— Сестро Сюзанно, чи вірите ви в Бога Отця, Сина й Святого Духа?

Я відповіла:

— Вірю.

— Чи вірите в матір нашу, Святу Церкву?

— Вірю.

— Чи зрікаєтесь сатани й діл його?

Замість того, щоб відповісти, я раптом вискочила вперед, голосно скрикнула, і край єпітрахілі впав у мене з голови. Вікарій занепокоївся, його супутники зблідли. Із сестер одні розбіглися, другі, що сиділи, посхоплювалися з великим гуркотом. Він дав знак, щоб затихли, а сам дивився на мене, чекав чогось надзвичайного. Я його заспокоїла, сказавши:

— Панотче, то абищиця. Одна з черниць вколола мене чимось гострим. — І, звівши очі й руки до неба, я додала, вмиваючись слізьми: — То мене вразили в ту хвилину, коли ви мене питали, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я добре бачу, навіщо.

Настоятелька від усіх запротестувала, що до мене не торкались. Архідиякон знов покрив мене єпітрахіллю. Черниці хотіли знову підійти, та він дав їм знак відступитися й перепитав мене, чи зрікаюсь я сатани й діл його, і я твердо відповіла:

— Зрікаюсь, зрікаюсь…

Він сказав принести розп'яття й дав мені поцілувати; я поцілувала його в ноги, руки й рану в боці. Він наказав мені голосно поклонитися розп'яттю, я поставила його на землю й промовила навколішках:

— Боже мій, Спасителю мій, Ти, що сконав на хресті за мої і всього людського роду гріхи, поклоняюся Тобі. Хай окриють мене Твої муки, хай упаде на мене крапля крові, Тобою пролитої, і очищуся. Прости мене, Боже, як я прощаю ворогам своїм…

Потім сказав мені:

— Визнайте віру Його… Визнайте любов Його… Визнайте милосердя Його…

Я зробила все це. Не пригадую тепер, як саме висловлювалась, але, мабуть, дуже піднесено, бо дехто з черниць заридали, обидва молоді церковники заплакали, а архідиякон здивовано спитав, звідки взяла я молитви, допіру проказані. Я сказала йому:

— З глибини свого серця; це — мої думки й почуття. Свідчуся в цьому Богом, що все чує й витає над цим олтарем. Я християнка, я безневинна. Якщо я вчинила якісь гріхи, то вони тільки Богові єдиному відомі, тільки він має право правити з мене звіт за них і покарати… — На цьому слові я глянула страшним поглядом на настоятельку.

Так закінчилася церемонія, якою було ображено величність Божу, споганено найсвятіші речі й ошукано служителя церкви. Черниці розійшлися, окрім настоятельки, мене й молодих церковників. Архідиякон сів, видобув заяву, подану на мене, почав уголос читати її і питати мене за артикулами, що в ній містилися:

— Чому ви не сповідаєтесь?

— Мене не пускають.

— Чому ви не причащаєтесь?

— Мене не пускають.

— Чому ви не буваєте ні на месі, ні на службах Божих?

— Мене не пускають.

Настоятелька хотіла щось сказати. Він спинив її властивим йому тоном:

— Мовчіть, паніматко… Чому ви виходите вночі з келії?

— У мене відібрали воду, глек на воду й посуд на природні потреби.

— Чому вночі чути галас у вашому коридорі й у келії?

— Мені навмисне не дають спати.

Настоятелька знову хотіла заговорити, він ще раз сказав їй:

— Я вже казав вам, паніматко, — мовчіть. Відповідатимете, коли запитаю…

— Що то за черницю вирвали з ваших рук і знайшли повалену додолу в коридорі?

— Це — наслідок жаху, який навіяли їй щодо мене.

— Вона ваша подруга?

— Ні, панотче.

— До неї в келію ви коли-небудь заходили?

— Ніколи.

— І ніколи не робили чогось непристойного чи то їй, чи іншій якій?

— Ніколи.

— Чому вас зв'язали?

— Не знаю.

— Чому ваша келія не замикається?

— Я зламала в ній замок.

— Чому ви його зламали?

— Щоб відчинити двері й піти на відправу в день Вшестя.

— Так ви того дня були в церкві?

