— Я не можу повалити їх, пані, але можу щось інше.

— Не треба нічого, пане.

— Треба змінити монастир. Я за це візьмуся. Знову прийду до вас. Сподіваюся, що вас не сховають. Ви зразу ж матимете від мене звістки. Коли ваша згода, будьте певні, що мені пощастить витягти вас звідси. Якщо з вами надто суворо поведуться, не забудьте повідомити мені про це.

Коли пан Манурі пішов, було вже пізно. Я повернулася до келії. Невдовзі задзвонили до вечірні. Я прийшла одна з перших, пропустила черниць, знаючи, що мені належить лишатись коло дверей. Справді, настоятелька зачинила їх переді мною. За вечерею вона, ввійшовши, дала мені знак сісти долі посеред трапезної. Я скорилася, і мені дали хліба з водою, я з'їла трохи, зросивши його слізьми. Наступного дня радили раду; усю громаду скликали судити мене, і присудили: не мати годин спочинку, місяць вистоювати відправу на порозі хору, їсти долі посеред трапезної, три дні вряд прилюдно каятися, поновити постриг і обітницю, постувати через день і щоп'ятниці після вечірні вмертвляти плоть. Я стояла навколішках, спустивши покривало, коли мені зачитували цей вирок.

Другого ж дня настоятелька прийшла до мене в келію, а за нею одна черниця несла волосяницю й ту грубу полотняну сукню, що на мене наділи тоді, як вели в темну. Я зрозуміла, що воно значить, роздяглася, чи, певніш, із мене здерли покривало й одіж і наділи ту сукню. Голова була непокрита, ноги босі, довге волосся спадало на плечі, за все вбрання була волосяниця, що дали мені, груба сорочка й та довга сукня, що облягала мене від шиї до п'ят. Отак ходила я цілий день, так виконувала й обов'язки.

Увечері, сидячи в келії, я почула, що наближається спів літанії — то цілий монастир ішов парами. Увійшли, я встала. Мені накинули на шию мотузку, дали в одну руку запалений смолоскип, а в другу — канчука. Одна з черниць узяла мотузку за кінець, провела мене між двома лавами, і похід рушив до внутрішньої каплички, присвяченої св. Марії — до мене йшли, тихо співаючи, а поверталися мовчки. У тій капличці, освітленій двома свічками, мені сказали просити прощення в Бога й громади за ганьбу, що я вчинила. Черниця, що вела мене, тихцем підказувала, що мені казати, і я казала те слово в слово. Після того скинули з мене мотузку, роздягли до пояса, зібрали волосся, що розсипалося по плечах, і перекинули на груди, дали мені в праву руку канчука, що я була тримала в лівій, і заспівали Miserere. Я зрозуміла, чого від мене чекають, і виконала. Коли Miserere проспівали, настоятелька звернулася до мене з короткою намовою. Погасили свічки, черниці розійшлися, і я одяглася.

Вернувшись до келії, я відчула в ногах страшний біль. Глянула на них — вони були геть скривавлені від шматків скла, що їх зозла розкидали мені по дорозі.

Так само склала я прилюдне каяття і двома наступними днями; тільки останнього дня до Miserere додали ще одного псалма.

Четвертого дня мені повернули чернечу одіж майже так само врочисто, як і тоді, коли вперше одягаєш її прилюдно.

П'ятого дня я поновила свою обітницю. За місяць я виконала решту покладеної на мене спокути, після цього життя моє в громаді потекло більш-менш звичайно: я знову посіла своє місце в хорі та трапезні й відбувала своєю чергою різні монастирські обов'язки. Але як я здивувалася, коли глянула на ту молоду подругу, що цікавилась моєю долею! Вона, здалося мені, так само змінилася, як і я, — схудла страшенно, була смертельно бліда, губи побіліли, очі майже погасли.

— Сестро Урсуло, — спитала я тихо, — що це з вами?

