Як і передбачав президент, траплялися й спроби підкупу футболістів, особливо молодих та запасних. Тільки пронеси мікромагнітофон, зроби запис, передай нам — і на тобі без свідків, з рук у руки, кругленьку суму, котрої не заробиш у команді за рік. Та “Нові Колумби”, навіть ті, хто перебував ще в глибокому запасі, зберігали героїчну вірність своєму клубу. Хлопцям дуже подобалося становище лідерів чемпіонату, вони повірили у свою зірку і не хотіли хай і за грубі гроші втратити майбутню славу.

Тоді керівники старих багатих клубів, щоб зупинити переможну ходу дебютанта, зважилися на останній крок — по одному розкупити “Колумбів”. Байдуже, чи потрібен зараз якийсь гравець. Головне, спільними зусиллями розвалити ансамбль, вирвати з нього якнайбільше виконавців двадцяти дев’яти награних варіантів Енріке Манети, хай шукає і навчає нових.

Доки агенти кружляли навколо команди, стараючись добрати ключі до футболістів, тренерові лідера, сам того не бажаючи, зненацька допоміг Соді да Сільва. По закінченні першого кола чемпіонату він виступив з величезним оглядом під промовистою назвою “Що ж це діється?” Як писав автор, таблицю очолено твердо, бо проти стопроцентного результату в очках і солідного балансу м’язів нічого не заперечиш. Але чи відкрив Енріке Манета щось нове у футболі?

Патріарх оглядачів, який свого часу був керманичем національної збірної, відповідав на власне запитання негативно. Він віддавав належне знахідці Манети, його вмінню створити злагоджений ансамбль, награти результативні комбінації. Да Сільва припускав, що “Нові Колумби” стануть у нинішньому сезоні чемпіонами країни (надто великий відрив од суперників), навіть досягнуть певних успіхів у міжнародних турнірах. Та в головному — у зміцненні збірної країни — ні сам Манета, ні його вихованці, на жаль, нічим не допоможуть вітчизняному футболу. Кажіть там хоч що, а треба визнати очевидне: у лідера нема зірок, нема віртуозів тієї найвищої проби, на яких можна покладати сподівання в матчах світового рівня. Да Сільва, не побоявшись образити лідерів, авторитетно стверджував, що майже всі футболісти “Нових Колумбів”, за винятком хіба що воротаря Свєта Мартича, годяться лише для свого клубу; в будь-якій іншій класній команді їм уготовано тривале, коди по довічне животіння на лаві запасних…

Далі Манета не став читати, засміявся й мовив:

— Я хочу, хлопчики, щоб ви добре подумали над цими словами! А найбільше ті з вас, біля котрих в’ються улесливі джентльмени з інших клубів.

Застереження, видруковане багатомільйонним тиражем, було вельми до речі. Адже найстаршому з “Колумбів” двадцять чотири роки, в такому віці дуже хочеться грати у футбол, щотижня виходити на поле, а не скніти на лаві запасних бодай і в найкращій команді. Та й гроші обіцяють добрі… Так, у багатьох клубах платня поки що набагато вища, ніж у них. Але день у день зростає популярність команди, збільшуються прибутки і відтак преміальні за кожен виграний матч. За цим пильнує їхній тренер, не дозволяє обходити своїх хлопчиків, і найкраще — триматися його…

Малий не розумів, чому на один з головних матчів сезону — зустріч “Нових Колумбів” і “Вовків” — тренер Джордж Гріні взяв з собою саме його, молодшого запасного гравця. Він не замислювався над цим, а просто радів: зрештою випала нагода побачити загадкового лідера! Тому він завчасно прийшов до правління клубу, всміхнувся блискучому лімузинові дока, присів біля відчиненого вікна і несподівано став свідком цікавої розмови Гріпі з президентом “Оранжевих”. Той вручив тренерові квитки на матч і спитав:

— Все, Джордж? Більше вам нічого не треба? Не соромтеся, вимагайте, в такому ділі ми не пошкодуємо витрат. Може, знадобляться ще помічники?

— Досить одного Тоні, — відповів Гріні, який ніколи не звав хлопчину його вуличним прізвиськом, завжди тільки на ім’я. — Операція делікатна, не варто привертати уваги до себе. Хтось третій може стати зайвим чи навіть завадити.

— Ну, хай береже вас всевишній! — побажав президент “Оранжевих” і зітхнув: — Ви навіть не уявляєте, Джордж, як я бажаю вам удачі! Як хочу, щоб ви розгадали нарешті таємницю Манети і виграли в його команди!

