Василь Бережний

ПОВЕРНЕННЯ “ГАЛАКТИКИ”

Науково-фантастичні

оповідання

та повість-казка

Для молодшого й середнього

шкільного віку

Художники Ростислав Безп’ятов

та Георгій Філатов

Щоразу, коли Андрій Розумець заходить на подвір’я обсерваторії, його заполоняє дивний настрій. А особливо увечері. Все тут таке знайоме і заразом якесь незвичайне. Навіть гінкі клени, що натовпом стоять коло входу, здаються ближчими до неба, ніби й вони тягнуться до зірок, прагнуть зазирнути в таємницю Всесвіту. А круглі павільйони із шоломами зверху? Урочисто бовваніють у срібному присмерку ночі, ховаючи в собі щось потаємне, важливе й велике.

Розумець іде доріжкою, притискуючи до себе довгастого ящичка. Задерши голову — і як та кепка не впаде? — хлопець дивиться на небо, швидко відшукує Марс. Дарма що Андрійко ще тільки піонер. Зоряне небо він вивчив добре, і за це його дуже любить дідусь-астроном. “Закінчиш школу, — не раз казав він, — підеш вчитися на астрономічний відділ…” О, коли б то вже скоріше скінчити школу!

Андрійко дуже хоче стати астрономом і мріє… про міжпланетні подорожі. От хоча б і на Марс. Онде він видніється у небі. Ця загадкова планета різко виділяється на темно-синьому тлі — наче бризка розплавленого металу.

З кожним днем Марс наближається до Землі: надходить час великого протистояння, коли віддаль між ними зменшиться до мінімуму.

Чути приглушене гудіння моторчика. Шолом павільйону, де встановлено найпотужніший телескоп, почав розкриватися. “Дідусь уже прийшов, — подумав Андрійко. — Ну, я ж його сьогодні здивую!”

Хлопець прискорює ходу. Хочеться швидше припасти до окуляра, глянути на загадкову планету. Скільки цікавого бачив на ньому Андрій! Білі яскраві смуги через увесь диск, величезні світлі плями… Але професор невідступно твердить, що Марс — мертве небесне тіло, що його вкривають піски, на яких навіть мох не росте. Та й звідки, мовляв, взятися на Марсі рослинності, коли там майже немає води? Андрійко нагадував дідусеві про полярні “шапки”. Професор, у свою чергу, довго пояснював, що “шапки” ті зовсім не снігові. Легесенька намітка з інею, та й тільки. Про це свідчить швидкість її танення. Як тільки починається марсіанська весна, шапка сповзає з планети із швидкістю сорока п’яти кілометрів на добу. А яка атмосфера на Марсі? Приблизно дев’яносто вісім процентів її становить азот; решту — два проценти — складає аргон, вуглекислота і невеликі домішки інших елементів. Серед цих домішок є й сліди кисню, але тільки сліди…

Андрійко не погоджується з таким висновком. Можливо, прилади, які показують склад атмосфери, неточні — може ж таке бути? А найменша похибка призводить до неабияких перекручень; тим паче, що ми спостерігаємо планету із дна глибокого повітряного океану. Насправді на Марсі, мабуть, кисню багато, і є чим дихати… Але все це — зовсім не обгрунтовані припущення, як каже професор. Така наукова суперечка розгоралася мало що не кожного вечора, коли Андрійко приходив провідати дідуся в обсерваторію. Нарешті юний астроном дійшов висновку, що достеменно дізнатися про життя на Марсі можна, тільки здійснивши політ на планету. Треба лише перейти від слів до діла. Сьогодні він покаже дідусеві свій винахід…

Хлопець заходить до павільйону схвильований, ніби ступає на борт космічного корабля.

— А-а… ласкаво прошу, юний астрономе! — долинає з темряви голос професора. — Нам час рушати в далеку мандрівку!

— Я завжди готовий, дідусю! — бадьоро відповідає Андрійко, зачиняючи за собою двері. — А гляньте, що я вам приніс!

Професор вмикає світло й підходить до Розумця.

— Ось, — той подає йому довгастого ящика і блискучими очима стежить, як професор неквапно піднімає кришку.

— Космічний корабель!.. Молодець! — вигукує дідусь. — А як ти його назвав?