— Що зі мною? — відповіла вона. — Я люблю вас, а ви ще мене питаєте! Добре, що кара ваша скінчилася, а то померла б я.

Якщо у два останні дні прилюдного каяття я не поранила собі ноги, то тільки їй маю дякувати — вона нишком вимітала коридори й відкидала набік шматки скла. У ті дні, коли мені приречено постувати хлібом та водою, вона зі своєї пайки уривала частину, загортала в білу шматку й кидала мені в келію. На черницю, що мала мене на мотузці вести, кинули жеребок, і він якраз на неї випав. їй не забракло мужності піти до настоятельки й заявити, що вона воліє краще вмерти, ніж виконувати такий ганебний і жорстокий обов'язок. На щастя, ця дівчина була із шанованої родини. Вона мала велику пенсію, яку використовувала по волі настоятельки, і за кілька фунтів цукру та кави вона знайшла черницю, що її заступила. Не смію думати, що на цю негідницю вдарила Божа рука — вона збожеволіла, її замкнули. Проте настоятелька живе, керує, мучить і почуває себе добре.

Звичайно, моє здоров'я не могло вистояти проти таких довгих і жорстоких іспитів — я захворіла. Отоді й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую їй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама мені це не раз казала, проте, коли чергувала в лікарні, робила мені які тільки можна послуги. В інші дні я теж не була занедбана завдяки її турботам про мене і тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно від того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночі, але настоятелька відмовила їй з тої причини, що для такої праці вона надто тендітна, — це було для неї великим горем. Усі її турботи не могли спинити моєї хвороби — я була безнадійна, мене запричастили. Хвилин за кілька перед тим я попросила, щоб до мене зібралася вся громада. Мені це дозволили. Черниці оточили моє ліжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах і тримала мене за руку, обливаючи її слізьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене підвели й посадили на ліжкові, обклавши подушками. Тоді, звертаючись до настоятельки, я попросила її поблагословити мене й забути про мої провини, а в усіх товаришок своїх попросила прощення за ганьбу, що вчинила їм. Сказала принести до себе купу всякого безділля, що прикрашало мою келію і було в особистому моєму користуванні, і попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, і я роздала його тим, хто був у неї за поплічниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузці в день прилюдного каяття, я підкликала до себе й сказала їй, обіймаючи і даючи свої чотки й розп'яття:

— Люба сестро, згадуйте мене у своїх молитвах і знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…

Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподіватися його вдруге? Хто знає, яка буде в мене остання хвилина?

А бути вона мусить. Хай же поновить Бог мої муки, тільки дасть той спокій смерті, що я мала! Я бачила відкриті небеса. Так воно, певно, й було, бо сумління тоді не обманює, а воно обіцяло мені вічне блаженство.

Запричастившись, я поринула в якусь летаргію. Тієї ночі всі втратили надію на мій порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моєму обличчю, чула різні голоси, що мовби здалека казали: «Помирає… ніс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Відійдіть, відійдіть, дайте їй спокійно померти! Хіба ви ще не досить мучили її?» Дуже солодка була мені хвилина, коли я вийшла із цієї кризи, розплющила очі й побачила себе в обіймах подруги. Вона не відходила від мене, цілу ніч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала мені цілувати розп'яття і сама цілувала його, відійнявши від моїх уст. Побачивши, що я широко розплющила очі й глибоко зітхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своїм другом, казати:

— Боже, зглянься над нею і наді мною! Боже, прийми її душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…

Я глянула на неї, посміхнулася сумно, заплакала, потиснула їй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лікар; він, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий і суворий. Він грубо відсторонив мою подругу, помацав мені пульс і шкіру. З ним прийшла й настоятелька та її фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зі мною, сказав:

— Вона очуняє… — І додав, дивлячись на настоятельку, якій ці слова не сподобались: — Так, пані матко, очуняє; шкіра добра, пропасниця спадає, в очах починає жевріти життя…