Дені Дідро

Жак фаталіст і його пан

— Як вони зустрілися?

Випадково, як звичайно буває.

— Як їх звати?

Що тобі до того?

— Звідки вони йшли?

З найближчого місця.

— Куди путь держали?

Чи хто взагалі знає, куди йому путь лежить?

— Про що говорили?

Пан не мовив ні слова; а Жак оповідав, що його сотник казав, ніби все, що тут, унизу, трапляється нам, добре чи зле, записане там, угорі.

Пан: Це велике слово.

Жак: Мій сотник ще додавав, що кожна куля, що вилітає з рушниці, має свою адресу.

Пан: І мав рацію...

По короткій павзі Жак скричав:

— Нечистий би його взяв, шинкаря з його шинком!

Пан: Як так віддавати нечистому свого ближнього? Це не по-християнськи.

Жак: Бо коли я стуманів від його поганого вина, я забув напоїти коней. Мій батько помітив це; розгнівався. Я здвигнув плечима. Він ухопив дрюка і трохи боляче почустрив мені плечі. Саме проходив один полк, щоб стати табором перед Фонтенуа; зо зла я приєднався до нього. Ми прибули; почалася битва.

Пан: І ти дістав призначену на твою адресу кулю.

Жак: Ви вгадали; влучила в коліно; і один Бог знає ті добрі й злі пригоди, які спричинила ця куля, що влучила в коліно. Вони чіпляються одна за одну, як ланки ланцюжка з оброті. Без цього пострілу, наприклад, я переконаний, що ніколи в житті не закохався б і не кульгав би.

Пан: То ти був закоханий?

Жак: Ще й як!

Пан: І то завдяки одному пострілові?

Жак: Завдяки одному пострілові.

Пан: Ти не казав мені й слова про це.

Жак: Я так гадаю.

Пан: І чому ж?

Жак: Бо це не могло статися ні раніше, ні пізніше, ніж призначено.

Пан: І тепер настав час дізнатися про твоє кохання?

Жак: Хто може знати?

Пан: На всякий випадок починай...

•••

Жак почав розповідь про своє кохання. Було по обіді: налягла спека. Його пан заснув. Ніч захопила їх серед поля; вони збилися з дороги. І пан у великому гніві кинувся батожити свого слугу, а неборака за кожним ударом повторював: «І це теж, певно, було записане там, угорі...»

Ти бачиш, читачу, що я на певній дорозі і виключно від мене залежить змусити тебе чекати один, два роки, три роки на розповідь про кохання Жака, якби я хотів розлучити його з паном і пустити їх кожного своєю дорогою, як мені заманулося б. Що могло б перешкодити мені одружити пана і зробити його рогоносцем? висадити Жака на далеких островах? спрямувати туди його пана? повернути обох на тому самому кораблі до Франції? Як легко компонувати оповідання! Але обидва вони відбудуться лише цією сльотавою ніччю, а ти, читачу, цією ж короткою відстрочкою.

Надійшов ранок. І ось вони знову вмостилися на коней і продовжили свій шлях.

— Куди вони путь держали?

От уже вдруге, читачу, ти поставив мені це питання, і вдруге ж я тобі відповідаю: пощо тобі це знати? Коли я поведу мову про мету їх подорожі — прощай Жакове кохання... Вони їхали якийсь час мовчки. Коли ж кожен з них трохи отямився від своїх клопотів, пан мовив до свого слуги:

— Гаразд, Жаку, на чому ми зупинилися в розповіді про твоє кохання?

Жак: Ми дійшли, здається мені, до відступу ворожої армії. Одні втікали, інші переслідували, кожен думав тільки про себе. Я лишився на полі бою, привалений мертвими й раненими, яким не було й числа. Наступного дня мене з десятком інших кинули на підводу, щоб відвезти до одного з наших шпиталів. О, пане, я не повірю, щоб були страшніші рани від ушкодження коліна.

Пан: Не вигадуй, Жаку, ти жартуєш.

Жак: На Бога, ні, пане, я не жартую! Там не знати й скільки тих костей і сужилків, і ще всячини, чого я й не знаю, як воно називається...