Пригадую, сиджу я, покурюю люльку, а на спиртівці — я щоразу брав її з собою в ті експедиції — закипає вода. І тим часом милуюся болотом, освітленим призахідним сонцем. Видовище було дуже гарне — все болото в чорних та криваво-червоних пасмугах. На обрії в сизому серпанку здіймаються пагорби, а над ними, немов челюсті печі, палахкотить небо, А ярдів за п’ятдесят у мене за спиною кляті язичники, байдужісінькі до цієї тиші й спокою, змовлялися втекти на човні й покинути мене самого з харчами на три дні, парусиновим наметом і невеличким барильцем води. Коли це раптом чую позад себе якийсь вигук. Оглядаюсь, а вони сидять у своєму каное, — справжнім човном його й не назвеш, — і відпливли вже ярдів двадцять від берега. Я відразу збагнув, що сталося. Рушниця лежала в наметі, та й куль у мене, як на те, не було — самий качиний дріб. Ті двоє знали про це. Але я ще мав у кишені невеликий револьвер і дістав його, поки біг до берега.

“Верніться!” — закричав я, розмахуючи револьвером.

Вони щось зашваркотіли до мене по-своєму, і той, котрий розбив яйце, вишкірив зуби. Я прицілився в другого, бо він був здоровий і гріб веслом. Та не влучив. Вони зареготали. Але я рук не опустив. “Спокійно!” — сказав я собі й вистрелив ще раз. Куля вдарила десь поруч із тим другим, він аж підскочив. На цей раз він уже не засміявся. Третім пострілом я поцілив його в голову, і він разом з веслом звалився за борт. Як для револьвера, то це зовсім непогано. Адже до каное було ярдів п’ятдесят. Той хлопець одразу пішов на дно. Не знаю, чи я застрелив його, чи тільки поранив і він утопився. Я заходився кричати до першого, щоб вернувся, але він тільки зіщулився в своєму каное, сидить — і ні пари з уст. Довелося випустити в нього решту куль, хоч і марно.

Скажу вам щиро, становище моє було таке безглузде, що далі вже нікуди. Я залишився на тому гнилому темному березі сам, позад мене, скільки оком сягнеш, — болото, попереду, скільки оком сягнеш, — океан; ось-ось зайде сонце й стане холодно, а чорне каное течія невблаганно відносить в океан. Як же я проклинав тоді, скажу вам, і доусонівську фірму, й джемрахівську, й музеї, і все на світі! Я горлав до того негра, щоб він повернувся, доти, доки мій голос перейшов на вереск.

Не було іншої ради, як кинутися за ним уплав, ризикуючи зустрітися з акулами. Я розчинив складаний ніж, узяв його в зуби й роздягся. Та, щойно ступивши у воду, згубив каное з очей. Одначе плив я, як мені здавалось, йому навперейми. Я сподівався, що негр у поганому стані, стернувати не зможе, і течія нестиме човника в один бік. Невдовзі він знову з’явився на виду, приблизно на південний схід від мене. Вечірня заграва вже майже згасла, западали сутінки. На синьому небі проступали зорі. Я плив, як справдешній спортсмен, хоч руки й ноги дуже скоро заболіли.

І все ж каное я наздогнав аж тоді, як зорі всіяли все небо. Коли стемніло, вода навколо мене почала просто-таки світитися — фосфоресценція, ви знаєте. Часом у мене від неї аж у голові паморочилось. Я вже не міг збагнути, де зорі, а де фосфоресценція і як я пливу — догори головою чи догори ногами… Каное було чорне, як смола, а брижі на воді — наче рідкий вогонь. Я, звісно, боявся залазити в каное. Треба було спершу подивитися, що робитиме тубілець. А він, як видно, лежав, згорнувшись калачиком, на носі човника, бо корма вся піднялася над водою. Каное пливло за течією й повільно оберталося — знаєте, як ото у вальсі. Я схопився за корму й потяг її вниз — може, думаю, негр прокинеться. А тоді поліз через борт. Ножа я тримав у руці, щомить готовий завдати ним удару. Але хлопець навіть не поворухнувся. Так я сидів на кормі того невеличкого каное, і течія несла його спокійним океаном, поверхня якого світилася. Над головою мерехтіли міріади зірок, а я ждав, що буде далі. Минуло багато часу. Нарешті я покликав хлопця на ім’я — раз, удруге. Але він не відгукнувся. Сам я був надто змучений, щоб підступати до нього, — не хотілося ризикувати. Так ми й пливли. Здається, я навіть раз чи двічі закуняв. А коли розвиднілось, побачив, що тубілець уже давно мертвий, весь розпух і посинів. Троє яєць і кістки лежали посеред каное, барильце з водою, трохи кави й сухого печива, загорненого в номер кейптаунського “Аргуса” — у ногах покійника, а під ним — бляшанка з метиловим спиртом. Весла на човнику не виявилось, і замінити його, крім бляшанки, теж не було чим. Отож я вирішив пливти за течією, поки мене десь підберуть. Я оглянув мертве тіло, дійшов висновку, що то був укус змії, скорпіона або невідомого різновиду стоноги, й викинув труп за борт.

