Розповiдь про Кубу, Гавану - то окрема сторiнка, окрема розмова. Бо час не жде, лiтак уже заправлено й пiсля тривалого рейсу перевiрено, екiпаж, виявляється, змiнився i готовий до дальшого польоту.
Але ж неодмiнно треба сказати: Куба в серцi українському давно. I найбiльша заслуга в цьому - хто б подумав! - Грiнченка, Бориса Грiнченка. Того самого, що написав "Серед темної ночi" i "Пiд тихими вербами", автора багатьох збiрок поезiй, оповiдань, драм, перекладiв, байок. Того, що подарував народовi один з найцiннiших скарбiв "Словник української мови". Заболiло синовi поднiпровських степiв болями далекої, не баченої нiколи Куби. Куби - "моря перла найдорожчого", як вiн її називав, - що пiднялася проти поневолювачiв. Грiнченко написав поему "Матiльда Аграманте" про дiвчину-патрiотку, яка слiдом за батьком та братами пiшла в партизанський загiн, боролася там разом з усiма i героїчно загинула. "Хай панує Куба вiльна!" Запам'яталось iз шкiльних рокiв...
Україна й Куба. Росiйський царизм i iспанськi поневолювачi. Чи не однакова була в них мета - тримати народ у покорi, ярмi, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож i борня супроти ворога - однакова. В Росiї, на Вкраїнi, на Кубi. "Хай панує воля гожа!" "Земля i Воля!.." За це скатовано його, Грiнченка, доньку. За це, не стерпiвши знущань, спалила сама себе у Петропавловськiй тюрмi в Петербурзi Маруся Вiтрова, вчителька-революцiонерка... За це - за волю i щастя - гине Матiльда Аграманте... Поезiї написано майже одночасно. Один мотив, однi чуття, одна пристрасна рука митця.
Часова рiзниця вiсiм годин. Тобто на Кубi ранок, а вдома глибока нiч. Дивне вiдчуття! Органiзм якось непомiтно перелаштувався на тутешнiй режим, спати зовсiм не хочеться. Певне, чималу роль вiдiграє збудження, що супроводить людину в такiй мандрiвцi. У всякiм разi, усвiдомлення того, що за пiвтори години будеш на Ямайцi, в Кiнгстонi, приємно бентежить. Мимоволi припадаєш до овалу iлюмiнатора, до болю в очах видивляєшся, нiби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнiм осяяннi, Карибське море спокiйне, видно лише невеличкi брижi... Якiсь острiвцi, їх видно довго - висота ж неабияка!.. Група кораблiв. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхнiх трюмах? Що в наказах їхнiх капiтанiв?.. Можливо, це частина тих, що з волi американського президента патрулюють схiдне узбережжя Латинської Америки, "оберiгають" його вiд проникнення "кубино-радянських терористiв"? У свiтi тривожно. Надто тут, у центрi двох Америк, де Нiкарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум'я визвольної боротьби.
Ямайка!.. Вона виникла з громаддя бiлястих хмар, сама - наче видиво, диво, мов казка. Острiв Карибського басейну. Облямованi бiлопiнними хвилями береги, невисокi голубi гори, трав'янистi долини, квадрати полiв. "Земля струмкiв", - так перекладається її назва. Населенi пункти йдуть один за одним, у кожнiй долинi, кожному видолинку... Країна вiчного лiта. Це вiдчувається одразу ж, як тiльки ступаєш на дивовижно красиву землю, - лагiдне, м'яке тепло бере тебе в обiйми, нiжить, настроює на лiричний лад. Мiсто в широкiй долинi, пiд горами, смуга пiщаних пляжiв, затоки, острiвцi й пiвострiвцi в заростях вiчнозелених пальм, лiан, ще бозна-яких рослин... Старий маяк на береговому виступi, приємне дихання моря... Погляд мрiйливо блукає вершинами далеких гiр, що голубiють на тлi безхмарного неба, слух напружено ловить шерхiт хвиль, що за кiлькадесят метрiв, он за тим гайком, тiло нiби пiрнає в якесь нечутне лiтепло.
Щедра ж ти й самовiддана, природо! Даруєш усе, всi свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи Тiльки розумно, в мирi i спокої. Хазяйнуй i твори. I за те тобi буде вiчна хвала, вiчна шана. I тим зведеш собi вiчний храм добра та злагоди... Гай-гай! Коли б воно так.
...Наступний перелiт - один з найтривалiших - до Лiми, мiсця призначення. День. Навiть крiзь вузенький iлюмiнатор вiдчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землi, умовна риса, що роздiляє пiвнiчну й пiвденну пiвкулi. Курс - зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбiю, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя.
Минає ще якийсь час - i праворуч уже водяна безбережнiсть, що сягає десь берегiв Австралiї, Японiї, лiворуч - червоняста материкова смуга, обмежена - ген далi - гостроверхою грядою Захiдних Кордiльєр. Мертвi, здається, гори, мертва прибережна смуга. Нi рiчечки, нi озерця, нi бодай невеличкої зеленої цятки. Голi урвистi скелi, мертвi червонястi пiски. I так година, друга, третя... Хiба що вихопиться десь i одразу ж зникне тоненька лiнiя автомагiстралi...
- Пустеля Сечура, - кидає хтось iз пасажирiв. - Це вже Перу, перуанська територiя.
Напевне ж, багатi цi мiсця мiнеральними копалинами, дорогi вони перуанцям чи колумбiйцям, але дивитися на них, спостерiгати їх трохи аж моторошно. Мимоволi переймаєшся спiвчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад.
Авiалайнер наблизився до столицi Перу Лiми, пiшов на посадку. Кiнець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країнi, ознайомить з її iсторiєю, найдавнiшими пам'ятками i, звичайно ж, iз сучаснiстю. Сучаснiсть цiкавила бiльше, нiж iсторiя. В сучасностi - майбутнє, без якого, вiдомо, будь-яка iсторiя втрачає сенс, власне, перестає бути iсторiєю.
Станiславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати про країну - вона починається з аеропорту чи залiзничного вокзалу. Найперше враження, як вiдомо, незгладиме й рiдко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очi в аеропорту та на його найближчих околицях, потiм не раз траплялось i в самому центрi Лiми, на її найголовнiших магiстралях.
Десятки прохачiв (не хочеться казати - жебракiв, старцiв, хоч рiзниця тут невелика) зустрiли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-пiдставкою для чистки взуття, хто з примiтивними кустарними виробами - сувенiрами, хто з пропозицiєю пiднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрiбнiшу монету, немовби нашу копiйку, хоч на вiдмiну вiд копiйки за перуанську солю придбати не можна буквально нiчого), заробити на прожиття. I нескiнченнi ряди хатинок уздовж дороги - цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. I величезний мiський смiтник з цiлим виселком таких само хатинок бiля нього. I шукачi, якi щось шукають на тому звалищi, i тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м'яча босонога малеча...