Тепер я скинув чоботи, перекинув через плече і ми з Джаном босоніж побігли щодуху до естонського селища. Ні він, ні я не застудився, тільки ноги були в нас у крові, бо довелося бігти через колючі кущі.

В естонській хаті ми розтерлись і обігрілись. Мій друг, естонець - колгоспник, коли почув, як Джан приніс гоголя, став намовляти мене, щоб я продав йому собаку.

Я тільки засміявся. Я ж не знав, що Джана продадуть, як тільки я поїду з дому.

Треба б розповісти дещо і про наших вовків. Бо в тому, що написано про вовка по книжках, багато є неправди — та все ж таки щось можна взнати про нього з тих книжок. А от про вовків, що живуть у прикаспійській пустині, не написано нічого, тим часом живуть вони там дуже цікаво.

У нас вовк живе в лісі. У прикаспійській же пустині лісів нема. Нема жодного деревця. Самий мертвий степ і по ньому солоні озера, такі, що з них ніяк не нап'єшся. Є одна ріка Емба, та й та тільки навесні — літом вона висихає, а що не висохло, береться сіллю. Росте самий полин. У цій пустині, куди раніш не насмілювались їздити люди, тепер ми добуваємо нафту. Мені довелося бувати там і я бачив у пустині багато вовків.

Одразу і не вгадаєш, що він їсть у тій пустині. Зайців дуже мало, та зайця не так то легко впіймати. Звірів більше ніяких нема, є ящірки та змії. Але вовк їсть ящірку тільки коли дуже голодний. Є там ще ховрашки. Ховрашок живе в норі. Коли він вилазить попоїсти, то попереду дуже довго стоїть на задніх лапках і дивиться, чи нема якогось ворога поблизу. Він чує й бачить дуже добре, до нього теж нелегко добратись. Отже, вовки, поки годуються самими ховрашками, бувають худі і сухоребрі. Це м'ясо трудно ловити. Зате весною на кілька днів буває вовкові свято. На півночі розтають сніги, і по ярах приходить у пустиню ріка Емба. Прилітають качки, гуси, лебеді, пелікани, кулики. Та це летюче м'ясо теж трудно впіймати. Вовки ждуть, поки Емба дійде до моря. Що більше води в Ембі, то більше приходить на Ембу вовків. Вони збираються туди зі всієї пустині. І все йдуть понад водою до моря.

Коли було зимою багато снігів, то і в Ембі багато буває води. Тоді вона доходить до моря. Морським вітром доганяє морську воду до ембенської води. Тут починається для вовків свято.

Риба тараня теж чекала на Ембу. Їй треба увійти в несолону воду, щоб класти ікру, бо в солоній морській воді малі таранята живуть погано,— дохнуть. Що тільки з'єднається морська вода з водою ріки, тараня цілими табунами суне в Ембу.

Але Емба — річка мілка і недовговічна. Як тільки береговий вітер почне гнати воду назад у море, в Ембі стає зовсім мілко — в деяких місцях бувають замість ріки просто невеликі калюжі. По тих калюжах збивається багато тарані, що не встигла пройти на глибоке.

Вовки це знають і ждуть цього. Отут можна наїстися досхочу. Риба б'ється в калюжах, задихається від того, що мало води, як коли, то просто з води стирчать спини таранячі.

Люди здохлої риби не їдять. А вовкам вона ще смачніша, ніж жива. Через цілу ніч вовки брьохаються по калюжах і їдять рибу. На рибі вони жиріють — це в них запас жиру на цілий рік. Вони спішать їсти, бо скоро Емба пересохне, зостануться тільки озера, а в озерах глибоко і там тарані не спіймаєш.

У ці дні вовків коло Емби так багато, що цілу ніч чути, як вони виють і брьохаються у воді. Але піти туди не страшно, ситі вовки дуже бояться людей — вони одійдуть далі й будуть брати рибу в інших калюжах.

Коли ті калюжі повисихають, вовки знову підуть назад у пустиню. Кілька днів вони просто спатимуть на сонці. Коли ж ізнову схочеться їсти, доведеться, хоч-не-хоч, підстерігати ховрашків, а то й жувати ящірку. Знов для вовка починається голод.

Голодно живуть вовки у прикаспійській пустині. Найгірше їм буває зимою: ховрашки сплять під землею, ящірки й ті поховалися і подубіли. А їсти хочеться.

Найкраще було б упіймати верблюжа. Та коло нього є верблюдиця, а головне — люди! Людей же вовк боїться над усе.

Ще є вівці — коло овець злі собаки і знову ж люди, ще й з рушницями. Отже, про овець і думати не доводиться. Коло верблюдів все ж таки менше людей. Пасеться собі верблюдиця з верблюжам і ходить по сніговій пустині, шукає, де є під снігом трава. Тоді розкопає траву копитом і їсть. І верблюжа коло неї. Якби його добратись до верблюжати?

Верблюжа — воно ж дурне і цікаве. З ним можна б упоратись, якби не верблюдиця. А верблюдиця хоч і не дуже розумна, але сильна і здорова: як дасть ногою, так і покотишся в сніг. Ще й зареве, а тоді, напевне, прибіжать люди.

Як його бути? Є такі старі вовки, що все ж таки їдять верблюжатину. Вовки знають, як упіймати верблюжа.

Верблюжа, поки молоде, дуже цікаве. Як підіймеш руку або помахаєш шапкою, воно зразу біжить до тебе обдивлятися, що воно таке. А як його ще погладити, то так і ходитиме цілий день коло тебе.

Хто й зна, як вовки до того додумались, тільки буває такий старий вовцюга, що вміє підманути верблюжа.

Як одійде верблюжа від матері, старий вовк перелізе поза горбами на череві, щоб поближче до верблюжати. Ляже на спину й лежить, але одну ногу підійме вгору. І меле цією ногою, наче то не нога, а товста бур'янина або ще щось незвичайне коливається під вітром.

Як тільки побачить таке діло верблюжа, то йому стає цікаво, що воно таке. Воно підходить ближче.

Та вовк не стрибає на нього. Ще й верблюдиця недалеко і люди теж. Вовк тихенько перелазить трохи далі на череві. І знову ногу задере вгору і колихає нею.

Бачить верблюжа, що цікава та штука тікає від нього, і хоче підійти ближче. Щоб вона наступала на верблюжа, то може верблюжа злякалося б і само втекло б до матері. Так ні, та штука сама тікає. Підійде верблюжа ближче, а та штука знов за другим горбом манячить.

Отак відведе старий вовк верблюжа від матері на кілометр, чи більше, а тоді — стриб йому на горло і перервав.

І їсть сам, не виє, не кличе інших вовків, бо можуть позбігатися люди. Наїсться і йде спати.

Але казахам те верблюжа дуже дороге. Отже вони сідають на коней, беруть собак і їдуть по сліду вовка. Вовк наїсться і біжить не дуже охоче. Часто буває, що вдається вовка спіймати. Як не того, що зарізав верблюжа, то хоч тих, що доїдали після нього. І вже тоді вовкам нема пощади. Цілим колгоспом, буває, ганяють вовків, бо без верблюда в пустині жити дуже трудно.