Ніхто нічого не каже. Вантаж з мертвого осла перекладають на інших, і ми рушаємо далі.

Після полудня — другий випадок. Виявляється, що зник один носій. Що з ним? Таємниця. Капітан Марсеней кусає вуса, я бачу, що він заклопотаний. Якщо негри нас покинуть, — кепська буде справа! А відомо, що жодна пошесть не поширюється так легко, як дезертирство. І я помічаю, що з того моменту нас охороняють більш пильно. Ми змушені дефілювати, як на параді, кавалерія не дозволяє нікому віддалятися від загону за власним бажанням. Ця міцна дисципліна мене особиста навіть гнітить, але я її виправдую.

Увечері, після зупинки, нова несподіванка: виявляв ється, багато негрів п’яні. Хто ж їх підпоїв?

Капітан організує якнайсуворішу охорону табору, після чого наближається до Барсака, який саме обмірковував становище разом зі мною. Поступово до нас приєднуються доктор Шатонней, Понсен, мадемуазель Морна і нарешті Сен-Берен, і у нас стзорюєтьсй справжня військова рада.

У кількох словах капітан викладає факти, звинувачуючи у всьому Моріліре. Він пропонує допитати зрадливого провідника і, в разі потреби, застосувати силу. До кожного негра треба приставити стрілка, який примусить його йти, навіть під страхом смерті.

Барсак не погоджується, Сен-Берен тим більше. Допитати Моріліре — це застерегти його, показати йому, що його викрито. Але в нас немає ніяких доказів проти нього, ми навіть не можемо зрозуміти, з якою метою він нас зраджує. Він буде все спростовувати, і ми нічого не зможемо заперечити. А негрів як можна присилувати? Що, коли вони ляжуть на землю і чинитимуть опір бездіяльністю? Якщо ми їх перестріляємо, це буде невдалий спосіб примусити їх нам служити.

Вирішили мовчати, виявляти Сувору незламність, запастися терпінням і над усе пильно стежити за Моріліре.

7 лютого. Є новини. Ніч була дуже неспокійна. Наслідки: ми не вирушили у звичайний час і зробимо сьоюдні тільки один перехід — вечірній.

Постараюсь викласти факти в хронологічному порядку. Висновок з них напрошується сам собою: і неуважність часом буває корисною.

Учора ми вирішили нічого не казати Моріліре, але не спускати з нього очей. Щоб не втаємничувати солдатів у наші побоювання, ми умовились в нічні години чергувати по одному. Нас шестеро (мадемуазель Морна наполягає на тому, щоб і її вважати за мужчину), отже це не важко здійснити. Розділивши час від дев’ятої вечора до п’ятої ранку на шість однакових. чергувань, кинули жеребок. Випав такий порядок: мадемуазель Морна, Барсак, капітан Марсеней, я, Сен-Берен, Понсен.

О першій годині ночі я зміняю капітана Марсенея. Він каже, що все в порядку, і показує на Моріліре, який спить поблизу, загорнувшись у своє дороке. У світлі повного місяця видно чорне обличчя пройдисвіта, виразно біліє його одяг.

Під час мого чергування не трапилось нічого незвичайного, от тільки десь о пів на другу мені здається, що я чую те ж саме гудіння, яке так збентежило нас увечері першого дня після виходу з Канкана. Шум долинає начебто зі сходу, але цього разу такий віддалений, слабкий, невловимий, що я й досі не певен, чи справді чув його.

О чверть на третю я передаю пост Сен-Берену і лягаю, але мені не спиться — сон перебитий. Покрутившися з півгодини, я встаю, з наміром провести час до ранку на свіжому повітрі. В цю мить я знов чую той самий звук — такий невиразний, що знов можна подумати, ніби це тільки здається. Цього разу я мушу переконатись! Я вискакую з намету, напружую слух…

Нічого, або майже нічого! Наче подув — він слабне, слабне і завмирає на сході, майже невідчутний. Я вирішую розшукати Сен-Берена.

От несподіванка (втім — чи це ж несподіванка?) — Сен-Берена немає на посту. Б’юсь об заклад, що ця невиправна людина встигла вже забути про чергування і займається чим-небудь зовсім іншим. Хоч би тільки Моріліре не скористався цим і не вислизнув у нас з-під носа!

Ні, Моріліре не втік. Онде він блаженно спить; простягтись на землі. Я бачу його чорне обличчя і біле дороке, освітлені яскравим місячним промінням.

