— Так це правда, виходить?..

І чекала раз у раз, що вона відповість:

— Ні, дитино моя, вас обманюють…

Її повсякчасна упевненість не переконувала мене, бо я не могла збагнути, щоб з усього того дня, такого бурхливого й різноманітного, такого багатого на дивні й разючі події, нічогісінько не пам'ятала, навіть обличчя тих, хто прислужував мені, ні священика, що напучував мене, ні того, хто давав мені постриг. Зміна чернечої одежі на світську — оце одне тільки й пригадувала. Після цієї хвилини я зовсім нічого не пам'ятаю. Потрібен був не один місяць, щоб вивести мене з цього стану. Повільністю цього одужання я і пояснюю те, що зі мною сталося, — це ніби як з тими, що довго хворіли, свідомо розмовляли, дістали причастя, а коли видужали, геть про все забули. У монастирі я була свідком кількох таких прикладів і думала сама собі: отак, певно, й зі мною було, коли я брала чернецтво. Але треба ще знати, чи людині належать ті вчинки і чи присутня вона в них, хоч і здається присутньою.

Того року я зазнала три утрати: помер батько, чи той, кого вважали за мого батька, — він був у літах, багато працював і згас; померла настоятелька і моя мати.

Достойна черниця здалека відчула наближення своєї години; прирекла себе на мовчанку, звеліла принести до кімнати свою труну. Вона втратила сон, дні й ночі молилася думкою і писала — вона залишила п'ятнадцять міркувань, які мені здаються прегарними. Я записала їх.

Якщо колись ви поцікавитесь знати, які думки навіює ця хвилина, я передам їх вам, вони називаються: «Останні хвилини сестри де Моні».

При наближенні смерті вона наказала одягти себе; лежала на ліжкові, їй дали останнє причастя; в руках тримала розп'яття. Було це вночі. Свічки освітлювали цю жалібну сцену. Ми стояли навкруги, ридали, крики лунали в келії, аж ось очі їй зненацька заблищали. Вона раптово підвелася, заговорила, її голос був майже такий, як і коли вона була здорова. Утрачений дар вернувся до неї — вона пожурила нас за сльози, нагадавши нам, що на неї чекає вічне блаженство.

— Діти мої, горе ваше ошукує вас. Отам, отам, — казала вона, показуючи на небо, — служитиму я вам; мої очі не покинуть цього дому, я заступатимуся за вас і буду почута… Підійдіть усі, щоб я обняла вас; прийдіть дістати моє благословення й почути прощальне слово…

Так померла ця рідкісна жінка, що полишила по собі жалі, які не скінчаться ніколи.

Мати моя померла, повернувшись із маленької подорожі, яку зробила наприкінці осені до однієї з дочок. Вона журилася; її здоров'я підупало. Так і не дізналась я ні про ім'я свого батька, ні про історію свого народження. Той, хто був її і моїм духівником, передав мені від неї пакуночок — то було п'ятдесят луї з запискою, загорнені й зашиті в білу шматину. У записці вона зверталася до мене:

«Дитино моя, це — дрібниця, але сумління не дозволяє мені розпоряджатися більшими грішми; це — решта від того, що я змогла заощадити з невеличких дарунків пана Сімонена. Живи свято, це — найкраще, навіть для твого щастя на цім світі. Молися за мене; твоє народження — мій єдиний тяжкий гріх. Допоможи мені спокутувати його, і хай Бог простить мені твою появу на світ з огляду на добрі твої діла. Не турбуй родину. І хоч стан, до якого вступила, ти вибрала не зовсім добровільно, як того мені хотілося б, остерігайся змінити його. Чому мене не замкнули до монастиря до кінця моїх днів! Тоді не турбувала б мене думка, що за якусь мить я маю стати на Страшному Суді. Подумай, дитино моя, що доля твоєї матері на тому світі дуже залежить від твоєї поведінки на землі: Всевидющий Бог у справедливості своїй залічить мені все добро і все зло, тобою вчинене. Прощай, Сюзанно, не проси нічого у своїх сестер. Вони неспроможні допомогти тобі. Не надійся на свого батька — він раніш від мене побачив вічне світло, він чекає мене. Зустріч з ним для мене буде страшніша, ніж для нього. Прощай іще раз. О нещасна мати! О нещасна дитино! Приїхали твої сестри. Я незадоволена ними — вони все беруть, несуть, вони перед очима мрущої матері сперечаються за речі, засмучують мене. Коли підходять до мого ліжка, я повертаюсь на другий бік, бо що побачила б на їх обличчях? Дві істоти, що в них злидні погасили природне почуття. Вони зітхають, що я мало лишаю, ставлять лікареві й доглядачці нескромні запитання, з яких я розумію, як нетерпляче чекають вони хвилини, коли я відійду й вони заволодіють усім, що мене оточує. Вони здогадались, не знаю вже як, що я заховала в постелі трохи грошей, і всіляко добивалися, щоб мене підвести з ліжка; таки й добилися, але, на щастя, напередодні приходив мій вірник, і я віддала йому пакуночок з листом, що він написав з мого голосу. Спали листа і, коли дізнаєшся, що мене вже немає на світі, а станеться це невдовзі, відправ по мені месу й потверди на ній свої обітниці, бо я бажаю незмінно, щоб ти лишилася в чернецтві — думка про те, що ти, молода, опинишся у світі без поради й підтримки, вкрай збентежила б мої останні хвилини».