— Так, панотче…

Настоятелька сказала:

— Це неправда, панотче. Вся громада…

Я урвала її:

— … потвердить, що двері до хору були замкнені, що вони знайшли мене долі коло дверей, і ви наказали їм іти по мені. Дехто так зробив, але я прощаю їм і вам, паніматко, що ви наказали. Я прийшла не інших виказувати, а себе боронити.

— Чому у вас немає ні чоток, ні розп'яття?

— У мене відібрали.

— Де ваш молитовник?

— Відібрали.

— Як же ви молитесь?

— Молюся серцем і духом, хоч молитись мені й заборонено.

— Хто заборонив?

— Паніматка.

Настоятелька знову хотіла заговорити.

— Паніматко, — сказав він їй, — правда чи неправда, що ви заборонили їй молитися? Скажіть: так чи ні?

— Я гадала й мала підставу гадати…

— Не про те йдеться. Ви заборонили їй молитися — так чи ні?

— Заборонила, але…

— Але, — урвав її архієпископ, — але, сестро Сюзанно, чому ви боса?

— Мені не дають ні панчіх, ні черевиків.

— Чому білизна й одіж у вас такі подерті й брудні?

— Вже три місяці мені не дають білизни, а в одежі я мушу спати.

— Чому ви спите в одежі?

— Бо не маю ні заслони, ні ковдри, ні матрацу, ні постелі.

— Чому не маєте?

— Відібрали в мене.

— Їсти вам дають?

— Я прошу, щоб давали.

— Виходить, не дають?

Я мовчала, він додав:

— Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоїсь тяжкої провини.

— Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва і хочу зректися обітниці, яку дала недобровільно.

— Справу цю належить розв'язати законам, і хоч би який був їх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечі обов'язки.

— Ніхто, панотче, не виконує їх пильніше за мене.

— І мусите користуватися з усього, що й ваші товаришки.

— Цього я тільки й прошу.

— Може, ви скаржитесь на когось?

— Ні, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.

— Ідіть.

— Куди мушу йти, панотче?

— До своєї келії.

Я ступила кілька кроків, потім повернулась і впала до ніг настоятельці й архідияконові.

— Що таке? — спитав він.

— Ви бачите! — сказала я, показуючи йому свою побиту в кількох місцях голову, свої скривавлені ноги, свої посинілі, кістляві руки, свою брудну й подерту одіж.

Чую, пане маркіз, що ви й більшість тих, хто ці записки прочитає, скажете: «Скільки жахів, таких вигадливих і довготривалих! Яка витончена жорстокість у чернечих душах!» Неймовірна річ, скажете ви всі. Погоджуюсь, але це — правда, і хай небо, яким свідчуся, судить мене з усією суворістю і віддасть на вічні муки, коли я дозволила наклепові хоч краєчком своєї тіні затьмарити де-небудь мої рядки! Хоч і глибоко пізнала я, яким сильним збудником стає настоятельчина ненависть для природної зіпсутості, надто ж коли зіпсутість ця може своїми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомність не заглушила в мені справедливості. Що більше я міркую, то більше переконуюсь, що такого, як мені трапилось, не траплялось і, мабуть, не трапиться ніколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший і останній) угодно було провидінню, чиї путі невідомі нам, зібрати над однією безталанною всю силу жорстокості, що розподіляється за його незбагненними веліннями на безконечну многість нещасних, які перед нею були і по ній будуть у монастирі. Я страждала, дуже страждала, але доля моїх мучительок здається і завжди здавалась мені гіднішою жалю, ніж моя власна. Волію і волітиму краще вмерти, ніж помінятися з ними роллю. Мої муки кінчаться, сподіваюсь цього від ваших доброт; а спогад, сором і гризота злочину лишаться їм довіку. Вони вже винуватять себе, не сумнівайтесь; вони винуватитимуть себе все своє життя, і жах зійде разом з ними в домовину.

Проте, пане маркіз, теперішнє моє становище сумне. Життя тяжке для мене: я — жінка, духом слаба, як і всі в моїй статі. Бог може покинути мене. Я не почуваю ні сили, ні відваги терпіти далі те, що перетерпіла. Бійтеся, пане маркіз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очі тоді виплачете за моєю долею, хоч і сточить вас гризота, я не вийду вже з безодні, в яку впаду, — вона навіки замкнеться над зневіреною.