— Скільки? — відповіла вона мені, підносячи вгору руки. — Дев'ять франків; більше, ніж я могла б заробити за цілий місяць...

В одну мить розв'язавши гаманець, я кинув їй два важкі екю:

— Ось маєте, добра жінко, — мовив я до неї, — тут дванадцять франків. — І, не чекаючи, щоб мені дякували, рушив у дорогу до свого села.

Пан: Жаку, ти зробив добре діло.

Жак: Не у гнів вам кажучи, зробив дурницю. Не відійшовши сотні кроків від села, я сам собі це сказав; не проверставши й півдороги, я сказав собі ще більше; а прибувши до хірурга, з порожнім гаманцем, я почував себе вже зовсім зле.

Пан: Може, й правда твоя; може, й недоречне моє схвалення, як недоречне було твоє співчуття... Проте, ні, Жаку, таки ні, я наполягаю на своєму першому слові, і саме в тому, що ти забув свої власні потреби, міститься головна заслуга твого вчинку. Я вже передбачаю, що було далі: ти стаєш жертвою бездушности твого хірурга і його жінки; вони виганяють тебе з хати. Але навіть якби ти мав померти перед їх дверима на купі гною, то й на цій купі ти почував би вдоволення з того, що саме такий ти є.

Жак: Ні, мій пане, я не належу до тих, що мають таку тверду вдачу. Я пошкутильгав собі далі; щоб щиро вам признатися, шкодуючи за своїми двома важкими екю, хоч це не могло змінити факту, що вони були подаровані, і псуючи своїми жалощами добре діло, яке я зробив. Я був посередині дороги між двома селами, і вже запала ніч, як раптом з кущів, що росли обабіч дороги, вийшло три бандити, кинулися на мене, звалили на землю, обшукали мене і були здивовані, знайшовши при мені так мало грошей. Вони розраховували на кращу здобич; бувши свідками моєї милостині, яку я подав на селі, вони уявили собі, що той, хто так легко розлучається з півлюїдором, повинен мати їх ще хоч двадцятку. Охоплені шалом з того, що їх надії не виправдалися, і з почуття небезпеки з-за жмені су мати поламані на ешафоті кості, якби вони впіймалися і я їх упізнав, вони якусь мить вагалися, чи не забити б мене. На щастя, вони почули якийсь шум і втекли. А я відбувся кількома ґулями, які набив падаючи чи дістав від тих, що мене грабували. Бандити зникли, а я пішов своєю дорогою і добився до села, як міх: я прибув до нього о другій годині ночі, блідий і знесилений, біль у коліна став багато гостріший і, крім того, боліло у різних місцях від ударів, які я дістав. Доктор... Але, мій пане, що сталося? Ви скрегочете зубами, ви хвилюєтесь, наче б перед вами був ворог.

Пан: Так воно й є; я стискаю рукоять шпаги, кидаюся на твоїх грабіжників і мщуся за тебе. Поясни мені, як міг той, що писав великий сувій, написати таке, щоб тим робом було віддячено за такий шляхетний вчинок? Чому я, жалюгідна купа самих лише вад, готовий боронити тебе, тоді як він спокійно дивився, коли на тебе напали, звалили на землю, знущалися, били носаками, той, кого вважають втіленням найвищої досконалости?

Жак: Годі, мій пане, годі; те, що ви кажете, тхне єрессю.

Пан: Чого ти оглядаєшся?

Жак: Я дивлюся, чи нема кого поблизу, хто міг почути ваші слова... Доктор помацав мій пульс і ствердив гарячку. Я уклався в ліжко, не згадавши й словом про свою пригоду, і на своєму вбогому ложі почав ламати собі голову, наче б у мені змагалися дві душі... І які душі, Боже! Жодного су за душею і жодного сумніву в тому, що завтра, ледве я прокинуся, з мене зажадають платню за день, як умовлено.

Тут пан кинувся обіймати свого слугу, приказуючи:

— Мій бідний Жаку, що тобі діяти? Що буде з тобою? Твоє становище кидає мене в розпач.

Жак: Заспокойтеся, мій пане, я тут, при вас.

Пан: Я зовсім забув про це, наче б опинився на другий день там, побіч тебе, у доктора, у ту мить, коли ти прокидаєшся і з тебе вимагають гроші.

Жак: Мій пане, ніколи не можна знати, з чого в житті треба радіти, а з чого сумувати. За добрим слідує зле, а за злим — добре. Ми йдемо наосліп уночі під тим, що записане там, угорі, однаково нерозумні у своїх бажаннях, як у своїх радощах і клопотах. Коли я плачу, мені здається часто, що я дурень.