Мій батько помер п'ятого січня, настоятелька — наприкінці того самого місяця, а мати — наступного Різдва.

Матір Моні заступила сестра Христина. О пане, яка велика різниця між ними! Я казала вам, яка жінка була мати Моні. А в цієї вдача була дрібна, голова тісна й затуманена марновірством. Вона сповідувала нові вірування, радилася із сульпіціанцями[18] та єзуїтами. Усіх фавориток своєї попередниці зненавиділа — вмить у монастирі пішли чвари, ненависть, обмова, звинувачення, наклепи й пересуди. Ми мусили розбиратися в богословських питаннях, у яких нічого не тямили, підписуватись під формулами, коритися дивним обрядам. Мати де Моні не схвалювала тих покутних вправ, що виконуються над тілом. Вона виморювала себе лише двічі за життя — один раз напередодні мого постригу і вдруге в подібних обставинах. Про такі спокути казала, що вони ніякої хиби не виправляють, а тільки гордощів надають. Вона хотіла, щоб її черниці добре почували себе, були здорові тілом і ясні духом. Обійнявши уряд, вона передусім звеліла знести до себе всі волосяниці з канчуками й заборонила посипати страву золою, спати на голих дошках і мати в себе будь-яке таке знаряддя. Друга, навпаки, повернула кожній її волосяницю й канчука, а Старий і Новий Заповіт забрала. Фаворитки попереднього владування ніколи не бувають фаворитками наступного. До нової настоятельки я була байдужа, щоб не сказати гірше, з тієї причини, що стара мене любила. Але невдовзі я накликала ще більшу біду на себе вчинками, що ви назвете необачними або твердими, залежно від того, під яким саме поглядом подивитись на них.

По-перше, я геть віддалася горю, якого мені завдала смерть нашої першої настоятельки. При всякій нагоді хвалила її; спонукала порівнювати її з тією, що нами керувала, і порівняння ці для останньої були не на її користь; змальовувала стан у монастирі у минулі роки; нагадувала про той спокій, з якого ми тоді тішилися, про вибачливість, яку мали до нас, про духовну й земну поживу, яку давали нам тоді, і вславляла звичаї, почуття і вдачу сестри де Моні. По-друге, я спалила свою волосяницю й викинула канчука; розповіла про це подругам і кількох заохотила зробити так само. По-третє, роздобула собі Старий і Новий Заповіт. По-четверте, відкинула всі партії, хотіла бути тільки християнкою, не прибираючи назви янсеністки[19] чи моліністки[20]. По-п'яте, суворо обмежилася монастирським статутом і не хотіла робити ні більше, ні менше. Отже, я не погоджувалась на жоден надобов'язковий вчинок, бо й обов'язкові здавалися мені надто суворими. Сідала до органу тільки у свята, співала лише тоді, коли була в хорі, не дозволяла, щоб надуживали моєю догідливістю й талантами й попихали мною скрізь і щоденно. Я прочитала статут, перечитала його, вивчила його напам'ять. Коли мені наказували щось таке, чого в статуті ясно не викладено чи й зовсім не було або суперечило йому, по-моєму, то я від цього твердо відмовлялась, брала книгу й казала: