Маркіз: У мене лише одне міркування, але воно незаперечне: нещаснішим, ніж тепер, я не можу бути.

Мадам де Ляпоммре: Ви можете помилятися.

Жак: Зрадниця!

Маркіз: Нарешті, дорога подруго, тепер уже йдеться про переговори, у яких, мені здається, я чесно можу просити вашої допомоги. Підіть до них, поговоріть з матір'ю, вивідайте почуття дочки і скажіть їм про мої наміри.

Мадам де Ляпоммре: Спокійно, спокійно, маркізе. Мені здавалося, що я достатньо їх знаю, якщо йдеться про мої з ними стосунки. Але тепер, коли йдеться про щастя мого друга, хай буде дозволене мені придивитися до них ближче. Я зажадаю докладних інформацій з провінції, звідки вони прибули, і обіцяю вам простежити крок за кроком усе їхнє життя в Парижі.

Маркіз: Уся ця надмірна обережність здається мені зайвою. Жінки, що живуть в убожестві і можуть протистояти усім принадам, якими я їх спокушав, мусять бути винятковими істотами. За ті скарби, які я їм пропонував, я міг би здобути герцогиню. А зрештою, хіба не ви самі мені говорили...

Мадам де Ляпоммре: Так, так, я говорила все, що вам до вподоби; але, попри те все, дозвольте мені робити, як я хочу.

Жак: От сука! Злодюга! Скажена! І як можна близько зійтися з такою жінкою?

Пан: А як можна так підсипатися до неї, а потім кинути?

Господиня: Як можна ні з того, ні з цього перестати любити?

Жак (показуючи пальцем на небо): Ах, мій пане!

Маркіз: А чому б, маркізо, й вам не вийти заміж?

Мадам де Ляпоммре: За кого, на вашу думку?

Маркіз: За молодого графа. Він не дурний, шляхетного роду і при достатках.

Мадам де Ляпоммре: А хто ручитиметься за його вірність? Може, ви!

Маркіз: Ні, але мені здається, що не треба брати близько до серця чоловікову невірність.

Мадам де Ляпоммре: Хай буде й так, але, можливо, завдяки моїй дивній натурі, я ці речі сприймаю боляче. Крім того, я мстива.

Маркіз: Той що ж, ви можете помститися, це самозрозуміле. Уявіть собі, ми оселилися б в одному домі і створили б учотирьох наймиліше товариство в світі.

Мадам де Ляпоммре: Дуже було б гарно, але я не зможу одружитися. Єдина людина, з якою я, можливо, зважилася б одружитися...

Маркіз: Це я?

Мадам де Ляпоммре: Так, тепер можу признатися в цьому, не вагаючися.

Маркіз: Чому ж ви не сказали цього раніше?

Мадам де Ляпоммре: Події показали, що добре й зробила. Та, що стане вашою дружиною, з усякого погляду підходить вам ліпше, ніж я.

Господиня: Мадам де Ляпоммре заходилася збирати інформації з найбільшим поспіхом і пильністю, як їй самій хотілося. Атестації, які вона доставляла маркізові, були щонайкращі; приходили вони з провінції й Парижу. Потім вона попросила у маркіза ще два тижні часу, щоб детально перевірити ще раз усе від початку. Ці два тижні здалися йому вічністю. Нарешті, вона не могла встояти перед його нетерпінням і просьбами. Перша зустріч відбулася в її подруг. Там домовилися про все: був виготовлений контракт й оголошено весілля. Маркіз подаруваи мадам де Ляпоммре дорогий діямант. Відбулося й весілля.

Жак: Страшна змова і яка помста!

Пан: Щось незбагненне!

Жак: Заощадьте мені клопіт пошлюбної ночі, у порівнянні з якою все попереднє дрібниця.

Пан: Мовчи, дурню.

Господиня: Пошлюбна ніч пройшла добре.

Жак: Я вірю...

Господиня: Вірте тому, що ваш пан щойно сказав... (По цій мові вона засміялася і, сміючися, потягнула рукою по Жаковому обличчю зверху вниз і стиснула в пальцях його носа). Але наступного ранку...

Жак: На ранок було інакше, ніж увечорі?

Господиня: Не відразу. Наступного дня мадам де Ляпоммре написала листа маркізові, запрошуючи прибути до неї негайно в дуже важливій справі. Маркіз не загаявся прибути.

