Еспланада під ними була темна й мовчазна, зате на правому березі Червоної річки палали яскраві вогні і звідти лунали несамовиті крики. Усі житла негрів були охоплені полум’ям. Центр міста, тобто квартал рабів, перетворився у суцільне вогнище.

Пожежа буяла також у кварталі цивільних, і навіть квартал Веселих хлопців почав загорятися з обох кінців, які виходили до річки.

З середини цього кварталу, де ще не було вогню, лунав пекельний шум — крики, прокльони, стогін, рев зливалися з безупинною стріляниною.

Очевидно, Вільям Ферней і його поплічники поспішали взяти участь у цьому бою, коли Джейн так раптово перепинила їм шлях.

— Це Тонгане, — сказала Джейн. — Невільники повстали.

— Невільники?.. Тонгане?.. — перепитав Льюїс, який нічого не міг зрозуміти.

Сестра розповіла йому те, що їй було відомо про Блекленд зі слів Марселя Камаре, Тонгане і Франа. У кількох словах вона пояснила, як опинилася полонянкою в цьому місті і як їй вдалося знайти безсумнівні докази невинності їхнього брата Джорджа. Вона вказала йому на завод, осяяний вогнями прожекторів, назвала своїх товаришів, які там були всі, за винятком негра Тонгане, розповіла про роль цього останнього і завершила свою розповідь тим, як, не дочекавшися сигналу, утекла в надії, що їй пощастить врятувати обложених.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Льюїс.

— Чекати, — відповіла Джейн. — Невільники нас не знають і в розпалі заколоту не відрізнять від інших. До того ж, ми не змогли б подати їм істотної допомоги, адже в нас немає зброї.

На це Льюїс слушно зауважив, що зброю все ж не завадило б мати, і Джейн знов обійшла палац, але їй пощастило знайти тільки одну рушницю і два револьвери з невеликою кількістю набоїв.

На той час, коли вона повернулася зі своєю здобиччю, становище зовсім змінилось. Негри пробилися на еспланаду і затопили її — їх там було більше трьох тисяч. Вони блискавично, штурмом оволоділи казармою Чорної варти, де перебили всіх до одного, потім настала черга ангарів з планерами, і там одразу забуяло полум’я. Невільники мстилися за свої тривалі страждання, і видно було, що їхня лють не вдовольниться, поки не буде зруйноване все місто і вбитий останній з його мешканців.

Дивлячись на це, Вільям Ферней, мабуть, казився від безсилої злості. Було чути його рев і крики, хоча слів і не можна було розібрати. З тераси безугаву сипалися постріли, і кулі, влучаючи в густий натовті негрів, завдавали їм численних втрат. Але решта, здавалось, не помічала цього. Покінчивши з казармами Чорної варти і ангарами планерів, полум’я яких освітлювало еспланаду, мов велетенський смолоскип, вони атакували палац, безуспішно намагаючись розбити вхідні двері.

Їхня увага була скупчена на цих дверях, коли з боку Червоної річки залунали сильні рушничні залпи. Веселим хлопцям нарешті теж вдалося пробитись до мосту, вони вийшли на еспланаду, розсипались по ній і навмання стріляли в гущу негрів. Незабаром сотні трупів вкрили, землю.

Негри з лютими вигуками кинулись на своїх противників, і почався запеклий бій. Це була неймовірна різанина. Не маючи вогнепальної зброї, негри билися врукопашну, пускаючи в хід сокири, ножі, списи і навіть зуби. Веселі хлопці відповідали ударами багнетів і пострілами впритул. Результат бою неважко було передбачити. Перемогу принесла не кількісна перевага, а краще озброєння. Поріділий натовп негрів невдовзі похитнувся, відступив з еспланади і кинувся тікати на правий берег річки.

Переможці побігли навздогін за ними, бажаючи відстояти принаймні центр свого кварталу, ще не охоплений пожежею.

В ту мить, коли вони слідом за втікачами ринули на міст, пролунав потужний вибух. З височини палацу Джейн і Льюїс могли бачити, що він стався в найбільш віддаленій частині кварталу цивільних. При світлі пожеж вони розгляділи, як у цьому місці завалилися будинки і значна частина зовнішньої стіни міста.

Яка б не була причина вибуху, він прислужився до. того, що для утікаючих негрів відкрився широкий вихід з міста. Переможені невільники мали тепер змогу рятуватися крізь пролом у стіні і ховатися в полях і чагарниках. До того ж, гонитва почала вщухати. За чверть годинний переслідувачі навіть повернулися з правого берега Червоної річки на еспланаду. Їх налякали все нові й нові вибухи.