— “Піонер”, — тамуючи хвилювання, каже Андрійко. — Там он на корпусі написано.

— Ага, бачу, бачу…

Професор уважно розглядає сріблясту модель. Вона й справді гарна. З боків її видніються ілюмінатори, крізь які можна бачити астронавтів, що сидять усередині в добре устаткованій кабіні.

— А ти все передбачив? — питає професор.

— Ну, аякже! Я ж прочитав багато описів ракет в науково-фантастичних творах, — пояснює Андрійко. — І твори Ціолковського читав… Крім каюти для екіпажу, тут є відділ для продуктів і води, інакше кажучи, їхня комора, відсік для пального і моторна група…

— Ну, тоді все гаразд, можна вирушати в мандри, — урочисто промовив професор і лукаво посміхнувся. — Вже не за горами той день, коли людина полетить у космос.

— Спочатку на Марс?

— Звичайно!

— От побачите, дідусю, там є життя!

— Гаразд, гаразд. Давай краще подивимось на Марс у телескоп.

Професор вимкнув світло. В павільйоні стало темно, тільки крізь щілину в його бані пробивалося примарне світло далеких зірок.

Хоч як далеко попереду був цей день, але він таки настав! Андрій уже дорослий, сам став астрономом. Дідуся називає Данилом Івановичем, і розмовляють вони на “ви”. Але який чудний дідусь! Навіть тепер, коли ракета мчить їх до Марса, він бубонить своє: мертва пустеля, іній, брак атмосферного кисню… “Зачекайте ж, шановний! — думає Андрій. — Я ось устругну вам штуку! Я вам доведу…”

Він дивиться в об’єктив телескопа. Диск Марса росте з кожною хвилиною.

— Дивіться, Даниле Івановичу, — канали! Ціла сітка!

Професор шамкає щось нерозбірливе, але сідає до телескопа, щоб перевірити.

Андрій тим часом іде вздовж стіни кабіни, тримаючись за поручні. Як добре, що професор вибрав саме його, Андрія Розумця! Адже полетіти на Марс було багато охочих… Власне, не на Марс, а до Марса, бо ракета не сідатиме на планету, вона лише облетить навколо неї. Фотокамери зафіксують на плівку її ландшафт. Керують ракетою по радіо з Землі. Тут є тільки один пристрій. Якщо, повертаючись на ракетодром, космічний корабель зазнає якої-небудь аварії, треба натиснути аварійну кнопку — червоного ґудзика, втопленого в стіну. Варто лише доторкнутися до нього, як кабіна з екіпажем відокремиться од тіла ракети і плавно спуститься на Землю.

Андрій, як заворожений, дивиться на червону кнопку, а в голові в нього рояться думки…

— Які ж це канали! — нарешті озивається Данило Іванович. — Придивіться уважніше, Андрію, і ви переконаєтесь, що ці плями викликані якимись структурними особливостями марсіанської поверхні. Оптичний обман, так би мовити.

Розумець відриває погляд від червоної аварійної кнопки, обертається і йде до телескопа. На обличчі в професора — іронічна усмішка. Здається, навіть срібна борода його посміхається. “Ну, гаразд, шановний учителю, — незлобно думає Андрій, — ще побачимо, на чиєму боці правда!”

Диск Марса займає величезну частину неба. Крізь рідку пелену марсіанських хмар Андрій бачить-таки канали! Вони тягнуться аж від сліпучо-білої полярної шапки…

— Це хмари вам заважають, Даниле Івановичу, хмари! Ну, звичайно, і невір’я. От вирішили ви, що життя на Марсі немає, а тепер і не хочете відступитися…

Професор кладе на Андрієве плече руку.

— Це ви, юний астрономе, вбили собі в голову, що там життя, канали, міста, а зараз кожну пляму бгаєте у свою схему. Ні, дорогий, в науці так не можна…

Андрій важко зітхнув. Скільки разів доводилось йому вислуховувати ці промови про науку і фантазію, про сувору перевірку здогадів! Ну, нехай раніше, на Землі, це, може, й було виправдано. А тепер, коли вони вже в сфері тяжіння Марса? Та треба бути сліпим, щоб не бачити… або не вірити баченому! Зрештою, це починає дратувати Андрія. В ньому наростає протест.