Сили небесні!.. Що я бачу?.. Я ледве стримую вигук здивування. Мої очі, звернуті до землі, помічають її на величезній відстані, по-моєму, метрів за п’ятсот. Аж тепер мені стає ясно: я на літальній машині, що несе мене в повітрі з швидкістю експреса, а можливо й швидше. Я заплющую очі, дрож проймає мене від голови до ніг. Признаюсь, від такої несподіванки мені в першу мить стає страшно.

Коли серце моє знов б’ється рівно, я починаю придивлятись, уже спокійніше. Ґрунт піді мною продовжує бігти назад з запаморочливою швидкістю. Скільки ми робимо за годину? Сто, двісті кілометрів чи більше?.. Як би там не було, це — пустиня, пісок і каміння, і подекуди купки низькорослих пальм. Смутна країна!

А проте мені вона уявлялася ще смутнішою. Ці карликові пальми зеленіють дуже яскраво, а між камінням буйно розрослася трава. Невже у цій пустині, всупереч чуткам, іноді йде дощ?

Часом я помічаю інші апарати, ті, які летять нижче нас, і чую звук тих, які летять вище. Ціла ескадрилья механічних птахів мчить у просторі. І дарма, що мов становище дуже серйозне, я в захваті. Хто б не були ці наші вороги, вонинезвичайні люди, адже вони зуміли втілити в життя мрію Ікара![5]

Краєвид починає мінятись. Ми летимо приблизно годину, і от я раптом бачу пальми, луки, садки. Це оазис, не дуже великий, в діаметрі метрів сто п’ятдесят, не більше. Він одразу зникає, але зараз же на обрії з’являється другий, а ось і третій, над яким ми пролітаємо вихором.

У кожному оазиісі тільки один будиночок. З нього виходить людина, очевидно, почувши шум наших машин. Інших людей не видно. Невже на цих острівцях живе тільки по одному мешканцю?

А ось нова загадка — ще важча: від першого оазису каша машина летить над лінією стовпів, розташованих на такій однаковій відстані один від одного, що мені починає ввижатися металічний дріт, який їх сполучає. Чи не марення це все? Телеграф (чи телефон) у пустині?!

Після третього оазису перед нами виринає четвертий, значно більший. Я помічаю дерева, не тільки пальми, а й каріте, бавольник, баобаби, акації. На чудово оброблених полях працюють негри. Потім на обрії зводяться стіни і наш політ скеровується до них.

Це незнане місто і є нашою метою, бо казковий птах починає знижуватись. Ось ми вже над ним. Місто середніх розмірів, але дуже незвичайне! Я чітко розрізняю його півкружні вулиці, розташовані концентрично, за чітким планом.

Машина знижується все більше. Ми пролітаємо нал вузькою річкою, і у мене зразу складається враження, що ми падаємо, як камінь. Ми описуємо спіраль, від якої мене починає нудити. Серце підскакує догори…

Гудіння гвинта вщухає, машина торкнулася землі. Вона сковзає по поверхні ґрунту все повільніше і за кілька метрів спиняється.

Чиясь рука стягає з мене мішок — я ледве встигаю скласти руки і обмотати навколо них мотузок. Мене розв’язують, але при цьому помічають мої хитрощі.

— Який це собачий син так в’язав? — чую я, але, розуміється, лишаю запитання без відповіді і тільки з приємністю ворушу закляклими ногами.

— Встати! — владно наказує по-англійськи хтось, кого я не бачу.

Я радий виконати наказ, але це не так просто. Після, кількох невдалих спроб я нарешті підводжуся і кидаю перший погляд навколо себе.

Невеселе видовище! Попереду висока, глуха стіна, ззаду точнісінько така ж сама. Ліворуч — знов стіна. Можна сказати, досить одноманітний краєвид. Правда, над цією третьою стіною, ліворуч від мене, я помічаю наче башту і високий димар. Може, це завод? Дуже можливо… все мені здається можливим, крім одного: зрозуміти призначення ось цієї височенної ґратчастої щогли, яка тягнеться й тягнеться вгору, метрів на сто над баштою.

Праворуч видовище трохи інше: дві великі споруди, а попереду — щось подібне до фортеці з уступами, галереями та бійницями.

Мої товариші усі тут, за винятком Тонгане, а також Малік, яка ще вранці була з нами. Що з нею?

Усі, крім мене, ніяк не можуть звикнути до денного світла (у них не було в польоті такого віконечка, як у мене). Вони зовсім засліплені, жмуряться і весь час протирають очі. І тут на плече кожного з нас лягає чиясь рука, нас тягнуть, підштовхують, очманілих, розгублених…

Чого від нас хочуть, і де де ми опинилися, чорт забирай?!

