Собака добрав, що його обдурено, і назад до качки. Ворона качку покинула і підлетіла.

Літають обидві, крутяться над самою собачою головою.

Тепер собака, видно, вирішив плюнути на ворон, бо всеодно не впіймаєш, і взявся знов до качки. Зараз же обидві ворони посідали і ходять навколо.

Коли одна як довбоне собаку в хвіст. Загарчав собака і до ворони, а друга тим часом качку довбе.

Стало собаці жарко. Тут не те, щоб упіймати, а мабуть не дадуть прокляті ворони й поснідати як слід. Треба тікати. Собака підхопив качку і подався підтюпцем геть від моря.

Але й воронам сподобалося качине м'ясо. Вони — за собакою. Одна над головою крутиться, зазирає в очі — от-от виклюне око! А друга сяде на спину собаці, довбоне і одлетить. Собака кричить, повертається до неї, тоді перша ворона його ззаду б'є. І спереду лихо і ззаду біда. Присів собака, хвоста підібгав, гарчить, зубами клацає.

А ворони насміліли, уже й сидячого довбають. То одна, то друга.

Коли собака високо-високо заскавчав, покинув качку і втік. Ще трохи провели його ворони, на прощання ще разів зо два довбонули, щоб не забував, і повернулися до качки.

Так дві ворони подужали одного собаку.

До нас приблудилося кошеня, і ми взялися його вчити. Хто його зна, як треба вчити котів, — то ми й стали його вчити по-собачому.

—Ляж! — і котик лягає і дивиться на нас, що ми йому дамо за це.

—Вперед! — і котик біг уперед, що мав сили. Назад! — і-котик вертався до нас. Тоді ми давали йому трішки сиру, або риб'ячу голову.

Так ми й вивчили його по-собачому.

Зробили йому нашийничок із старого ремінця — і став він зватися: «Чудило». Так і бігав за нами кіт Чудило, немов собачка, тільки не скрізь. У річку не ходив. Ми купаємося, а він сидить на березі, чекає. Ми — до човна, а він не хоче, нявчить, бігає берегом, а до нас не пливе. Не люблять коти мокрого!

Одного разу поїхали ми човном удити рибу. Дійшов з нами до берега кіт Чудило, а в човен не поліз, не схотів. Вибрався на дошку, що коло неї перуть білизну, і сидить на цій дошці над водою, а під дошкою гуляють маленькі рибки — верховодки. Дивиться на них згори кіт Чудило, мабуть смачні рибки, та в мокрому місці плавають. Дививсь, дививсь та й заснув на сонечку.

Наловили ми багато верховодок. Був у нас здоровий, синій глек, той, що воду ставлять коло вмивальника. Зачерпнули ми тим глеком води, і напустили туди верховодок повно. І попливли човном додому.

Прокинувся кіт Чудило, протер лапками очі, і дивиться, чи не принесли йому чогось смачненького. Полазив у нас по плечах, по кишенях, нема нічого, тоді як глянув у наш глек, так і закам'янів: рибок у глеку так рясно, що води між ними не видно. Плавають, плавають, одна на одну налазять, аж чорно в глеку.

Ми поставили глек на землю і трошки одсунулися, дивимось, що робитиме кіт Чудило. Він вибравсь на верхній край глека, умостився на покришці, сидить. Сидить, дивиться вниз на рибку, дивиться, дивиться, нахиляється, нижче та нижче, уже звисає над водою, уже й передні лапки в глеку, тоді — шубовсть! і вскочив у воду.

Заметушився, заборсався, забився у воді, аж глек ходором ходить. І не вистрибує.

Ну, — думаємо, — пропав кіт Чудило. — Утоп, напився води, упавши догори ногами в глек. Уже хотіли його рятувати, коли вилазить! Мокрий сердега, плохий, нечепурний, ніби цілу ніч під дощем був, але рибка в зубах. Виліз, рибку поклав долі, обтерся, облизався, і почав їсти.

Рибку з'їв, помурчав, витягнув ноги, ще раз облизався і знову поліз на глек. Дуже довго сидів, дивився, коли знову — шубовсть! і вистрибнув з рибкою в зубах. І цю з'їв. Тоді ми забрали глека й посмажили верховодок на сковорідці. Поклав на хліб і їж! І кісток не треба вибирати, так і хрумтять на зубах, як хрящ. Чудилові ж повіддавали хвостики й голівки.

Отак і привчився кіт Чудило до мокрого — іде за нами до річки, сам стрибає в човен, як мисливський собака, і зараз же до глека. Ми вудимо рибу, а він на глеку сидить, чекає. Як накидаємо у глек верховодок, тоді й він починає ловити рибу. Отакий у нас був кіт — кіт Чудило.

По дорозі повз жук. Великий та чорний. Іван глянув і сказав:

— Це жук-водолюб. Він любить воду. Це він залетів сюди з Комишуватого озера. Подивлюсь, як він буде жити у мене в хаті.

Іван забрав жука. Жук був, немов чорна ложка, гладкий і блискучий. Вуса він сховав, бо злякався, чи не смикне його Іван за ті вуса. На череві в нього був гострий такий шпичак, як голка.

Іван приніс жука, налив води в банку, вкинув туди пару камінців — буде йому хата, і пустив жука. Жук трохи посидів і ринув на дно. Там він заповз під камінь і причаївся. Сидить і стриже вусами — що воно далі буде.

Цей жук трави не їсть. Йому треба м'яса. Може, йому згодиться тарганяче м'ясо?

Іван піймав таргана і вкинув у банку. Одразу тарганові стало мокро і він швиденько узявся плавати, щоб випливти на сухе. Купався він, купався, та нікуди податись — навкруги скло, ще й слизьке.

Тимчасом жук, прудивши вусом, побачив, що вгорі вода гуляє і щось нагнало хвилю. Треба глянути, хто каламутить воду. Отже, водолюб виплив, ухопив таргана і поволік його до себе під камінь.

Довго не видно було нічого, аж ось випливло. Виринула тарганяча шкура. Значить жук з'їв таргана, а шкурку пустив.

Іван наловив ще тарганів і понапускав їх у банку. Жук поїв їх з троє, і більше не виринав. Сидів під каменем.

Коли стемніло і всі вже полягали спати, щось як загуде. Ж-ж-ж-цок! Тоді знову тихо. Ж-ж-ж-цок! То жук вилетів з банки й літав по хаті. Зачепиться об щось і впаде. Літав, літав, озера не знайшов і знов повернувся в банку. Там ще повечеряв парою тарганів і затих.

Так він жив в Івана днів зо три. Але однієї ночі надибав він на відчинене вікно і подався геть, на Комишувате озеро.

Ті рибалки, що ловлять рибу сітями в морях, постачають нам оселедців, камсу, судака і дуже допомагають робітництву харчами. Це рибалки-робітники.

Але є рибалки, що вудять рибу вудкою у вихідний день, для розваги. Вудкою впіймати рибу нелегко, отже вудлярі найчастіше вертаються додому без риби. Рибу вони їдять більше ту, що її продають у кооперативі.

Та буває й так, що вудлярам пощастить щось упіймати. Так було з двома зміївськими хлопцями на Дінці.

Вони сиділи проти лісу і вудили в'язів. В'язя теж піймати не просте діло. Тому, коли піймався на горох в'язик у півкілограма вагою, хлопці зраділи дуже. Роздивлялися, обмацували, гладили того в'язя, та кінець-кінцем треба було його пристроїти, щоб не пропав на сонці. Отже пропустили йому поза жабрами шворку і на шворці пустили в річку. Другий кінець добре прив'язали до дерева, щоб не втік. І сіли знову вудити.