Посміхнувшись, цар прослухав слово радника завзяте,

Дивувався, як наваживсь він царю таке сказати.

І озвався тихим словом: «Ти гаразд зробив, Сограте,

Та збрехав би той, хто скаже, що скупий я на витрати.

Ні, смутить не те, вазіре. Я журюся з мислі тої,

Що минула юність, чую кроки старості лихої,

Та в усій моїй країні не зродились ще герої,

Котрі вивчились би в мене діла - справи бойової.

Доручив клейноди царські я дочці своїй в наділ,

Бо господь не дав нам сина, що навчився б ратних діл,-

Так, як я, м'яча жбурляти, бити з лука градом стріл.

Перейняв у мене дещо, може, тільки Автанділ».

Витязь вислухав, що мовив цар вазіреві тому,

Похилившись, посміхнувся - личить посмішка йому;

Блиск його зубів сліпучих всюди розвіває тьму.

Цар питає: «Чом смієшся? Засоромився чому?»

Знов питає: «Чи кумедним ти вважаєш мій одчай?»

Витязь мовив шанобливо: «Я скажу, та слово дай,

Що з мого завзяття, царю, не розсердишся украй,-

Не вважай це за зухвальство і мене не погубляй».

Цар сказав: «З образи навіть не ображусь, втишу гнів!»

Тінатін іменням клявся, найпрекраснішої з дів.

Автанділ тоді озвався: «Сміло я заговорив:

Скромний будь, не вихваляйся, добрим луком - поготів!

Автанділ - твій раб, та з лука він не гірш за тебе б'є,

Тож давай змагатись, царю,- військо виборне твоє

Буде свідком поєдинку. Чи на це догода є?

Хай суддею у змаганні нам мисливський лук стає».

«Що ж, приймаєм виклик. Герці ми не раз уже вели.

Не зрікайся ж слів - провірим влучність нашої стріли.

Треба, щоб за свідків герцю кращі витязі були.

Хай покаже поле ловів, хто з нас заживе хвали!»

Автанділ свою дав згоду. Склали договір двобою,

Залунав і сміх, і співи, жартували між собою

І погодились, заклавшись, з постановою такою,

Що ходитиме без шапки переможений днів троє.

Цар сказав: «Дванадцять ловчих будуть їздити за нами,

Полюватиму на звіра я з дванадцятьма рабами,

Шермадін же твій - з тобою, не бракує в нього тями.

Хай обчислять нашу здобич, бродять хащами й полями».

Ловчим мовив: «їдьте в поле на світанку ще, як темно,

Виганяйте всяких звірів, походжайте недаремно.

Ви ж на герць ідіть дивитись,- війську цар промовив чемно,-

Учті - край. Бенкетували з вами весело й приємно».

Рано-вранці їде витязь, осяйніший за лілеї.

Вуст палкі рубіни грають, пломенить багрець киреї,

Золотий серпанок в'ється, кінь басує на алеї,

І царя він просить вийти із хоромини своєї.

Цар, узброєння вдягнувши, радо виїздить на лови.

Облягли мисливці поле, мов його взяли в закови.

Сурми грають урочисто. їдуть вершники в діброви,

Вкупі б'ють, стріляють з луків - це закладу їх умови.

Цар звелів: «Дванадцять ловчих,- всі слідом за мною сміло,

Пружні луки приношайте, подавайте добрі стріли,

Стежте пильно і зважайте, скільки звіра ми забили».

От з усіх просторів звірі табунами повалили.

Позбігалися, в тлумище позбиравшись незугарне,

Кози, олені, і тури, й високострибучі сарни.

їх ганяв слуга й владика - о видовище прегарне! -

Ось невтомні руки й луки, і стріла не йде намарне.

Сонця промені затьмарив копитами збитий порох,

Звіра били, кров точили по долинах неозорих…

І приносили їм слуги купи стріл метких та скорих.

Здобич зранена валялась по лісах, по темних зворах.

Гнавши звіра перед себе, перемчали поля схили,

Забивали, плюндрували, бога правого гнівили,

Аж поля темніли багро, кров'ю звірів червоніли.

«Він - як дерево Едему» - люди звали Автанділа.

Проскакали довге поле, проминули кручі й строми -

Струменить за полем річка, протікає в скель проломи.

Звір сховався в нетрі темні, в непролазні буреломи.

Два суперники спинились, щоб спочинути з утоми.

Сміючись, пишався кожен: «Тільки я стріляв путяще!»

Дружньо, мило жартували, коні йшли напризволяще,

Тут раби їх наздогнали, перебравшись через хащі.

Цар велів їм: «Мовте правду, хто із нас мисливець кращий?»

І раби озвались: «Кажем правду з вашого наказу:

Він вас, царю, переважив. Не вважайте за образу,

Пощадіть,- та вам до нього не рівнятись цього разу.

Автанділ, як влучив звіра, так і клав його відразу.

Сто раз двадцять вбито звірів - скажем це ми і не змилим,

Та за вас на двадцять більше впало перед Автанділом,

Бо ні разу він не схибив, бив тварину кожним стрілом,

Ваших стріл знайшли ж багато на землі, укритих пилом».

Цар сприйняв цю вість, неначе хтось здолав його у шахи,

Щиросердо він втішався з Автанділа переваги,-

Так троянду соловейко любить в час палкої спраги,

Як любив владар ласкавий учня, повного відваги.

З басунів зійшли мисливці, в холодку лягли на трави.

Мов колосся, тьмочисленні позбирались війська лави,

І прийшло дванадцять ловчих - з найбравіших кожен бравий,

Поглядають на бескеди, на ріку, на тихі плави.