Вона прийняла його з обличчям, яке виявляло не приховану зневагу. Її слово було коротке. Ось воно:

— Маркізе, — сказала вона, — тепер ви знатимете мене. Якби інші жінки, які поважають себе, уміли так помститися, як я, такі типи, як ви, не траплялися б часто. Ви здобули прихильність чесної жінки, яку не вміли цінувати. Ця жінка — я. Вона помстилася на вас, спонукавши вас одружитися з гідною вас. Тепер ідіть від мене і зайдіть до готелю «Гамбург» на вулиці Траверсьєр, там розкажуть вам, яке брудне діло робила ваша дружина з тещею протягом десятьох років під ім'ям Енон.

Годі описати, яке пригноблення, який жах опав маркіза. Він не знав, що думати; але його непевність не тривала довше, ніж треба було перейти з одного кінця міста на другий. Того дня він не вернувся додому, блукаючи без мети по вулицях. Його теща й дружина підозрівали, що могло статися. При першому ударі молотка теща сховалася у своїй кімнаті й замкнулася на ключ; дружина чекала на нього сама. При наближенні чоловіка вона постерегла, що його обличчя палало гнівом. Вона впала йому в ноги і, не мовлячи й слова, притиснулася обличчям до паркету.

— Геть звідсіля, негіднице! — закричав він. — Геть з моїх очей!

Вона хотіла підвестися, але впала знову обличчям на паркет і простягнула руки під ноги маркізові:

— Пане, — відповіла вона, — розтопчіть мене ногами, розчавіть мене, бо я на те заслужила. Робіть зо мною, що хочете, але пожалійте мою матір...

— Геть звідси! — повторив маркіз, — геть звідси! Досить сорому, яким ви вкрили мою голову; не доводьте мене до злочину.

Бідна істота лишилася, як лежала, не рухавшися з місця й не мовивши слова. Маркіз упав у фотель, вхопивши голову в руки й напівспершиюя тулубом на ліжко. Час від часу він вигукував, не оглядаючись:

— Геть звідси!..

Мовчанка й непорушність нещасної жінки здивували його, і він гукнув ще голосніше:

— Я сказав — геть звідсіля! Либонь чули мене?

Нарешті, він схилився й стусонув її з усієї сили, але, побачивши, що вона непритомна і ледве жива, узяв її за поперек і поклав на канапу. Його погляд, що мінився то гнівом, то співчуттям, зупинився на ній на якусь мить. Тоді він подзвонив. Увійшли слуги; покликали покоївок, яким він наказав:

— Візьміть вашу пані, їй погано; перенесіть до її кімнати й доглядайте її.

По короткому часі він потайки послав дізнатися, як їй тепер. Йому відповіли, що вона очуняла від першої непритомности, але нові напади втрати свідомости повторюються так часто й несподівано, що не можна знати, чим це скінчиться. Годину чи дві пізніше він знову потайки послав дізнатися, в якому вона стані. Йому відповіли, що вона важко дише і здригається від нападів сильної гикавки, яку чути аж на подвір'ї. За третім разом, це було вже під ранок, йому донесли, що вона багато плакала, але гикавка заспокоїлася, і вона, здається, заснула.

Наступного дня маркіз наказав запрягти коней і зник на два тижні, так що ніхто й не знав, що з ним сталося. Одначе, перед своїм від'їздом він розпорядився, щоб мати й дочка були забезпечені всім, що їм потрібне, і наказав службі виконувати всі накази пані, як його власні.

Протягом усього цього часу обидві жінки трималися нерозлучно разом, хоч майже не розмовляли. Дочка безнастанно схлипувала або раптом починала кричати, рвала на собі волосся, ламала руки, а мати не насмілювалася наблизитися до неї, щоб її потішити. Обличчя дочки відбивало безнадійний розпач, а мати наче б закам'яніла. Дочка двадцять разів повторювала матері одне й те саме:

— Мамо, ходімо звідси, рятуймося.

Мати ж не згоджувалася, кожного разу відповідаючи:

— Ні, моя доню, мусімо лишитися; побачимо, що з цього вийде; я бачу, що цей чоловік нас не повбиває.

— О, Боже, ліпше б уже він зробив це, — відповідала дочка.

— Ліпше було б, якби ти мовчала, замість говорити такі дурниці, — казала їй на це мати.

Повернувшися додому, маркіз замкнувся в своєму кабінеті і написав два листи, один своїй жінці, другий тещі. Ця остання того ж самого дня вибралася і подалася до манастиря Кармеліток сусіднього міста, де вона й померла кілька днів тому. Її дочка одяглася і непевним кроком пішла до кабінету свого чоловіка, видно, виконуючи його бажання. При самих дверях вона впала на коліна.