— Розгадати таємницю? — Гріні на якийсь час змовк. — Мабуть, з першої спроби буде важко. Навіть мені. Хоч я про дещо вже й здогадуюся. Після матчу з “Вовками” Манета виступає проти “Фіалок”. Проти мого молодшого брата. Там я дещо перевірю. Далі буде зустріч з “ФК-14”, із моїм середульшим братом. Тоді постараюся уточнити все остаточно. Ну, а наступна гра наша. Держу парі на будь-яку суму — ми переможемо…

— Джордж, любий, з радістю! — вигукнув шеф. — Вісім тисяч вас влаштовують? Давайте запишемо, так певніше. І якщо виграєте, слово джентльмена, я подвою суму.

— Ловлю вас на слові, — весело озвався Гріні. — Мені залишається одне — перемогти. Адже в закладі стоїть мій місячний заробіток!

Через кілька хвилин Джордж Гріні вийшов з правління клубу, весело привітався з Малим, сів за кермо свого шикарного лімузина, кивнув хлопчині на місце поруч — і вони рушили. Підслухана розмова дуже зацікавила Малого: їхній тренер збирається обіграти непереможного лідера! Тільки чого в цю своєрідну розвідку він узяв з собою саме його? Адже зараз на лаві запасних через травми опинилися найдосвідченіші гравці “Оранжевих” — уславлений на весь світ нападаючий Бібі та захисник Далберг. Хто-хто, а вони могли б побачити куди більше, їм було б що підказати тренерові. А може, річ у тому, що Гріні помітив колись хлопця на пляжі, сам привів до команди — і відтоді всі вважають його за улюбленця тренера? Ось він і взяв Малого, щоб веселіше було в далекій подорожі…

До мети залишалося ще добрих півгодини їзди, коли док раптом з’їхав з шосе до зеленого гайка, спинив машину. Підкріпилися кавою з сендвічами, трохи перепочили. А потім Гріні дістав невелику валізку, відкрив її, наклеїв собі вуса та бороду віником, одразу ставши невпізнанним. Запропонував і Малому наклеїти тонкі вусики й довгі баки. Поглянув, задоволено всміхнувся і нараз спитав:

— Тоні, ти ще не втратив свого фаху остаточно?

Щоки юнака спалахнули рум’янцем: тренер натякнув на недавнє минуле віртуозного “ширмача”, кишенькового злодія. Гріні обійняв його, поплескав по плечу:

— Не ображайся на мене, синку. Я не хотів завдати тобі прикрості. Але мені конче потрібна твоя допомога. Точніше, допомога того, колишнього Малого. Ти чув, звісно, байку про чарівну шапочку Манети? Так от, Тоні, сьогодні вона мусить стати моєю. За всяку ціну! І я просто не бачу іншої можливості. Не запрошувати ж для цього професіонала. Та й ніхто не повинен знати, що талісман “Нових Колумбів” у мене.

Малий тяжко зітхнув. Він був такий вдячний цьому симпатичному доброму чоловікові, президентові клубу, всій команді за те, що забрали його з вулиці, взяли спочатку в учні, а тепер — і на місце запасного. Він починав потроху забувати про те ремесло, котрим мимоволі годувався, коли підлітком залишився без батьків. І ось тренер, його бог, його взірець, нагадав. Мабуть, йому й справді дуже потрібна шапочка цього Манети. Ну, що ж, тренерові не відмовиш. І Малий почав ворушити пальцями, заздалегідь розминати їх, як робив це, коли готувався перевірити вміст чужих кишень.

Незабаром прибули вони на стадіон “Вовків”. Гріні ще поцікавився, чи не треба допомогти Тоні якимось маневром, скажімо — відвернути на мить увагу Манети, хоч навіть замаскованим не хотілося б потрапляти тому на очі. Тепер усміхнувся Малий: ідіть на місце і чекайте, то мій клопіт. За п’ять хвилин до початку гри він сів поруч, а ще через мить Гріні відчув, що в його кишені опинилося щось стороннє.

— Дякую, Тоні, щиро дякую! — стиха мовив тренер. — Я нікому не скажу й слова. І, думаю, більше таких завдань ти не діставатимеш.

Малий не встиг відповісти нічого, тільки отетеріло роззявив рота. Команди вийшли на поле, позаду “Нових Колумбів”, даючи останні вказівки, йшов Енріке Манета — і на його голові була… та сама білорожева шапочка! Гріні здивовано глянув на Малого, сунув руку до кишені. Його пальці відчули товсті рядки грубого ручного в’язання. Більше того: він намацав і те, на що сподівався, й відтак заспокоїв хлопця: