Тільки вбивши, заподіє більше лиха чоловік!
Як мені таке докласти твій наважився язик?
За вазіра в мене бути не достоїн ти повік!
Мудрий муж все прикре пану мусить в слові обминути,
Бо ведуть дурні промови тільки дурні-баламути.
Хай оглухли б в мене вуха, ніж таке я маю чути.
Я заб'ю тебе,- за тебе я не побоюсь покути!»
Знову цар гукнув: «Коли б ти не з його прибув ухвали,-
Присягаюся,- відразу б голову твою зрубали!
Геть тікай ти, божевільний, лютий, зганьблений, зухвалий!
О, як гарно промовляв ти! О, яких ми втіх зазнали!»
Він схопив стільця, об стінку розтрощив, понятий сказом;
Не попав, але вазіру краяв мозок, мов алмазом;
«Як наважився піддати ти царя таким образам?»
По блідій щоці вазіра сльози бігли раз за разом.
Втік тоді вазір нещасний, не питав, у чім провина;
Заховався, мов лисиця, і трусився, мов билина.
Входив гордий, вийшов хмурий,- від ганьби ця переміна.
Вороги отак не шкодять, як сама собі людина.
Він казав: «Мені страждати богом звелено коханим!
Я ошуканий, я хмурий, світ мені здається тьмяним.
Хто наважиться зухвало говорити з власним паном,
Так з ним буде, як зі мною, хоч яким пишався б саном!»
Йшов вазір у темній тузі, посмутнів з наруг-неслав
І з нахмуреним обличчям Автанділові сказав:
«Вам я дякувати мушу - добивався ж ваших прав,
От ходжу в ганьбі, ще й мало головою не наклав».
Про хабар він став казати, не почав ні звад, ні чвар.
Дивно! Міг він глузувати, жартувати, мов штукар:
«Хто не здержав обіцянки - злий на того і владар.
Влучно сказано, що й в пеклі справи звершує хабар.
Як мене владар паплюжив - навіть згадувати годі!
Став для нього я огидний, найгидкіший у природі,
Не достойний бути мужем, розум втративши відтоді.
Я загинув би, та, видно, став господь на перешкоді.
Все, що сталось,- те обдумав, те робив з своєї волі;
Хоч і знав, що гнів накличу, все ж горюю мимоволі.
Ні, людина не уникне передвизначення долі!
Я за тебе вмер би радо і терплю не марно болі».
Відповів юнак: «Вагання, чи втекти звідсіль, немає,
Бо, коли троянда в'яне, соловей тоді вмирає;
Щоб знайти росу цілющу, помандрує він в безкрає,-
Чим потішиться, що зробить, як роси не відшукає?
Я без витязя не в силі ні сидіти, ні лежати.
Ні! Мов звір той, подолаю перешкоди і загати!
Нащо цар мене благає проти ворога рушати?
Як з неволі мати дру-зів, краще зовсім їх не мати.
Знов благатиму владику - може, гнів його розвію,
Може, він збагне нарешті, як я серцем пломенію.
Не відпустить - сам подамся, всяку втративши надію,
І, коли помру,- покину життьову я веремію».
Вдвох пішли вони на учту, розмовляючи, як друзі:
Дав вазір дарунки левню, щоб розважився у тузі,
Збагатив старих і юних, частував усіх в окрузі.
Як назад вертався витязь, сонце вже було на прузі.
Він червінців сотню тисяч зав'язав одним пакунком,
риста звоїв оксамиту з злототканим візерунком,
Шістдесят рубінів-лалів, гарних барвою й гатунком,
І людину до вазіра надіслав з оцим дарунком.
Він звелів сказать: «Чи можу повернути те, що винний?
Не дарю - тобі належить скарб ще більше неоцінний.
Якщо жити залишуся, стану я - твій раб уклінний,
За любов віддам любов'ю, зважу все, в чуттях незмінний».
Для чеснот його високих де шукати слово схоже?
Славний муж, він вчинить подвиг, довершить він діло гоже.
Так і треба помагати, хто кому наскільки може.
Братня поміч нам потрібна, як в біді наш дух знеможе.