•••

Господиня, не завдаючи собі клопоту зійти вниз, гукнула з кімнати:

—Нанон, принеси овочі, бісквіти, конфітури...

Почувши ім'я Нанон, Жак сказав собі: «Ага, це її дочка, яку скривдили; принаймні була причина обурюватися».

А пан звернувся до господині:

— Щойно ви були дуже розгнівані?

Господиня: А хто не гнівався б? Бідне сотворіння не зробило їм нічого злого; ледве вона вступила до їх кімнати, як я почула її крик, і який крик... Дякувати Богові, я трохи заспокоїлася, хірург запевняє, що немає нічого небезпечного; тим часом у неї набігло дві великі ґулі, одна на голові, а друга на плечі.

Пан: Вона вже давно у вас?

Господиня: Буде щойно п'ятнадцять днів. Її залишено на сусідній пошті.

Пан: Як залишено?

Господиня: О, мій Боже, так і залишено! Є ж бо люди, що твердіші від каменю. Перепливаючи річку, що тут тече поблизу, вона боялася, що втопиться; вона прибула сюди якимось чудом, і я взяла її з співчуття.

Пан: Скільки їй років?

Господиня: Я гадаю, дещо більше, ніж півтора року.

По цих словах Жак залився реготом і закричав:

— Це сучка!

Господиня: Найкраща тварина в світі; я не віддала б свою Ніколь і за десять люїдорів. Бідна моя Ніколь!

Пан: Ви, пані, маєте ніжне серце.

Господиня: Ваша правда, я люблю як своїх тварин, так і людей.

Пан: Дуже добре робите. А хто ж ті панове, що так гірко скривдили вашу Ніколь?

Господиня: Двоє громадян з сусіднього міста. Вони без упину шепочуться, думаючи, що ніхто не знає, про що вони говорять і нікому не відомі їхні пригоди. А воно так, що не минуло й трьох годин, як вони прибули, а я до останнього словечка знаю всю їхню справу. Весела пригода; і якби й ви не поспішали так укладатися спати, як я, я розповіла б вам усе, що розповів їх слуга моїй покоївці, яка випадково виявилася його землячкою; вона переказала все моєму чоловікові, а він мені. Теща молодшого зупинялася тут буде не більше трьох місяців тому; вона вельми проти власної волі пішла в місцевий манастир, де не судилося їй постаріти, там вона й померла, і з цієї причини обидва наші молоді в жалобі. Отак-пак, і сама того не помітивши, я почала оповідати їхню історію. Добривечір, панове, і на добраніч. Чи до сподоби було вино?

Пан: Дуже добре.

Господиня: А чи вдоволені ви вечерею?

Пан: Дуже вдоволені. Шпінат був трохи пересолений.

Господиня: Я маю часом важку руку. Вам добре спатиметься у свіжій постелі; у мене її ніколи не вживають другий раз, не правши.

•••

По цій мові господиня вийшла, а Жак і його пан уклалися спати, сміючися з плутанини, яка спричинилася до того, що про сучку вони подумали, ніби це хазяйська дочка чи покоївка, і з того, що господиня так піклується приблудною сучкою, яку вона тому п'ятнадцять днів узяла до хати. Жак, зав'язуючи поворозки нічного ковпака, мовив до свого пана:

— Я готовий заложитися, що ця жінка з усього, що живе в цьому заїзді, любить саму лише Ніколь.

А пан йому відповів:

— Це можливе, Жаку, але пора спати.

•••

Тим часом, як Жак і його пан відпочивають, я позбудуся своєї обіцянки, розповівши про того чоловіка з в'язниці, що пиляв на басу, радше переказавши слова його друга, пана Ґусса.

— Цей третій, — сказав він мені, — був управителем великого дому. Він закохався в кондиторку з Університетської вулиці. Кондитер був добрий чоловік і більше пильнував своєї печі, ніж приглядався до жінчиної поведінки. І нашим коханцям заважали не так його ревнощі, як невсипуща працьовитість. Що вони вигадали, щоб позбутися цього клопоту? Управитель подав своєму панові донос на письмі, в якому обвинувачував кондитора, як людину поганої поведінки, п'яницю, що днює й ночує в шинку, грубіяна, який б'є свою жінку, найчеснішу й найнещаснішу серед жінок. На цей донос він одержав ордер на арешт, і цей ордер на арешт, від якого залежало, чи бути на свободі кондиторові, був переданий на руки поліційному урядовцеві. Трапилося випадково так, що той урядовець був другом кондитера. Час від часу вони спільно заходили до винниці, кондитер приносив щось з печива, а урядовець платив за вино. Цей останній, мавши ордер на арешт у кишені, пройшов повз кондиторові двері, подавши йому умовлений знак. Ну, й сіли вони при печиві, запиваючи його вином; а урядовець і питає свого друга, як його справи.

