— Я хочу знати, — вигукнув Донован, — що ми збираємося робити!

— Скажу тобі. Я встановлю екран прямо над столом. Отут на стіні, ясно? — Він злісно тицьнув пальцем прямо в стіну. — А тоді з’єднаю його з тими забоями, де він працює, і спостерігатиму за ним!

— Оце й усе, Грегу?

Пауелл підвівся з крісла і вперся кулаками в стіл.

— Майку, мені зараз дуже важко. — В його голосі вчувалася втома. — Вже тиждень ти мене гризеш за цього Дейва. Все торочиш, що з ним щось негаразд. А знаєш, як він виходить з ладу? Ні! А знаєш, що саме не спрацьовує? Ні! А знаєш, яка причина всього цього? Ні! Чим вона викликана? Ні! Ти що-небудь знаєш про це? Ні! А я знаю? Ні! То чого ж ти від мене хочеш? Донован безпорадно розвів руками.

— Здаюсь!

— Отже, кажу ще раз. Щоб розпочати лікування, треба спершу визначити хворобу. Щоб приготувати рагу з кролика, треба спочатку його спіймати. Отже, будемо ловити кролика! А тепер іди.

Донован стомленими очима втупився в попередньо накидані тези польового звіту. По-перше, він утомився, а по-друге, який тут звіт, коли нічого не з’ясовано? Він відчув себе ображеним.

— Грегу, ми недодали вже майже тисячу тонн, — сказав він.

— Ти робиш відкриття, — відповів Пауелл, не піднімаючи голови. — А я й не здогадувався.

— А я хочу знати, — вибухнув Донован, — чого ми завжди вовтузимося з цими новими роботами? Я, зрештою, вирішив, що роботи, які годилися для мого двоюрідного діда по матері, цілком влаштовують і мене. Я за те, що випробувано і вивірено. За тих старих добрих роботів, які перевірені часом і не ламаються.

Пауелл шпурнув у нього книжкою з дивовижною влучністю, і Донован звалився з крісла.

— Останні п’ять років, — спокійно почав Пауелл, — ти випробував нові типи роботів у польових умовах для “Юнайтед Стейтс Роботс”. Й оскільки ми з тобою надто ревно виконували свої обов’язки на цих випробуваннях, нас нагородили найбруднішою роботою! I це твоя робота перш за все, — він тицьнув пальцем у бік Донована. — Але ти почав скімлити, наскільки я пам’ятаю, вже через п’ять хвилин після того, як тебе прийняли в “Ю. С. Роботс”. Чому ж ти не звільнишся?

— Гаразд, скажу тобі. — Донован перевернувся на живіт і, спершись ліктями об підлогу, запустив пальці в свою руду чуприну. — Це питання принципове. Зрештою, як фахівець, я беру участь в удосконаленні нових типів роботів. I це головний мій внесок у науковий прогрес. Але зрозумій мене правильно. Мене тут тримає не принцип, а гроші, які нам платять… Грегу!

Раптом Донован дико скрикнув. Пауелл скочив на рівні ноги й прикипів очима до екрана, куди показував рудоголовий. Очі в обох округлилися від страху.

— О, Юпітере! — прошепотів Пауелл.

Донован, затамувавши подих, підвівся з місця.

— Подивись на них, Грегу, вони збожеволіли.

— Давай скафандри, — сказав Пауелл, — ми йдемо туди.

Не відриваючись від екрана, він стежив за роботами. Виблискуючи бронзою, вони плавно рухалися на тлі тінястих скель безповітряного астероїда. Вони вишикувалися в колону й, освітлені власним тьмяним світлом, нечутно сновигали вздовж помережаних темними западинами стін грубо висіченого тунелю. Сім роботів, на чолі з Дейвом, крокували в ногу. Від їхніх чітких, синхронних поворотів ставало моторошно; плавно перебудовуючи ряди, вони рухалися з примарною легкістю місячної кулі.

Донован повернувся із скафандрами.

— Вони готуються напасти на нас, Грегу! Це ж військова муштра.

— I все ти знаєш. З таким самим успіхом це може бути й ритмічна гімнастика. Або, може, Дейву здалося, що він — балетмейстер. Завжди спершу подумай і ніколи не квапся висловитися, — холодно кинув Пауелл.

Донован насупився й демонстративно засунув детонатор у порожню кобуру, що висіла в нього збоку.

— Так чи інакше, але оце тобі робота з новими роботами. Я згоден з тобою, то — наша робота. Але дай мені відповідь на одне запитання. Чому?.. Чому з ними неодмінно щось не клеїться?

