Хто ж це міг розірвати сову? Коли б орел — то він же з'їв би як і не всю сову, то хоч півсови. Якби вовк — теж поїв би. Хто ж це розірвав сову і покинув на кущі терновому?

Стою і дивлюся на Джана. Він собі весело вимахує хвостом — він давно уже носом учув все, що було тут і хто тут був, а я не розумію. Розказати мені Джан не може, стоїть собі і хвостом махає. Тоді трохи одійшов від куща, нюхає щось у траві. Підійшов і я. Дивлюсь — лежить трошки заячої шерсті,

Я почав роздивлятися сову і знайшов на лапі теж заячий пух. Я замислився і помалу добрав, що тут сталось уночі. От що я зрозумів:

Недалеко від гаю поночі у буряках пасся заєць. Він оглядався на всі сторони, чи не йде лисиця, чи ще якийсь ворог. Але все було тихо. Не дивився заєць тільки вгору.

Та здоровенна сова із жовтими, мов у кота, очима давно побачила зайця — сова добре бачить уночі. Отже вона знялася з дерева і тихо полетіла над буряками. Крила в неї м'які і летіла вона тихо, без свисту. Заєць і не зчувся, як сова вже була над ним і учепилася кігтями в спину.

Він кинувся тікати щосили. Але сова добре вчепилася в спину і, куди б не біг заєць, смерть сиділа в нього на спині.

Він оббіг усе бурячище — серце йому налаталось — нема рятунку! — Він біг так швидко, як автомобіль, за одну хвилину він уже був у лісі і пірнув у тернові кущі.

Але як тільки він черкнув об гілля, сова схопилася за гілку лапою. Тепер вона довбоне його разів зо три по голові і можна буде їсти.

Заєць як закам'янів — його держать, бігти не можна, це смерть! Він зібрав усі сили і рвонув уперед, ударивши задніми ногами об землю. Але сова не хотіла пускати його, він рвонув ще раз і сова розірвалася надвоє.

От що я зрозумів, думавши довго коло тернового куща. Джан же давно добрав, що тут було — він стояв і весело вимахував хвостом.

Берегом Чорного моря ходив мисливець. Він виглядав норців. Такає птиця — норець. Шия довга. Ніс гострий. Черевце біле.

Удень норці плавали далеко від берега.

Там хоч і менше було поживи, та зате було куди спокійніше. Рушниця не могла дострелити до норців. Уночі ж норці підпливали до берега. Там було мілко і норець ринав і добував собі рибку, рачків і всяку дрібноту з дна моря.

Уранці-рано норці скликалися один з одним, витягаючи свої довгі шиї, і помалу відпливали геть од берега.

Тільки в однім місці, де ніхто не ходив берегом, бо дуже густі й колючі були кущі, тільки там один норець не відпливав далеко. Він годувався удень і вночі, і став куди жирніший від інших. Від жиру його хилило на сон, він чухався, чистив гострим носом крила і засипав, гойдаючись на хвилі.

Оцього норця надумав заполювати мисливець. Він продерся крізь буйні кущі, — тоді дрозди злякано тікали врозтіч, бо там ніхто не ходив. Мисливець подряпав собі руки, подер одежу об колючки і мало не настромився оком на шпичака, але продерся, і крізь гілля побачив норця.

Норець, плаваючи, спав недалеко від берега. Не міцний йому був сон, він прокидався і поглядав навколо. Але все було спокійно, бо мисливець, продершися кущами, заліг за великий вогкий камінь, обмиваний морською водою.

Мисливець лежав і міркував: вітер був від берега; коли вбити норця, то його однесе водою геть у море — як тоді його дістати? Вода зимою холодна. Дістати ніяк, а норець був близько.

Мисливець довше не стерпів, націливсь і вистрелив. Норець стрепенувся, ударив по воді крильми і вмер.

Тоді вода поволі почала відносити його від берега; гойдаючи на хвилі.

Мисливець засумував і хотів уже йти додому крізь колючі кущі, коли побачив орлів. Четверо було орлів і вони з'явилися після пострілу над морем. Літали, клехчучи, орли і наче билися за щось над водою. Коли один з них піднявся вгору і ніби щось біле було в нього на череві.

Мисливець, догадався: цей орел ухопив убитого норця і норець світив білим черевцем. Інші троє орлів метушилися навколо, клехтали, але, видно, боялись його займати. Аж от цей орел з норцем у лапах повернувся до берега грудьми, він летів невисоко, крила норця, як парус заважали йому летіти.

Мисливець прожогом кинувся у кущі, не зважаючи на колючки. Він сховався і чекав. Аж от орел з норцем з'явився над його головою, мисливець вистрелив і орел тяжко упав, ламаючи тілом гілля. Мисливець побіг забирати норця, якого орел сам виніс йому на сухе. Крізь гілля він побачив — важко махаючи крилами, три інші орли подалися назад у гори.

Усякі бувають хижі птахи: найбільший з них, а хоч найменший однаково б'ють інших тварин і їдять. Та є серед них і наші друзі й помічники. Такий є малесенький сокіл — менший від сірої галки; зветься він кібець.

Удень він ловить на полях мишву діло — не дуже трудне, але не дуже й веселе. Довго ширяє сокіл-кібець над полем, поки поцілить собі якусь мишу серед густого хліба. Та хоч і націлив, просто впасти на неї з неба не може — розіб'ється об землю. Налетить на неї, а миша — в дірку, і сидить тихо.

Доводиться ждати. Сяде кібець коло дірки і теж сидить тихо, не ворухнеться, наче він і не птах, а бурий кілок. Тільки очі йому ходять, скоса поглядає на дірку, куди втекла миша. Довго доводиться ждати: миша наїлася, їй поспішати нема куди, може і в ямці пересидіти.

Та на щастя соколове, миша дуже жаднюча, і очі в неї завидющі. Хоч і наїлася, а там же скільки хліба! Виглядає з дірки. Наче все тихо. Правда, щось стовбичить недалеко, але, видно, неживе, не ворушиться.

Починає миша вилазити помалу з дірки. Голова вже тут, а хвостик ще в дірці, щоб можна було враз утекти назад. Оглядається на бурий стовпчик. Хто його знає, що воно таке; наче його й не було раніше, але смирне, немов би й мертве.

Тільки ж миша одбіжить трохи від дірки, враз той стовпчик — стриб! Та мишу по голові — довб! І полетів доїдати на дерево. Одного такого кібця підстрелив батько в крило і приніс додому. Зовсім цілий кібець був, тільки одне крильце поранене. Крило перев'язали, за ногу прив'язали шворочкою, щоб далеко не гуляв, і посадили на кущі жовтої акації.

Уранці прийшли до нього, — уже скубе горобця. Горобці саме сідали спати на тім кущі. Він і піймав одного.

Ми годували його мишами. Принесеш йому мишу, одразу вчепиться в неї кігтями і не їсть, дивиться на тебе: чи ти ворог йому, чи друг? Очі круглі, жовті й сердиті — не підходь. Як стояти тихо, то береться мишу скубти.

Коли вже крило загоїлося, вивели його на шворці в двір прогулятись. Ходить, поглядає навколо — малий, а гордий. Десь саме порпались кури. І не зважають на нього. Та півень, побачивши, не стерпів. Розлетівся, крилами лопотить і насів на кібця, аж накрив його тілом.

Зроду б кібець сам не напав на півня: куди ж йому, півень — як та гора проти нього! Та раз нападають, треба оборонятись. Як ухопить півня, як тріпоне, та за гребінь його, та за шию, та за голову! Не встиг я й розборонити їх, як півень весь був у крові. Так і понесли його на поріг різати.