Пан: І мене також.

А ти, читачу, говори одверто, бож бачиш, що ми шодо щирости на добрій дорозі: може, хочеш, щоб ми позбулися цієї вправної й велемовної цокотухи господині і повернулися до історії Жакового кохання? Про мене, як хочеш. Коли ця жінка прийде знову, Жак, що сам любить поговорити, ліпшого й не чекає, як увійти в свою ролю, зачинивши перед її носом двері. Він позбудеться її, сказавши через дірку для ключа:

— На добраніч, пані. Мій пан спить, я укладаюся в ліжко: доведеться відкласти решту на той час, коли ми будемо повертатися.

•••

«Перша клятва на вірність, яку дали собі дві істоти з плоті й крови, була виголошена під скелею, яка розсипалася на порох. Вони взяли собі за свідка незмінности своїх почуттів небо, яке саме щохвилини міняється. Усе мінялося в них і навколо них, а вони вірили, що їх серця не знають мінливости. О, діти, вічні діти!»

Я не знаю, хто автор цієї сентенції: Жак, його пан чи я; одне певне лише, що вона належить одному з нас трьох і їй передували б та за нею й слідували б ще багато інших, що привели б Жака, його пана й мене до вечері, до після вечері, врешті, до повернення господині, якби Жак не сказав своєму панові:

— Вважайте, пане, що всі ці красномовні сентенції, які ви не до речі оповідаєте, не варті однієї старої байки, яку розповідали на вечорницях у нашому селі.

Пан: Яка ж то байка?

Жак: Байка про піхву й ніж. Якось засперечалася піхва з ножем, а ніж і каже до неї:

— Піхво, люба моя, злодюжка ти єсть, бо щодень нового ножа приймаєш...

Піхва відповіла ножеві:

— Любий мій ножу, то ти злодюжка, бо щоденно піхву міняєш...

— Піхво, не те ти мені обіцяла...

— Ножу, ти мене перший зрадив...

Сварка зчинилася при столі, і той, що сидів між піхвою й ножем, обізвався до них такими словами:

— Ти, піхво, і ти, ножу, обоє ви залюбки міняли ножі й піхви, бо була вам така зміна до вподоби; зле лише зробили ви, обіцявши, що ніколи не будете міняти. Чи ти не бачив, ножу, що Бог створив тебе так, щоб ти пасував до багатьох піхов? А тебе, піхво, щоб приймати не одного тільки ножа? Ви називаєте ті ножі, що зарікаються не мати жодної піхви, і ті піхви, що зарікаються не приймати жодного ножа, божевільними; а не думаєте при тому, що ви майже такі самі божевільні, коли клянетеся, ти, піхво, одного ножа триматися, а ти, ножу, однієї піхви.

Тут озвався пан до Жака:

— Твоя байка не дуже моральна, але дотепна. Ти й не знаєш, яка мені дивна думка в голові. Я уявляю тебе чоловіком нашої господині і думаю, що мав би робити чоловік, який сам любить поговорити, з жінкою, що теж не знає упину?

Жак: Я робив би те, що робив перші дванадцять років мого життя, які прожив у мого діда й баби.

Пан: Як їх звали? Хто вони були?

Жак: Старим шматтям торгували. Мій дід Жасон мав багато дітей. Уся родина була мовчазна; вони вставали, одягалися і йшли в своїх справах; потім сходилися, обідали й розходилися, не мовивши й слова. Увечорі падали на стільці; мати й дочки пряли, латали, плели, хоч би тобі слово вимовивши; хлопці відпочивали; батько читав Старий завіт.

Пан: А ти що робив?

Жак: Я ходив по хаті з кляпою в роті.

Пан: З кляпою?

Жак: Так, з кляпою, і тій клятій кляпі я завдячую пристрасть до говорення. Траплялося так, що в домі Жасона цілий тиждень ніхто й рота не розкривав. За все своє життя — а вона дожила похилого віку — моя баба, мабуть, не сказала іншого слова, крім — «капелюх на продаж», а мій дід, стоячи при інвентарях непорушно, як стовп, з руками, закладеними в кишені сурдута, умів лише вимовити — «ще одне су». Були такі дні, коли він готовий був не вірити в Біблію.

Пан: Чому?