Та ба! За хвилину ми опинилися в тюрмі.

(З записної книжки Амедея Флоранса)

26 березня. І от я — в тюрмі. Троє чорношкірих грубо схопили мене і потягли по якихось сходах, потім по темному коридору на довгу галерею, куди виходять двері наших камер. Мене вводять у кімнату з заґратованим вікном на висоті чотирьох метрів над головою, двері зачиняються, і ключ тричі повертається в замку. Я лишаюся на самоті із своїми думками, аж ніяк не райдужними.

Камера простора, і повітря в ній хороше. Є тут стіл з письмовим приладдям, стілець, чиста постіль і все, що потрібно для туалету. Під стелею — електрична лампочка. Загалом непогано, і я був би навіть задоволений цією кімнатою, якби не був у ній в’язнем.

Сідаю, закурюю цигарку і чекаю… Чого? Подій. Чекаю, не перестаючи міркувати про принадність подорожування.

Через дві години мої роздуми порушуються — двері підмикають із скрипом і рипом, і крізь щілину я бачу… Я бачу Чумукі, що зник того самого дня, коли я втретє почув таємниче гудіння, причина якого мені тепер зрозуміла. Отакий нахаба! Наважується з’являтися до мене після того, що він зробив з моїми статтями!

Втім, Чумукі, очевидно, приготувався до холодного прийому. Перш ніж ввійти, він кидає в кімнату обережний погляд, ніби вивчаючи обстановку.

— А! Ти тут, неприторений негіднику! — вимовляю я, поспішаючи йому назустріч з наміром добре відлупцювати його за все.

Але я наштовхуюсь на двері, що їх зрадник швиденько замкнув. Зрештою, тим краще. Якби я потішив себе і накрутив йому вуха, до чого б це призвело? — тільки ускладнило б моє становище, і без того невеселе.

А Чумукі наче розгадав мої мирні наміри. Двері прочиняються вдруге, і його кучерява чуприна появляється знов. О, тепер він може ввійти. Я сідаю на своє місце… і заспокоююсь. Тоном, в якому вже немає погрози, я повторюю:

— То ти тут, негіднику! Що тобі?

— Я тут слуга, — відповідає Чумукі, зиркаючи спідлоба і широко розчиняючи двері.

У коридорі ще двоє негрів із стравами, які Чумукі ставить на стіл. У мене аж слина котиться: тільки тепер я почуваю, що конаю з голоду.

Забувши про всі інші турботи, я віддаю належне їжі, і розпитую Чумукі, який шанобливо мені прислуговує і відповідає охоче. За його словами, я став гостем — зовсім не з власного бажання! — могутнього короля, його величності Гаррі Кіллера — ім’я, між нами, препаскудне! — і мене приставлено в незвичайне місто, де “багато великих будинків” і “багато хитромудростей тубабів”, тобто європейських винаходів. Після знайомства з незвичайними літальними машинами цьому неважко повірити.

Я продовжую розпитувати. Чи не цей вищезгаданий король підсунув мадемуазель Морна його, Чумукі, як провідника? Чумукі запевняє, що ні; його підманув Моріліре. Не обмежившись підкупом, цей останній розхвалив йому могутність і великодушність Гаррі Кіллера (якого Чумукі, зрештою, і не бачив ніколи), обіцяючи негідникові легке й веселе життя, і це його спокусило. Коли я запитую, чи не знає він, що сталося з його старим приятелем Тонгане, огидне обличчя Чумукі лютіє, він черкає рукою по горлянці і вимовляє:

— Кувік!..

Отже, мої припущення підтверджуються: бідолашний Тонгане загинув.

А Чумукі продовжує звірятися. Гудіння, почуте мною в той день, коли він зник, йшло від повітряної машини, на якій прилетів лейтенант Лакур, точніше, капітан Едвард Руфус, а його люди прибули нам назустріч по землі, під проводом двох сержантів, і для розваги по дорозі розоряли села. Цим і пояснюється елегантність командира і обдертість солдатів, а також жах пораненого негра, коли він пізнав одного з нападників. Тією ж літальною машиною Чумукі привезено сюди, в… він страшенно спотворює слово, але врешті догадуюсь, що він хоче вимовити “Блекленд”, тобто “Чорна країна”. Назва підходяща! Отже, ми в місті Блекленді, абсолютно невідомому найбільш обізнаним географам.