І справді, Барсак має рацію. І де був учора мій здоровий глузд? Я сам себе умовив.

— А що особливого ви знайшли в цих неграх і сержантах? Вони дуже брудні, це правда, але і в капітана Марсенея можна було побачити не чистіших. У похідних умовах немає можливості виявляти особливий педантизм щодо обмундирування.

Золоті слова! Докидаю несміливо (бо я справді починаю вагатися):

— А проте лейтенант Лакур…

— О, він надзвичайно коректний! — усміхаючись вигукує Барсак.

— Одразу видно, що це людина, яка дуже дбає про себе і свій туалет. Але це ж не злочин.

Ні, безумовно! Я роблю останнє зусилля:

— А все ж таки новісінький мундир — це дивно…

— Другий мундир у нього в чемодані, пояснює Барсак (у нього на все є відповідь!). — Пан Лакур був дуже запорошений і вирішив відрекомендуватись мені в повному параді.

Видно, що він вважає це цілком нормальним. Що ж, очевидно, це я недооцінюю особу начальника експедиції.

— Я вчора мав довгу розмову з лейтенантом Лакуром. Запевняю вас, це чарівна людина, незважаючи на надмірне прагнення до елегантності. Ввічливий, добре вихований, навіть шанобливий…

Пан Барсак розправляє плечі.

— …навіть шанобливий. В його особі я маю дуже приємного нового знайомого і дуже поступливого підлеглого.

Я запитую:

— А лейтенант Лакур не вбачає ніяких перещкод для продовження подорожі за даних умов?

— Ні, ніяких.

— А проте ви вагаєтесь, пане депутат.

— Я більше не вагаюсь, — заявляє Барсак, який встиг у розмові сам себе переконати. — Ми вирушаємо завтра.

— Не порушуючи питання про доцільність подорожі, оскільки доведено можливість продовжувати її? Прихована іронія мого запитання лишається непоміченою.

— Навіщо ж? — відказує Барсак. — Ця подорож не тільки корисна, вона необхідна.

— Необхідна?..

Настрій у Барсака явно вже покращав. Він по-дружньому бере мене за руку і пояснює конфіденціальним тоном:

— Між нами, любий мій, скажу вам дещо, чого б я не повторив з трибуни в палаті. Так от, якщо ми доведемо подорож до кінця, то далі події розгортатимуться ось як: ми обоє, я і Бодрієр, подамо свої звіти, висновки яких будуть діаметрально протилежні. Ці звіти будуть передані у відповідну комісію, де ми або підемо на взаємні поступки, і отже якійсь частині негрів на океанському узбережжі буде надано право голосу, що означатиме мою перемогу, або ж ми не підемо ні на які поступки, і справа скінчиться нічим. А через тиждень про це всі забудуть, і ніхто не зможе пригадати, говорять факти на мою користь чи ні. І в обох випадках ніщо не заважатиме мені чи Бодрієру — дивлячись, які будуть обставини, — одержати портфель міністра колоній. Якби ж я, навпаки, повернувся, не довівши свою місію до кінця, це б означало добровільне визнання власних помилок. Мої вороги одразу почали б репетувати, що я просто старий йолоп, і мене одразу б втопили.

Він робить маленьку паузу і закінчує глибокодумно:

— Ніколи не забувайте одну істину, пане Флоранс: політичний діяч може помилитись, це не має ніякого значення. Коли ж він визнає свою помилку — він пропав.

В захопленні від афоризму, я розстаюся з ним дуже задоволений. Повертаючись до себе, натрапляю на записну книжку Понсена, забуту на складаному стільці. Мій інстинкт журналіста переборює вихованість, і я рішуче розгортаю цей загадковий предмет. Ось коли я нарешті дізнаюся, що ж це наш мовчазний товариш пише з ранку до вечора.

Та ба! Годі щось розуміти. Самі цифри, перемішані з незрозумілими буквами. Якісь “з. д. 0,009”, “П. к. с. 135, 08” і так далі. Ще одна таємниця! Що це за шифр? Невже Понсен щось приховує? Невже він теж нас зраджує?

Про всяк випадок, занотовую деякі з його загадкових формул, кладу записну книжку на місце і тікаю зі своїм трофеєм. Хто знає, може, колись це придасться!

У другій половині дня я вирушаю на прогулянку. Мене супроводить Тонгане верхи на коні Чумукі — цей кінь кращий, ніж його власний. Ми їдемо по полю дрібною риссю. Хвилин через п’ять Тонгане не витримує і випалює:

— Добре Чумукі тікати. Чумукі паскудний зрадник.

От тобі й маєш! Виходить, Чумукі теж нас зрадив? Я удаю, що здивований.

— Ти хочеш сказати: Моріліре.

— Моріліре нічого доброго, — рішуче заявляє Тонгане. — Але Чумукі однаково, що Моріліре. Казав неграм: “Погано йти”. Давав багато доло-тубаб (горілки), багате срібла, багато золота.

Золото в руках Моріліре і Чумукі? Це неправдоподібно.

— Ти хочеш сказати, що вони давали неграм каурі,[1] щоб схилити їх на свій бік?

— Не каурі, наполягає Тонгане. — Багато золота, — і додає подробицю, яка мене приголомшує: — Багато англійського золота.

— Ти знаєш англійське золото, Тонгане?

— Еге ж, — відповідає він. — Я ашанті. Я знаю фунтерлінги.

Я розумію, що Тонгане називає цим дивним словом фунти стерлінгів. Слово кумедне, але в цю мить мені не до сміху. Золото — англійське золото! — в руках Чумукі і Моріліре… Мене це бентежить, але я, зрозуміло, удаю, що всі ці пояснення мене мало цікавлять.

— Ти хороший хлопець, Тонгане, — кажу я йому, — і коли ти так добре знаєш “фунтерлінги”, візьми цю золоту монету з гербом Французької республіки.

— Хороша республіка! — вигукує радісно Тонгане і підкидає вгору одержану монету; підхопивши на льоту, він опускає її в сідельну сумку.

При цьому обличчя у нього стає дуже здивоване, а рука витягає цілу купу паперів. Я з криком вихоплюю в нього ці папери, я їх добре пізнаю, адже це мої статті! Мої чудові статті залишилися в сумці негідника Чумукі! Перевіряю. Яка прикрість! Вони всі тут, починаючи з п’ятої. Як суворо засуджують мене зараз в “Експансіон франсез”! Я збезчещений, моя репутація навіки зганьблена!

Я поринаю в ці сумні думки, а наші, коні несуть нас все далі. Кілометрів за шість від табору я раптом спиняюсь.

Майже при дорозі, на просторі завширшки метрів шість-сім, довжиною метрів на п’ятдесят трави полягли, поламані, частково навіть зрізані, наче велетенською косою. І на цьому оголеному місці — саме це й привернуло мою увагу — виразно видно дві паралельні колії, подібні до тих, які ми помітили біля Канкана, тобто на одному кінці вони заглиблені в ґрунт на вісім-десять сантиметрів, а на другому поступово згладжуються. Цього разу заглиблені вони в бік сходу.

Я мимоволі зіставляю цю парну колію з гудінням, яке ми чули три. дні тому. І в Канкані ми також чули дивне гудіння, перед тим як побачили ті незбагненні сліди.

Який зв’язок існує між цими явищами: гудінням, парними коліями — і Кенієлалою з Канкана? Я його не бачу. А проте цей зв’язок повинен існувати. Поки я роздивляюсь ці загадкові борозни, у підсвідомості саме собою виринає мерзенне обличчя негра-чаклуна. Я раптом усвідомлюю, що з чотирьох пророцтв цього блазня справдились уже три!

І тоді мене всього знову — вдруге від учорашнього вечора! — проймає тремтіння, і мені на мить стає страшно від свідомості таємниці, яка мене оточує.

Але це триває тільки одну мить. Я занадто цікавий, це моє слабке місце. І поки ми повертаємось, я знов і знов намагаюсь відгадати дратуючі загадки і так заглиблююся в це, що вже нічого не бачу навколо себе.

При в’їзді до табору мене пробуджує несподіване зауваження Тонгане:

— Тулатігі (лейтенант) недобрий. Паскудна мавп’яча голова.

— Справді! — відповідаю я, не подумавши, що мене виправдує.

17 лютого. Великий перехід сьогодні і ще більший — учора. За два дні п’ятдесят кілометрів. Чумукі так і не появився — каналія! Це й помітно. Під проводом Тонгане наші погоничі й носії роблять чудеса.

Признаюся, за ці два дні мої побоювання значно ослабли. Наш конвой пунктуально виконує свої обов’язки, — вони, до. речі, не важкі. Як і при капітані Марсенеї, вершники двома рядами тягнуться з обох боків обозу. Вони тільки не перекидаються жартами з нашими слугами, що, безумовно, свідчить про кращу дисципліну.

Обидва сержанти тримаються більше позаду, а лейтенант Лакур — на чолі загону, поряд з Барсаком. Мадемуазель Морна разом з Сен-Береном їде трохи далі, позаду доктора Шатоннея і Понсена. Вона, здається, не дуже цінує товариство лейтенанта.