Жак: З причини багатьох повторень, які він розглядав як базікання, не гідне Святого Духа. Він запевняв, що люди, які в розмові повторюються, — дурні, що вважають дурнями тих, хто їх слухає.

Пан: Жаку, а що якби на відшкодування твоєї довготривалої мовчанки, від якої ти потерпав протягом дванадцятьох років у свого діда з закляпованим ротом і під час розповідей господині...

Жак: Я повів далі історію свого кохання?

Пан: Ні, але якби ти розповів іншу історію, яку мені обіцяв, історію друга твого сотника.

Жак: О, мій пане, яка жорстока ваша пам'ять!

Пан: Жаку, любий мій Жаку...

Жак: З чого ви смієтеся?

Пан: З того, що смішитиме мене ще багато разів: я уявляю тебе юнаком у дідовій хаті з закляпованим ротом.

Жак: Моя баба відкляповувала мені рота, коли не було нікого в хаті. Зауваживши це, мій дід був дуже невдоволений, перестерігаючи її:

— Як будеш і далі так робити, то побачиш, що з цієї дитини вийде таке брехало, якого світ не бачив.

І його передбачення здійснилося.

Пан: Жаку, мій любий Жаку, розповідж лишень мені історію друга твого сотника.

Жак: Не можу відмовитися, але ви не захочете мені повірити.

Пан: Така вона надзвичайна?

Жак: Ні, але тому, що вона приключилася вже іншому, одному французькому військовому, на ім'я, здається мені, Ґерші.*

Пан: Ну що ж, на це я скажу, як той французький поет, який написав досить добру епіграму, сказав іншому, що у його присутності запевняв, ніби та епіграма належить йому:

— А чом би цей пан не міг би її написати, коли я здолав це зробити?

Отож, чому Жакова історія не могла приключитися товаришеві його сотника, коли вона могла приключитися іншому французькому військовому — Ґерші? А ти своєю чергою одним пострілом уб'єш двох зайців, бо розповіси мені історію двох осіб, якої я не знаю.

Жак: Тим ліпше, але присягніться, що кажете щиро.

Пан: Присягаюся.

Читачу, я охоче зажадав би й від тебе подібної клятви, але обмежуся лише тим, що зверну твою увагу на дивну особливість у характері Жака, яку він, імовірно, завдячує своєму дідові Жасонові, що торгував шматтям: власне на те, що Жак, хоч як любив поговорити, відрізнявся від звичайних брехал тим, що мав відразу до повторень. Він сам не раз казав своєму панові:

— Мій пане, ви готуєте мені найсумніше майбутнє; що станеться зо мною, коли мені нічого не лишиться оповідати?

— Почнеш від початку.

— Щоб Жак оповідав удруге! Коли ж там, угорі, записане протилежне. І якби мені трапилося щось повторити, я не стримався б від вигуку: Ах, якби це почув твій дід!.. І я пошкодував би за кляпою.

Жак: Ще за тих часів, коли на ярмарках у Сен-Жермен і в Сен-Льорен грали в газардні гри...

Пан: Алеж то в Парижі, а друг твого сотника був комендантом залоги на кордоні.

Жак: На Бога, пане, не перешкоджайте мені оповідати... Гурт офіцерів зайшов до намету, у якому саме був інший офіцер, що розмовляв з господинею намету. Один з них запропонував йому заграти в кості на десятку. А треба вам сказати, що по смерті мого сотника його друг забагатів, а також почав і грати. Отож він, чи пан Ґерші, погодився. Кинули жеребок, і перша черга припала його партнерові, а той виграє, та й виграє, та й виграє без кінця. Гра набрала напруження, йшли по банку, потім по малій половині, потім по великій половині, знову по банку й по великому банку, аж поки одному з присутніх спало на думку сказати панові Ґерші, чи хай буде — другові мого сотника, що ліпше було б йому тут зупинитися та й годі грати, бо він не такий тямковитий у грі, як інший. По цих словах, сказаних лише в жарт, друг мого сотника, чи пан Ґерші, подумав собі, що має справу з ошуканцем. Раптом він хопився рукою до кишені, витягнув ніж, що мав досить загострений кінець, і коли його противник простягнув руку, щоб зібрати кості й укинути їх у ріжок, загнав йому ніж у руку і, наче б цвяхом, пришив руку до столу, кажучи при тому:

— Якщо кості фальшиві, тоді ви ошуканець, коли ж ні — буду винен я.