Пан: А коли смієшся?

Жак: Тоді мені здається також, що я дурень; а проте я не можу погамувати себе, щоб не плакати і не сміятися: і саме це мене найбільше обурює. Я сто разів намагався. Цілу ніч я не заплющив ока...

Пан: Ні, ні, скажи, що ти намагався.

Жак: Наплювати на все. О! якби мені це вдалося!

Пан: Який хосен мав би з того?

Жак: Позбувся б клопотів, не мав би потреби ні в чому, став би сам собі паном, почував би себе так само добре, поклавши собі камінь під голову, як і на пуховій подушці. Такий я й буваю часом; але таке до дідька коротко триває; і коли я часом буваю твердий і непорушний, як скеля, у великих оправах, — часто трапляється, що якесь незначне заперечення, якась дрібниця виводить мене з рівноваги; і саме за це я ладен сам собі бити морду. Зрештою, я махнув рукою і вирішив бути таким, як є. А, помисливши трохи, побачив, що воно на одне виходить, і сказав собі: пощо турбуватися тим, який ти є? Це ще одна форма зневіри, легша й зручніша.

Пан: Що зручніша, то правда.

Жак: Уранці хірург відкрив мої запони, мовлячи до мене:

— А ке лишень, друже, ваше коліно; бо мені сьогодні лежить далека дорога.

— Докторе, — відповів я йому жалісливим голосом, — я ще сплю.

— Тим ліпше! Це добрий знак.

— Лишіть, хай я ще посплю; я почуваю, що нема потреби мене перев'язувати.

—Воно не дуже й пошкодить вам, спіть собі...

Мовивши так, він закрив мої запони; я ж не спав. Годину пізніше докторша відкрила мої запони, мовлячи до мене:

— Гей, друже, маєте вашу грінку з цукром.

— Пані дохторшо, — відповів я їй жалібним голосом, — мені не хочеться їсти.

— Їжте, їжте, так чи так маєте платити.

— Мені не хочеться їсти.

— Тим ліпше! Лишиться мені й моїм дітям.

І мовивши так, закрила мої запони, покликала дітей, і вони кинулися на мою грінку з цукром.

•••

Читачу, мені цікаво знати, що ти подумав би, якби я зробив тут перерву і повернувся до історії того чоловіка, який мав одну сорочку, бож мав таки й одним-одне тіло? Чи не подумав би ти, що я на подобу Вольтера зайшов у сліпий кут чи, просто кажучи, заплутався так, що не знаю, як вимотатися, і втікаю до будь-якої вигадки, щоб виграти час і знайти засіб упоратися з історією, яку сам почав. Та ні, дорогий читачу, ти безнадійно помиляєшся. Я добре знаю, як упорається Жак з своїми клопотами, а те, що я хочу сказати тобі про Ґусса, чоловіка з одним-однією сорочкою, тому що він мав одним-однісіньке тіло, зовсім не вигадка.

Це сталося одного ранку на Зелені свята, коли я одержав цидулку від Ґусса, у якій він просив мене відвідати його у в'язниці, де його замкнули. Одягаючись, я прикидав собі, шо могло б йому приключитися, і зупинився на припущенні, що його арешту міг зажадати його кравець, пекар, винник чи хазяїн дому. Прибуваю й бачу його в спільній буцегарні ще з кількома персонажами, підозрілого вигляду. Питаю його, що це за люди.

— Отой старий, що ви його бачите з окулярами на носі, вправний чоловік, який досконало вміє рахувати; він хоче узгіднити рахункову книжку, яку тепер переписує, з можливостями свого гаманця. Це важке завдання, ми про це говорили з ним, але я не маю жодного сумніву, що він його подолає.

— А той другий?

— Це дурень.

— Тільки й того?

— Дурень, який вигадав машину, щоб фальшувати гроші, погану машину, таку незугарну, що робить безліч огріхів.

— А той третій, одягнений у ліврею, що грає на басу?

— Той тут лише тимчасово, до вечора чи, може, завтрішнього ранку, бо його оправа — дрібниця; його переведуть до божевільні в Бісетрі.*

— А ви?

— Я? Моя справа й того менша.

По цій мові він підвівся, поклав свою шапку на ліжко, і в ту мить зникли всі три його соузники. Коли я увійшов, Ґусс, одягнений у халат, сидів при маленькому столику і виводив геометричні фігури, працюючи так спокійно, наче б був у власній хаті.