Після цього я напився води, поїв трохи печива і нарешті роззирнувся. Коли людина вибивається з сил так, як вибився тоді я, бачити вона, мабуть, починає гірше. Принаймні мені не видно було ні Мадагаскару, ні взагалі будь-якої землі. Я розгледів тільки вітрило, що зникало на південному заході, — певно, то була якась шхуна, але сама вона так і не показалась. Невдовзі сонце підбилося вище й стало припікати. Господи, у мене мало не закипали мізки! Я пробував занурити голову в воду, але згодом на очі мені потрапив кейптаунський “Аргус”, я ліг на дно каное й накрився газетою. Все ж таки чудова це річ — газети! Я ні разу в житті не дочитав жодної до кінця, та коли людина залишається сама, вона може дійти бозна до чого! Отож я перечитав той клятий “Аргус” разів, мабуть, з двадцять. Смола, якою було обмазане каное, від спеки аж диміла й здувалася великими пухирями.

— Я плив за течією десять днів, — розповідав далі чоловік з рубцем. — Коли слухаєш, то це здається дрібницею, правда ж? А для мене тоді кожен день був мовби останній. На воду я міг дивитися тільки вранці й увечері — так нестерпно вона блищала. Після того першого вітрила я три дні нічого не бачив, а потім на суднах, які помічав я, не бачили мене. Десь так на шосту ніч менше ніж за півмилі від мене проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені. Корабель скидався на величезний світляк. На палубі грала музика. Я підхопився на ноги й почав не своїм голосом кричати… А другого дня проткнув одне з епіорнісових яєць, шматочок за шматочком обчистив з одного краю шкаралупу й покуштував його. Яка ж була моя радість, коли яйце виявилось досить смачне! Воно мало ледь відчутний присмак — ні, не такий, як у зіпсованого, а просто як у качиного. А на жовтку з одного боку була така кругла пляма — дюймів шість завширшки, з кров’яними прожилками і білим рубчиком у сосонку. Все це здалося мені дивним, але тоді я ще не знав, що воно означає, до того ж перебирати харчами не випадало. Яйця мені вистачило на три дні, я їв його з печивом і запивав водою. Крім того, жував кавові зерна — щоб збадьоритися. Друге яйце я надбив на восьмий день і злякався.

Чоловік із рубцем примовк.

— Так, — мовив він потім, — там був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив. Адже я бачив його на власні очі! Те яйце пролежало в холодній чорній твані років триста. Однак помилитись я не міг. Там був — як це його називають? — ембріон! Велика голова, вигнута спина, в грудях у нього билося серце, а жовток увесь зсохся, і всередині в шкаралупі та поверх жовтка тяглися довгі перетинки. Виходило, що я, пливучи в маленькому каное посеред Індійського океану, висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів! Якби ж старий Доусон про це знав! За таке варто було віддати чотирирічну платню! А ви як гадаєте?

І все ж таки ще до того, як на обрії з’явився риф, мені довелося з’їсти те дорогоцінне створіння, все до решти, хоч іноді я через силу підносив його, клятого, до рота. Але третього яйця вже не чіпав. Я спробував роздивитися його проти світла, та крізь таку товсту шкаралупу годі було розгледіти, що там діється всередині. Мені, правда, здавалося, ніби я чую, як там пульсує кров, але, може, то просто шуміло у мене в вухах — як це буває, коли приставиш до вуха морську мушлю.