— Облиште, професоре. Продовжимо нашу розмову потім.

Тронковський схопив келих, вихилив до дна, пальці дрібно тремтіли.

Галей відчув себе зайвим, хотів підвестися, та долоня Кадіуса лягла на його плече.

— Навіщо ж відкладати на потім? Гадаєте, Яне, що мосьє Галей — людина стороння, при ньому не слід ворушити наші справи? Свята наївність! Вчора наш шановний гість вдавав із себе простакуватого хлопця, якому невтямки, чим ото ми з вами тут займаємося. Не вірте, Яне! Підпільна організація Опору, дії якої я цілком поділяю, не могла довірити нас людині, котра поняття не має про те, що ж відбувається в цьому будинку. — Професор кивнув у бік вілли і поглянув на Галея.

— Не треба маскуватися, мосьє. Я навіть думаю, що якби покопатися в довоєнних архівах одного інституту, до якого я також мав відношення, то у списках студентів тої пори напевно виявилося б ваше прізвище. Отже, до якоїсь міри вам відомо про характер досліджень у моїй лабораторії. Вам відомо й те, що робота ведеться потай від німецьких окупаційних властей. Але ні ви особисто, ані ваші товариші з патріотичної організації ще не знаєте, яку новину повідомив мені сьогодні мій колега Ян Тронковський. Так-от, щоб ви знали: він дійшов висновку, що ми мусимо негайно згорнути нашу роботу, замести за собою всі сліди і на тому заспокоїтись. Якщо ви пожартували, Яне, то так жартувати не можна. Занадто серйозні у нас плани, щоб вдаватись до жартів.

Тронковський спідлоба зиркнув на Галея, затиснув у кулак борідку.

— Мені не до жартів, професоре. Зупинитися, тільки зупинитися і забути про все! Іншого виходу немає.

— Немає виходу? Це кажете ви, молодий фізик, якому з волі Всевишнього випало на долю вкласти частку свого розуму в розкриття одної з найвелитніших тайн природи, тоді як всесвітньовідомі вчені усіх континентів ще не доторкнулися до цієї тайни навіть на рівні наукових гіпотез!

Щоки Кадіуса вкрилися червоними плямами; хоч говорив він зовсім тихо, здавалося, професор от-от втратить над собою владу. Та до цього не дійшло. Кадіус спохопився, натиснув на внутрішні гальма.

— Даруйте старому, Яне, розхвилювався… Але погодитись з вами не маю права і не хочу. Прокиньтесь, юначе, погляньте, що діється сьогодні у світі. Ваша рідна Варшава лежить у руїнах. Мої вулиці топчуть чобітьми нелюди. Та якби ж то солдатський чобіт окупанта був найбільшою загрозою! Танки, літаки, гармати гітлерівців — і це ще не найстрашніше з того, що є і що може бути. Зрештою, танки можна зупинити танками, проти бомбовозів пускають винищувачів, гармати розтрощуються під час артилерійських дуелей… А якщо Гітлеру в руки вкладуть силу розщепленого атома? І мені, і вам, Яне, відомі імена: Гейзенберг, Вейцзекер, Гартек. В інституті кайзера Вільгельма, в Гамбурзі, в Берліні німецькі фізики гарячково ведуть ядерні дослідження. Не думайте, що цих людей зупинить заява Ейнштейна, начебто вивільнення атомної енергії неможливе. Вони довели протилежне і активно працюють на Департамент озброєння рейху. Ось вам сумна дійсність, мій друже! її жахливі наслідки не важко передбачити. Тож скажіть мені: що протиставить розшматована Європа, та й усе людство, безжальній і жорстокій фашистській военщині? Що? Не ховайте очей, Яне Тронковський! Єдиний реальний засіб розчавити нацистів у їхньому кублі — це наші трокади, наше з вами дітище, плід нашої тяжкої, виснажливої праці.

Нервово погладжуючи борідку, Тронковський стомлено запитав:

— Розчавити… Як же ви собі це уявляєте практично?

— Точнісінько так, як і ви! — відрубав Кадіус. — Епіцентр удару — Берлін, радіальне розширення враженого поля на двісті або двісті п’ятдесят кілометрів. І на цьому буде поставлено крапку! Тіло нацизму та його отруйний дух зникнуть з лиця землі, як мара. Це буде найкоротша війна, яку тільки знатиме історія. Мільйони людей зітхнуть з полегшенням. Планета, як живий організм після втручання хірурга, позбавиться злоякісної пухлини. Звичайно, виникне рана, — Кадіус розвів руками, — але вона скоро загоїться і про неї забудуть, так як забувають про висмикнутий зуб чи відтятий апендикс.

— Гаразд, професоре. Облишмо на хвилину те, що скажуть нащадки на адресу могильників цілої країни… Припустимо, що ваші порівняння заспокоять нашу совість. Припустимо також, що ми привласнимо собі право діяти від імені людства. І все ж ви не врахували одної важливої обставини. Кому ми вручимо наше відкриття? Армія вашої країни капітулювала, регулярні війська моєї батьківщини також потерпіли поразку. Військові штаби ліквідовано, і генерали, котрі уникли концтаборів, одягли цивільні костюми і розбрелися хто куди. Де ж їх шукати? Хто ж підготує і скерує удар трокад по території ворога?

Очі Кадіуса забігали, нарешті зачепилися за рятівну пляшку, дзенькнув келих, бургундське полилося через край.

— Згоден, друже мій Яне, тут є над чим подумати, — сказав професор. — Та це вже деталі, а з деталями завжди можна упоратися.

— З такими деталями упоратися неможливо. Саме тому, професоре, я не відступлюся від свого рішення. Мене непокоїть майбутнє відкриття. Один невірний крок чи прорахунок, і все обернеться великим лихом. Поки робота у стадії завершення, саме час згорнути її, бо може таке статися…

— На війні, Яне, без жертв не обходиться.

— До біса такі теорії, якщо вони межують із безглуздям! Ми з вами зможемо зрівняти з землею міста, перетворити на пустелю цілу країну, а в бою, на фронті, застосувати відкриття ми не здатні. Тому я припиняю усякі дослідження. Раз і назавжди.

— Ви відступаєте, як боягуз, у передостанню мить, за п’ять кроків до фінішу. Будьте ж ученим і залиштеся ним ще на півтора-два місяці, а потім можете відцуратися від усього, якщо у вас дівочі нерви, і котіться під три чорти!

Тронковський здивовано звів брови.

— Даремно гніваєтесь, професоре. Кожен із нас не брав один перед одним жодних зобов’язань. Мої погляди на речі ви тепер добро знаєте. Однак для вас це не завада — приймати власні рішення. Останні кроки до фінішу ви вільні зробити без мене.

Галею було ясно, що саме в цю свою фразу Тронковський вклав особливий зміст. Слова поляка ніби вирвали грунт з-під ніг Кадіуса, з нього сповзло все: притамована лють, силкування зачепити самолюбство Тронковського; залишилось одне — майже розпачлива безпорадність.

Мозок Галея працював з великим напруженням. Не так-то легко було йому збагнути і дати пояснення тому, що він почув і про що дізнався.

Тонкі білі руки Жермен кілька разів промайнули біля Галеєвого обличчя. Вона поклала серветку, поставила перед ним тарілку. Галей злегка відсторонився. Він відчував на собі її погляд, це його непокоїло і сковувало, пальці, що тримали виделку, були незграбні і неслухняні.

— Мосьє чимось невдоволений?

Голос Жермен був якийсь не такий, як учора ввечері. І вона вся тепер здавалася йому іншою — щезла строгість і холодність. Він міг би дати їй років на п’ять менше, ніж у ті хвилини, як уперше її побачив. Зовсім молода дівчина. Мабуть, на віллі живеться не дуже весело, бо, залишившись наодинці з Галеєм, вона поводилася як людина, котрій хоч на короткий час трапилась пагода полишити всі турботи і стати такою, якою вона могла б бути вдома у сім’ї чи серед друзів.

Жермен вмостилася у високому кріслі і раптом запитала, скільки Галею років. Він пробурмотів щось собі під ніс, не підіймаючи голови від тарілки. Тихий сміх прошелестів у кімнаті.

— То ви влаштовуєте допити, а то з вас і слова не витягнеш. Вас наче підмінили.

— Мадемуазель, я хотів…

— Якщо ви хотіли щось, то не звертайтеся до мене так. Моє ім’я Жермен. Може, і ви скажете, як вас звати?

— Анрі.

— Тепер продовжуйте допит, Анрі. Вам же не терпиться запитати дещо. Розумію, завдання Дап’ю не з легких, та й сам ви, бачу, не збираєтесь зводити свою роль до сидіння внизу, в холі з автоматом під пахвою. Чи не так?

Не відповівши, Галей пройшовся по кімнаті, щоб виграти кілька хвилин. Він думав, чи не рано зміцнювати першу ниточку відвертості, що вже заснувалася між ним та цією чорнявою дівчиною. Завжди обережний, він не покладався на почуття від перших вражень, однак цього разу — відчувалося — у нього було обмаль часу, щоб примірятися з усіх боків та все зважувати, перш ніж повірити людині. Він мав прийняти рішення не зволікаючи: або так, або ні.