Дуже добре.

Чи не має яких прикростей?

Жодних.

Чи не має ворогів?

Про це не знає.

Як живе з ріднею, з сусідами, з жінкою?

У дружбі й мирі.

— З чого ж могло таке статися, — додав урядовець, — щоб я мав наказ тебе арештувати? Якби я мав виконати свій обов'язок, я взяв би тебе за барки, коляса стояла б напоготові, і відправив би тебе до місця, приписаного цим наказом. Ось маєш, читай...

Кондитор прочитав і зблід. Тоді урядовець сказав йому:

— Заспокойся, поміркуємо лишень собі разом, як нам найкраще зробити для моєї й твоєї безпеки. Хто буває в тебе?

— Ніхто.

— Твоя жінка вродлива й не від того, щоб пококетувати.

— У цьому ділі я покладаюся на її розум.

— Ніхто не підсипається до неї?

— Слово чести, ні, хібащо один управитель, який деколи приходить потиснути їй руку чи поговорити про нісенітниці. Але це відбувається в пекарні, при мені, в присутности моїх челядників, і я думаю, що між ними нема нічого такого, що було б проти звичаю і загрожувало моїй честі.

— Ти добрий чоловік.

— Можливо, що так, але з кожного погляду добре вважати свою жінку чесною. Так я й роблю.

— А той управитель, чий він?

— Пана Сен-Фльорантена.*

— А як ти гадаєш, з чиєї канцелярії вийшов наказ про арешт?

— Може, з канцелярії пана Сен-Фльорантена?

— Відгадав.

— Ого, їсти мої тістечка, цілувати мою жінку та ще й замкнути мене — це так огидне, що мені аж не віриться!

— Ти добрий чоловік! Чи не постеріг ти чого за своєю жінкою за останні кілька днів?

— Вона радше сумна, ніж весела.

— А управитель, ти давно його бачив?

— Здається мені, вчора, так, учора.

— Ти не помітив нічого?

— Я не так, щоб спостережливий; але мені здасться, що, прощаючись, вони ніби подавали знаки одне одному, наче б одне говорило — так, а друге — ні.

— Хто говорив — так?

— Управитель.

— Вони або не винні, або стоять у змові. Слухай, друже, не повертайся додому; сховайся десь у певному місці, на парафії чи в манастирі, де собі хочеш, і тим часом дозволь мені діяти самому. Головне ж, запам'ятай собі добре...

— Не виходити на люди й мовчати.

— Цілком правильно.

У ту ж мить дім кондитера був оточений шпигунами. Аґенти поліції, переодягнені на всі способи, зверталися до кондиторки, питаючися за її чоловіком. Одному вона відповідала, що він хворий, іншому, що поїхав на якесь свято, третьому — на весілля. Коли повернеться? Вона нічого про це не знала.

На третій день, о другій годині ранку, урядовця повідомили, що постерегли, як якийсь чоловік, сховавши обличчя у ковнір плаща, обережно відкрив двері від вулиці і тихенько прослизнув у дім кондитера. Прихопивши з собою фіякр, у супроводі комісара, слюсаря й кількох стражників, відразу ж прибув на місце й урядник. Постукали до кімнати кондиторки: жодної відповіді; постукали ще раз: жодної відповіді; за третім разом з середини почулося питання:

— Хто там?

— Відчиніть.

— Хто там?

— Відчиніть, іменем короля.

— Гаразд, — сказав кондиторці управитель, що спав з нею, —нема жодної небезпеки: це урядник, що прийшов виконати наказ. Відчиніть: я назву своє ім'я, він відійде геть, і на тому кінець.

Кондиторка, у самій сорочці, відчиняє і повертається до ліжка.