним І спитать:

«На кого, леве, ти у гніванні страшнім?»

Він мовчав, немов до нього слово те й не долетіло.

Я тоді конем помчався, перед ним спинився сміло

І сказав: «Стривай! Я хочу про твоє дізнатись діло».

Я сподобався - на мене він поглянув заясніло.

Мовив: «Бог тобі зростати дав тополею стрункою!»

А тоді сказав: «Повім я все, що сталося зі мною,-

Ворог мій зробився левом, хоч здававсь мені козою.

Він опав мене підступно, я не встиг вхопити зброю…»

Відповів я: «Заспокойся! Дай, спочинку заживем!

Витязі не відступають перед зведеним мечем».

Я веду його. Мов батько вкупі з сином, ми ідем.

Я дивлюсь: такого левня, певне, викохав Едем.

Раб мій - лікар був. Щоб рани заживати почали,

Зав'язав він їх, із рани витягши клюгу стріли.

Я тоді промовив: «Хто ти? Зранив руку хто й коли?»

Він почав розповідати всі діла, що з ним були.

Він казав: «Тебе не знаю, марні здогади мої,-

Звідки, виснаживши тіло, ти ідеш, в які краї?

Нащо бліднуть ці агати і троянди ці твої?

Нащо бог цю свічку гасить, засвітивши сам її?

Город мій - Мулгазанзарі. Там я царський маю трон,

Цар над людом нечисленним, Нурадін я звусь Фрідон.

Ви тепер - в моїх владарствах, тут проходить їх кордон;

Хоч малі, та гарні землі, де правує мій закон.

Дід мій батьку дав півцарства, решту дав мойому дяді.

Серед моря був там острів, що корився нашій владі,-

Дядьо з власними синами захопив його у зваді,

Хтів забрать місця мисливські, але став я на заваді.

Полював я тут сьогодні, як належить звіробою,

І схотів пройти на острів, не обтяжений юрбою,

А тому, забравши тільки п'ять сокольничих з собою,

Війську мовив: «Повернуся я цією ще добою».

Тихим морем на свій острів я подався на човні,

Вояків не взявши: нащо мав боятися рідні?

Та й вони злякались - місцем поступилися мені,

І почав я лови, й крикнув, аж лунало вдалині.

Краще б я повівся нишком, щоб не чули супостати!

Наказав мій дядьо війську з лісу напад розпочати,

Сам з синами сів у човен, щоб на морі перейняти.

Військо рушило. Ми чули, що бринять щити і лати.

Бачив я мечі блискучі, чув їх кличі ошалілі

І побіг до моря з криком: «Леле, бути їм в могилі!»,

Там, на березі, зустріли вояки нас, наче хвилі,-

Нас би зразу повбивали, та не спромоглись на силі.

Ще численніше вояцтво, до звитяжних звичне діл,

Звідси й звідти наступало, та нема і в нього сил,

Хоч для нападу іззаду поділилося навпіл.

А проте мій меч зламався, бракувало й добрих стріл.

От, коли неподоланно облягли з усіх сторін,

На коні я в море плигнув, пересікши хвилі вплин.

Всіх, хто був зі мною, вбили, я з шістьох лишивсь один,

Та мене спинить боялись, хоч і гнались навздогін.

Хай вершиться божа воля! - не забуду я науки,

Не прощу своєї крові, бо помститись прагнуть руки;

Так зроблю, щоб денно й нічно не забути їм про муки,

Приготую крукам учту,- веселитимуться круки!»

Став мені той витязь любий - ним думки мої зогріті;

Я сказав: «Без спіху треба ждати слушної нам миті!

Я піду разом з тобою,- будуть вороги забиті,

Ми ж бо - воїни обидва. Що злякає нас на світі?»

Ще сказав я: «Ти не знаєш про усі мої пригоди,

Тож на повість докладнішу почекаємо нагоди».

Він промовив: «Що зрівняти до такої насолоди?

Все життя тобі віддам я, все, що маю від природи».

У мале, та гарне місто нас примчав прудкий румак.

Там його зустріло військо. На журби своєї знак

Дряпав щоки, пилом сипав на лице собі вояк,

Цілував і меч побитий, і кільце меча, й держак.

Всім припав я до вподоби, і казали у привіт:

«Нам, о сонце, шле погоду сяєво твоїх ланит!»

Ми ввійшли в його столицю - кращих міст не знає світ!

Там були всі люди вбрані в злототканий оксамит.