Чим були викликані ці вибухи? Ніхто не знав. У всякому разі, було ясно, що вони не випадкові, що ними керує чиясь воля. Перший вибух стався, як ми вже знаємо, на краю міста, в найбільш віддаленій від палацу частині півкруглого кварталу цивільних. За п’ять хвилин пролунали ще два вибухи, праворуч і ліворуч від цього пункту. Потім, після другої п’ятихвилинної перерви, ще два, ближче до річки вздовж обводу кварталу цивільних.

Відтоді незбагненні вибухи продовжувалися через правильні інтервали: щопівгодини чувся гуркіт, і нова ділянка кварталу Цивільних перетворювалася на руїни.

Зібравшись на еспланаді, біле населення Блекленда, вірніше, ті, хто ще був живий, скам’янівши від жаху, стежили за цими незрозумілими явищами. Немов якась могутня сила поставила собі за мету послідовно зруйнувати все місто. І ці бандити, такі хоробрі з слабшими за себе, тремтіли від страху. Тиснучись до палацу, вони безуспішно намагалися розбити двері і з люттю волали до Вільяма Фернея, якого бачили на терасі і не могли ніяк збагнути, чому він їх покинув. А Ферней марно жестикулював і вигукував щось — ніхто не міг його зрозуміти серед гамору й гуркоту.

Так минула ніч. Ранкова зоря освітила жахливе видовище. Еспланада була вкрита трупами кількох сотень чорних і білих. Дорого заплатили ці останні за здобуту перемогу. Із восьмисот чоловік, які ще вчора заселяли квартали цивільних і Веселих хлопців, залишилося не більше половини. Решта загинула, захоплена зненацька на початку повстання або під час бою на еспланаді.

Що ж сталося з невільниками? Джейн і Льюїс бачили з висоти, що вони розбрелися по полях. Багато подалося геть. Одні тримали шлях на захід, прямо до Нігера, відрізаного від них океаном піску. Чи всім їм пощастить досягти мети — без води, без харчів і без зброї? Інші, обравши довший, але певніший шлях вздовж Червоної річки, потяглися на південний захід.

Проте більшість не наважувалася покинути Блекленд. Вони тримались у полі, збираючись купками, ошелешені, дивлячись на місто, над яким стелилися густі хмари диму і яке поступово перетворювалось на купи руїн.

Вибухи не припинялися всю ніч. Коли зійшло сонце, від кварталу цивільних і половини кварталу рабів не залишалося нічого, крім уламків.

В цей час з тераси палацу пролунав потужний постріл, за ним ще й ще, і на закінчення почувся ніби удар грому. Не відходячи од вікна, Льюїс Бакстон схопив сестру за руку і глянув на неї з тривогою.

— Це Вільям розбиває двері тераси пострілами з гармати, — сказала Джейн, яка одразу догадалася, в чому річ.

Проте вона говорила спокійно, холоднокровно зважуючи становище.

— Але тоді вони спустяться?.. — вигукнув Льюїс, стискаючи револьвер. — Краще вмерти, ніж знову потрапити до їх рук!

Джейн жестом спинила його.

Їх ще немає тут, — сказала вона. — Там п’ятеро таких дверей, і вони так розташовані, зокрема троє останніх, що проти них не вдасться використати гармату.

Ніби на підтвердження її слів, постріли припинились. З тераси донісся глухий гуркіт, супроводжуваний лютими прокльонами — очевидно, Вільям Ферней і його спільники намагалися навести гармату на другі двері, і їм це не вдавалося.

Але незабаром ці спроби припинились. Сталася нова подія, яка привернула до себе загальну увагу. Пролунав новий вибух, значно потужніший і ближчий, ніж усі попередні. Руйнівна сила, що здійснювала ці вибухи, напала тепер на лівий берег, а саме, на заводський сад, звідки в небо злетів сніп землі, перемішаної з камінням. Коли дим розвіявся, стало видно, що спустошено чималу площу саду і лише незначну частину власне заводу.

Куряра ще не вляглася після цього вибуху, коли Льюїс і Джейн побачили, як заводські ворота широко розчинилися і цілий натовп ринув з них на набережну. Джейн одразу пізнала цих людей. Це були її товариші, а також робітники Камаре, об’єднані в суцільну лаву, з жінками й дітьми в центрі. Чому ж вони вийшли із свого захистку і прямували на еспланаду, де мали зустрітися з Веселими хлопцями, які все ще уперто вовтузилися біля входу до палацу?