Заспокоївшись, вирушаю на розшуки Сен-Берена, з наміром його покарати. Я майже певен, де його можна знайти — недалеко від нашого табору я помітив річку. Я прямую до неї, і справді бачу якусь тінь посеред течії. Але як же наш невтомний рибалка опинився, на такій відстані від берега? Невже він уміє ходити по водах?

Ні, він мені вранці розповідав, що з трьох обрубків дерева зробив пліт, який його тримає; за допомогою довгої гілляки він відштовхується на кілька метрів від берега і “віддає” якір, який заміняє велика каменюка, прив’язана до плоту. І все це він змайстрував за якісь півгодини — ловко!

Але зараз мені не до цього. Я наближаюсь до берега і кличу приглушеним голосом:

— Сен-Берен!

— Тут! — відповідає тінь на водах.

— Що ви там робите, Сен-Берен?

Я чую легеньке хихотіння, потім тінь відповідає:

— Займаюсь браконьєрством, друже!

Що це, сон? Браконьєрство… в Судані! Ніби тут існують якісь правила щодо рибальства. Я перепитую:

— Браконьєрством?! Що ви мені розказуєте?

— Безумовно, — відповідає Сед-Берен. — Адже я закидаю невід уночі. Це категорично заборонено.

Ця думка його дуже тішить. Ще й сміється, тварюка!

— А Моріліре?.. — питаю я, розлютувавшись.

В нічній тиші лунає страшний проклін, який моє перо відмовляється передати, потім тінь починає рухатись, і Сен-Берен, ніби тать уночі, мокрий до колін, зіскакує на берег. Він сам не свій — тільки надто пізно.

— Моріліре!.. — повторює він придушеним голосом.

— Так, Моріліре, — кажу я йому. — Що ж це ви робите, добродію?

Новий проклін, і Сен-Берен мчить до свого поста, який не мав права залишати.

На щастя, Моріліре все ще спить. Можна з певністю сказати, що він і не поворухнувся, відколи я змінив капітана Марсенея. Сен-Берен такої ж думки.

— Ви мене налякали! — зітхає він.

В цю мить ми чуємо сильний шум з боку річки, від якої ми тільки-но відійшли. Можна заприсягтися, що хтось тоне.

Ми біжимо, Сен-Берен і я, і справді бачимо: поза саморобним плотом борсається щось чорне.

— Це негр, — каже Сен-Берен.

Він стрибає на свій пліт, рятує негра і витягає його на берег. При цьому він пояснює:

— Чорношкірий заплутався в моєму неводі, який я забув. (Ну, звичайно, любий Сен-Берен!) Але що в біса він тут робив, цей негр?

Ми схиляємось над бідолахою: він дихає нормально, і можна не боятись за його життя… З наших губ одночасно зривається вигук:

— Моріліре!..

І справді, це Моріліре; він зовсім голий, мокрий з голови до ніг і, очевидно, мало не захлинувся, коли тонув. Ясно, що наш провідник вислизнув з табору, переплив річку, мав прогулянку по полях і, повертаючись, потрапив у сіть, по волі провидіння забуту Сен-Береном. Якби не дорогоцінна неуважність нашого рибалки, ми, можливо, ніколи б не дізналися про тимчасову відсутність цього зрадника Моріліре.

Раптом мені спадає на думку: а той, інший Моріліре, який так спокійно спить у місячному промінні?

Я підбігаю до цього сплюха, штурхаю його… Аякже! Я так і думав: у мене в руках порожнє дороке. А чорне обличчя — це просто кусок дерева, підкладений під каску з плюмажем, в якій має звичку хизуватись наш стрілок у відставці.

Цього разу негідника спіймано на гарячому. Треба примусити його у всьому признатися! Повертаюсь до Сен-Берена і його полоненого, який, здається, починає опритомнювати.

Я кажу: здається… Раптом він схоплюється на рівні ноги і кидається до річки з явним наміром ще раз там скупатись. Але він погано розрахував: рука Сен-Берена: стискує зап’ястя втікача, який марно намагається вирватись. Сен-Берен не може зрівнятися красою з Аполлоном Бельведерським, але він сильний, як Геркулес. У нього страшний потиск, про це можна судити з корчів і гримас негра. В одну мить Моріліре переможено: він падає на коліна і благає пощади. При цьому з його безвладної руки щось випадає.

Я нахиляюсь, піднімаю. На лихо, ми надто необережні з цим негром: він робить одчайдушне зусилля, накидається на мене, вириває вільною рукою цю річ і — вона зникає у нього в роті.