— Бо ми прокляті, — похмуро відповів Пауелл. — Ходімо!

Далеко попереду, крізь густу оксамитову темряву тунелю, прорізану променями їхніх ліхтарів, блимали вогники роботів.

— Он вони, — видихнув Донован.

— Я пробував зв’язатися з ними по радіо, але вони не відповідають, — схвильовано прошепотів Пауелл. — Можливо, радіо зіпсувалось.

— Тоді я радий, що ще не виготовили роботів, здатних працювати в цілковитій темряві. Мені б не дуже хотілося розшукувати сім божевільних роботів у темній шахті без радіозв’язку, якщо вони не світяться, як оті безглузді радіоактивні різдвяні ялинки.

— Давай заліземо на отой уступ. Вони йдуть сюди, і я хочу подивитися на них зблизька. Зможеш видертися?

Тяжіння на астероїді значно нижче, ніж на Землі, але важкі скафандри зводили майже нанівець оту перевагу, та й до уступу було близько десяти футів. Пауелл стрибнув слідом.

Колона роботів на чолі з Дейвом наближалася. Вони йшли в чіткому ритмі, спочатку здвоювали ряди, потім знову шикувались по одному, але вже в іншому порядку. Це повторювалося знову й знову, але Дейв жодного разу не повернув голови.

Дейв був уже на відстані двадцяти футів, коли гра припинилася. Допоміжні роботи поламали стрій, почекали мить і, гупаючи ногами, швидко побігли вдалину. Дейв подивився їм услід і повільно сів, підперши голову рукою.

В навушниках Пауелла почувся його голос:

— Ви тут, шефе?

Пауелл кивнув Доновану й зіскочив з уступу.

— Привіт, Дейве! Що сталося? Робот похитав головою.

— Не знаю. Спочатку, пам’ятаю, я розробляв надто тверду породу в тунелі № 17, потім чомусь опинився на відстані півмилі від забою в головному штреку і почув, що поряд — люди.

— Де зараз допоміжні роботи? — запитав Донован.

— На роботі, звісно. Скільки часу ми згаяли?

— Небагато. Забудь про це, — заспокоїв Дейва Пауелл і додав, звертаючись уже до Донована:

— Залишся з ним до кінця зміни, а тоді приходь. У мене є ідеї.

Минуло три години, перш ніж Донован повернувся. Він мав стомлений вигляд.

— То як там? — запитав Пауелл.

Донован втомлено стенув плечима.

— Нічого. Коли за ним дивитися, все гаразд. Кинь-но мені сигарету.

Рудоголовий зосереджено прикурив і випустив акуратно кільце диму.

— Я обдумував усе це. Знаєш, Грегу, Дейв — не звичайний робот. Йому беззаперечно підкоряються шість інших. Він має повну владу над ними, і це, можливо, відбивається на його психіці. Мені здається, що він, будучи егоїстом, хоче підкреслити свою владу.

— Ближче до діла.

— Вже підходжу. А що, коли це мілітаризм? А що, коли він формує свою армію? А що, коли він муштрує їх, як на військових маневрах? А що, коли…

— А що, коли тобі на голову вилити холодної води? Твою маячню треба показувати в кольорі. Ти говориш про суттєві відхилення в позитронному мозку. Якби твої судження були правильні, то Дейв діяв би всупереч Першому законові робототехніки, який проголошує, що робот не може заподіяти шкоди людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди. А мілітаристська психологія і жадоба влади, про які ти говориш, неодмінно призвели б і до влади над людьми.

— Гаразд. Але звідки ти знаєш, що це не так?

— По-перше, жодного робота з таким мозком не випустили б із заводу, а по-друге, коли б таке й сталося, то ми відразу помітили б це. Я перевіряв Дейва, ти знаєш.

Пауелл відсунув крісло й поклав ноги на стіл.

— Ні, поки ми не можемо приготувати своє рагу, бо не маємо найменшого уявлення про поломку. Якби, приміром, з’ясувати, що означає той танок смерті, ми були б на правильному шляху.

Він помовчав.

— Послухай, Майку, як тобі все це подобається? З Дейвом діється щось не те тільки тоді, коли нікого з нас немає поблизу. I варто нам з’явитися біля нього, як усе стає на свої місця.

— Я вже казав, що це — недобрий знак.

— Не перебивай. Що означає для робота відсутність людей біля нього? Відповідь може бути однозначна — від нього вимагається більше ініціативи. Отже, слід перевіряти ті його частини, на які можуть впливати перевантаження.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: